Фінансова інфраструктура

Сучасна економічна система розвивається як комплексна структура взаємопов’язаних між собою ринків, у якій ключове місце посідає фінансовий ринок. Його структурна побудова здійснюється на основі розвитку фінансових інститутів, які спеціалізуються на використанні певних фінансових інструментів, що виконують специфічні функції у процесі економічної взаємодії.

Фінансовий ринок виступає каталізатором зростання національної економіки, адже діяльність фінансових інститутів зумовлює перерозподіл фінансових ресурсів та створює умови для стимулювання інвестицій. Особливого значення набуває побудова системи взаємозв’язків між фінансовими інститутами в процесі реалізації їх функцій, що визначає ефективність функціонування фінансового ринку.

1. Роль та значення інститутів в організаційній фінансовій інфраструктурі.

Однією з причин невідповідності сучасного стану фінансового ринку потребам національної економіки є внутрішні суперечності у побудові його інституційної інфраструктури.

Інституційна фінансова інфраструктура - це сукупність фінансових інституцій, які функціонують на фінансовому ринку та ринку фінансових послуг, виконуючи функції щодо мобілізації, переміщення та інвестування ресурсів. У складі інституційної фінансової інфраструктури можна виділити три сегменти — страховий, кредитний ринки й ринок цінних паперів (фондовий). Усі вони об'єднані спільним полем діяльності (фінансовий сектор економіки). Якщо інституції кредитного й фондового ринків безпосередньо забезпечують рух фінансових потоків в економіці, то страхування — насамперед надання фінансового захисту від певних подій.

Саме ці інституції формують фінансовий сектор економіки. Вони мають пряму й безпосередню зацікавленість у забезпеченні раціонального й ефективного використання фінансових ресурсів. Але тут є інша проблема - узгодження власних інтересів фінансових інституцій з інтересами власників цих ресурсів. Хоча значною мірою вони співпадають (кожний суб'єкт хоче отримати якомога більший прибуток), усе ж суперечності можуть виникати. Враховуючи таку специфіку фінансових інституцій, їх діяльність в обов'язковому порядку регулюється державою в особі регуляторних органів та центрального банку.

Основне завдання формування інституційної фінансової інфраструктури - створення належних умов для забезпечення різноманітних потреб громадян, підприємств і держави у фінансових послугах. Відповідно чисельність суб'єктів цієї інфраструктури регулюється ринковими механізмами, і не може ні обмежуватися, ні штучно формуватися державними органами. Як і в усій ринковій економіці тут має місце жорстка конкуренція за ресурси та ринки їх інвестування. Ця конкуренція може підштовхувати окремі інституції до надмірно ризикових дій, які можуть у кінцевому підсумку призвести їх до банкрутства, а в окремих випадках і спровокувати фінансову кризу. Таким чином, інституційна фінансова інфраструктура це і потужне джерело фінансової енергії, і потенційний генератор криз. Саме це пояснює її надзвичайно важливу роль в економіці та фінансах. Охарактеризуємо основних суб'єктів інституційної інфраструктури.

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які є інструментом фінансових відносин, та регулює грошовий обіг у країні. Важливе завдання Національного банку - організація ефективного функціонування кредитної системи. Він проводить реєстрацію комерційних банків і видає ліцензії на окремі види банківських операцій (наприклад, валютні операції). Національний банк здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків за допомогою встановлення економічних нормативів і розмірів обов' язкових резервів. Важлива його функція в банківській системі - забезпечення проведення міжбанківських розрахунків та кредитування комерційних банків, тобто він є банком банків.

Національний банк проводить значну роботу з обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, проводить міжнародні розрахунки держави. Національний банк здійснює валютне регулювання та визначає офіційні курси валют.

Комерційні банки наразі є провідними фінансовими інституціями і виконують такі основні функції: акумуляція тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове обслуговування готівкового обігу; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам банку. В умовах ринкової економіки комерційні банки являють собою серцевину фінансової системи, виконуючи роль кровоносної мережі в економіці. Концентруючи значну масу фінансових ресурсів і спрямовуючи кредитні потоки, вони відіграють провідну роль у розвитку кожної країни. Тому економічна та фінансова міць кожної країни визначається насамперед потенціалом її банківської системи.

Розрізняють два типи комерційних банків: універсальні й спеціалізовані. Універсальні здійснюють усі види банківських операцій. Спеціалізовані банки проводять тільки окремі види операцій або обслуговують певні галузі. Більшість банків в Україні є універсальними. До спеціалізованих відносяться ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші види банків.

Небанківські кредитні установи (так звані "парабанки") також функціонують на кредитному ринку, але на відміну від комерційних банків можуть здійснювати обмежене коло операцій. Основним їх видом є кредитні спілки, які формують свої ресурси на основі пайових та інших внесків членів цих спілок, а також здійснюють мобілізацію коштів на депозитні вклади. Основний напрям їх діяльності - кредитування юридичних і фізичних осіб. У цій сфері функціонують також ломбарди, які надають кредити фізичним особам під заставу майна.

Важливу роль на ринку фінансових послуг відіграють фінансові компанії - лізингові, факторингові, з фінансування будівництва житла. Вони спеціалізуються на наданні окремих видів фінансових послуг. Лізингові компанії функціонують у галузі фінансового лізингу - надання майна в оренду з умовою переходу його у власність лізингоодержувача після погашення фінансових зобов'язань (при операційному лізингу майно повертається лізингодавцю). Факторингові компанії функціонують у борговій сфері і займаються операціями з купівлі за відповідну плату боргів окремих суб' єктів. Водночас, оскільки лізингові та факторингові операції можуть розглядатися як своєрідні форми кредитування, їх можуть надавати й універсальні фінансові інституції - комерційні банки.

Страхові компанії формують колективні страхові фонди на засадах солідарної відповідальності, приймаючи на себе відповідні ризики. Вони укладають угоди страхування з юридичними та фізичними особами, приймають страхові внески (премії) й виплачують страхове відшкодування. Крім того вони є одними з провідних суб' єктів фінансового ринку, інвестуючи тимчасово вільні кошти та страхові резерви, а також надаючи кредити своїм клієнта (в межах передбачених законодавством даної країни).

Вони розробляють форми, види й умови страхування, установлюють розміри страхових тарифів.

Недержавні пенсійні фонди функціонують в сфері соціального страхування і спільно з державним Пенсійним фондом формують систему пенсійного забезпечення. Недержавне пенсійне страхування є добровільним, доповнюючи обов'язкове державне, і здійснюється у накопичувальній формі (розмір пенсії прямо залежить від накопиченої на персональному рахунку суми внесків). Недержавні пенсійні фонди є одними з найважливіших інвесторів, маючи у своєму розпорядженні так звані "довгі гроші", які можуть вкладатися у довготривалі проекти, сприяючи розвитку економіки.

Інститути спільного інвестування виступають фінансовими посередниками на ринку цінних паперів, мобілізуючи кошти розрізнених інвесторів та вкладаючи їх у відповідні інвестиції. В Україні вони можуть створюватися у формі пайових (відкритих, інтервальних, закритих диверсифікованих і недиверсифікованих, венчурних) та корпоративних (закритих недиверсифікованих і венчурних) інвестиційних фондів. Пайовий інвестиційний фонд формується шляхом випуску інвестиційних сертифікатів і являє собою кошти, що належать інвесторам на правах спільної власності. Він створюється кампанією з управління активами і не є юридичною особою. Корпоративний інвестиційний фонд, навпаки, є юридичною особою у формі відкритого акціонерного товариства. Він формується на основі випуску простих іменних акцій.

Залежно від порядку здійснення діяльності виділяється три типи інвестиційних фондів - відкриті, інтервальні і закриті. Відкриті фонди у будь-який час на вимогу інвестора мають здійснювати викуп цінних паперів, емітованих ними чи компанією з управління активами. Інтервальні фонди зобов' язані проводити викуп емітованих цінних паперів протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік. Закриті фонди не приймають на себе зобов' язання щодо викупу емітованих цінних паперів до моменту їх ліквідації чи закриття. З цінних паперів інвестиційних фондів відкритого та інтервального типу дивіденди не нараховуються.

За терміном функціонування розрізняють строкові та безстрокові інвестиційні фонди. Строкові фонди утворюються на певний період, по закінченні якого вони ліквідуються чи реорганізуються. При цьому фонди закритого типу можуть бути лише строковими. Безстрокові фонди створюються на невизначений термін.

За якістю інвестиційного портфеля розрізняють диверсифіковані і не-диверсифіковані інвестиційні фонди. Диверсифіковані характеризуються досить високою якістю своїх активів (відповідно до встановлених законодавством вимог). Фонди, що не відповідають встановленим вимогам, вважаються недиверсифікованими, а недиверсифіковані фонди закритого типу, які здійснюють виключно приватне розміщення цінних паперів власного випуску та в активах яких більше ніж 50% складають цінні папери, що не допущені до торгів на фондовій біржі чи в торговельно-інформаційній системі вважаються венчурними.

Компанії з управління активами забезпечують розміщення коштів недержавних пенсійних фондів та інститутів спільного інвестування. Одна компанія може одночасно здійснювати управління активами декількох суб' єктів, але при цьому загальна величина активів, що перебувають в управлінні, не може перевищувати встановлених законодавством обмежень. З метою недопущення надмірно ризикових операцій встановлюються відповідні обмеження щодо обсягів та напрямів розміщення активів. Компанія з управління активами несе майнову відповідальність за збитки, які вона може завдати своїми діями (чи бездіяльністю) згідно з чинним законодавством та умовами укладених угод.

2. Індикатори рівня розвитку фінансових інституцій.

На фоні позитивних зрушень, яких вдалося досягти органам регулювання та нагляду за фінансовою системою щодо широти охоплення статистичною інформацією інститутів фінансового сектору, нерозробленим є питання комплексної (цілісної) оцінки рівня розвитку фінансової системи в цілому. На сьогодні така оцінка не проводиться – кожний з органів регулювання та нагляду здійснює аналіз того сегмента фінансової системи, який знаходиться у сфері його компетенції. Органи, що відповідають за формування фінансової політики в державі, також не здійснюють такий аналіз.

Фінансовий розвиток є багатогранним поняттям, тому кількісне його вимірювання є досить ускладненим. В ідеальному випадку добре було б, якби певний показник був критерієм успішності виконання фінансовою системою своїх функцій, однак на практиці такий показник відсутній. Необхідність та об’єктивність комплексної (цілісної) оцінки рівня розвитку фінансової системи на даний час набувають особливої актуальності, що зумовлено, зокрема, євро інтеграційними процесами, які, у свою чергу, вимагають приведення стандартів статистики, формування та реалізації фінансової політики до європейських.

Отже, питання запровадження комплексного (на системній основі) підходу щодо аналізу фінансової системи є вкрай актуальним. При цьому фінансові системи країн, що розвиваються, нині стоять перед необхідністю зіставлення її з фінансовими системами інших країн світу. Важливе не тільки формування єдиного переліку індикаторів, які характеризують розвиток фінансової системи, але й їх поєднання, що, у свою чергу, дозволить виявляти фактори та рівень їх впливу на значення показників, які підлягають оцінці.

Оцінка розвитку фінансового сектору повинна передбачати його комплексну оцінку, зокрема зосередження уваги на найбільш важливих компонентах, а саме: доступ до банківських послуг; доступ до ринку капіталу; доступ до небанківських фінансових послуг; розвиток схем гарантування; ефективної політики регулювання та нагляду за фінансовим сектором. Визначення саме цих компонент оцінки розвитку фінансового сектору пояснюється таким.

Доступ до банківських послуг. Фінансова система, що будується на роботі банків, створена з метою вдосконалення фінансових потоків, інформації та здешевлення трансакційних витрат, а також більш ефективного розподілу кредитних ресурсів. Надто велика концентрація банківського сектору може стати результатом недостатньої конкуренції на ринку, що призведе до малоефективного управління заощадженнями інвесторів.