Фнансування підприємств

 

ЗМІСТ:

 

ВСТУП………………………………………………………………………………….. 3

 

ЧАСТИНА I. ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ:

1. Джерела фінансування  підприємств……………………………………………….. 4

2. Критерії прийняття  фінансових рішень……………………………………………. 9

3. Особливість фінансування  підприємств в економічно розвинутих  країнах…… 12

 

ЧАСТИНА II. ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РЕЗУЛЬТАТУ НА ПІДПРИЄМСТВІ……………………………………………………………………….. 17

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………………….. 26 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

За ринкових відносин важливе  значення набуває вибір оптимальної  структури джерел фінансування підприємств. Фінансування підприємств здійснюється за рахунок власних і залучених  коштів.

Структура джерел фінансування підприємства залежить від багатьох факторів:

-    від оподаткування  доходів підприємства;

-    темпів зростання  реалізації товарної продукції  та їхньої стабільності;

-    структури активів  підприємства;

-    стану ринку  капіталу;

-    відсоткової політики  комерційних банків;

-    рівня управління  фінансовими ресурсами підприємства, тощо.

Найприйнятнішим для підприємства є комплексний підхід до вибору джерел фінансування.

Необхідно врахувати, що фінансування за рахунок власного капіталу не приводить  до виникнення зобов’язань, а за рахунок  позичкового капіталу викликає фінансові  зобов’язання підприємства. Водночас треба мати на увазі, що за всі зовнішні фінансові ресурси підприємства необхідно платити проценти. Тому ці ресурси є предметом особливої  уваги менеджерів підприємства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧАСТИНА I. ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

 

1. Джерела фінансування  підприємств

 

Основне завдання фінансової діяльності підприємств полягає  в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної  діяльності. Термін «фінансування» характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а  також відносини між підприємством  та капіталодавцями, які з цього випливають (платіжні відносини, контроль та забезпечення).

Перш ніж перейти до вивчення механізмів залучення фінансових ресурсів суб’єктами господарювання, розглянемо основні форми фінансування. Їх здебільшого класифікують за такими критеріями:

а) залежно від цілей  фінансування:

- фінансування при заснуванні  підприємства;

- на розширення діяльності;

- рефінансування;

- санаційне фінансування.

б) за джерелами надходження  капіталу:

- зовнішнє;

- внутрішнє;

в) за правовим статусом капіталодавців щодо підприємства:

- власний капітал;

- позичковий капітал.

Власний капітал може бути сформований за рахунок внесків  власників підприємства або шляхом реінвестування прибутку. В іноземних  літературних джерелах фінансування за рахунок нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань досить часто позначають також як Cash-flow-фінансування.

Позичковий капітал, як і  власний, може бути мобілізований із зовнішніх та внутрішніх джерел. До зовнішніх джерел формування позичкового капіталу належать:

- кредити банків (довго- і короткострокові);

- кредиторська заборгованість  за матеріальні цінності, виконані  роботи, послуги;

- заборгованість за розрахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, з оплати праці тощо).

До внутрішніх джерел формування позичкового капіталу можна віднести:

- нараховані у звітному  періоді майбутні витрати та  платежі (у т. ч. так звані  стійкі пасиви);

- доходи майбутніх періодів.

З точки зору джерел надходження  капіталу при внутрішньому фінансуванні капітал, який був вкладений в  необоротні та оборотні активи (за винятком грошових еквівалентів), вивільняється  і трансформується в ліквідні засоби, у вигляді частини виручки  від реалізації та інших доходів, які залишаються на підприємстві після сплати всіх податків.

Рис. 1.1. Внутрішні джерела фінансування.

 

Для підприємств, які не мають  можливості залучити кошти із зовнішніх  фінансових джерел (через низьку кредитоспроможність  чи інвестиційну привабливість, недостатнє кредитне забезпечення), внутрішнє  фінансування є єдиним способом забезпечення фінансовими ресурсами. Однак суттєвою проблемою, яка при цьому виникає, є проблема контролю власниками за ефективним використанням фінансових ресурсів [2].

Основним внутрішнім джерелом фінансування є самофінансування, пов’язане  з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритій чи прихованій формі. Підкреслимо, що амортизаційні відрахування не належать до самофінансування (як це досить часто можна зустріти у  вітчизняній економічній літературі). Ефект самофінансування проявляється з моменту одержання чистого  прибутку до моменту його визначення, розподілу та виплати дивідендів, оскільки отриманий протягом року прибуток вкладається в операційну та інвестиційну діяльність. Рішення власників підприємства про обсяги самофінансування є одночасно  і рішенням про розмір дивідендів, які підлягають виплаті.

У світовій економічній літературі, залежно від способу відображення прибутку в звітності, зокрема в  балансі, виокремлюють:

а) приховане самофінансування - пов’язана з використанням прихованого  прибутку. Приховування прибутку здійснюється (у розумінні західних фахівців) у результаті формування прихованих резервів. Оскільки приховані резерви  проявляються лише при їх ліквідації, приховане самофінансування здійснюється за рахунок прибутку до оподаткування. Отже, відбувається відстрочка сплати податків і виплати дивідендів. До суттєвого недоліку прихованого  самофінансування слід віднести порушення  принципу достовірності при складанні  звітності та підвищення рівня асиметрії  в інформаційному забезпеченні її зовнішніх  користувачів;

б) відкрите самофінансування (тезаврація прибутку) - це спрямування  його на формування власного капіталу підприємства з метою фінансування інвестиційної та операційної діяльності

Як джерела фінансування можна розглядати фінансові ресурси  підприємств, що формуються в результаті реструктуризації активів, під чим  розуміють заходи, пов’язані зі зміною складу та структури окремих позицій активів. У рамках реструктуризації активів розглядають також амортизаційні відрахування і кошти, які одержує підприємство в результаті дезінвестицій.

Фінансування підприємства також можна проводити за рахунок  спеціальних фондів та програм.

Спеціальні фонди здійснюють адресну підтримку підприємств  для стимулювання розвитку окремих  галузей національної економіки.

Так в Україні діють  наступні спеціальні фонди та програми:

1) Державний інноваційний  фонд із регіональними відділеннями;

2) Державний фонд сприяння  конверсії;

3) Фонд фундаментальних  досліджень при Державному комітеті  питань науки та технології;

4) Регіональний фонд підтримки  малого бізнесу; 

5) Державні програми підтримки  та розвитку малого бізнесу  в Україні;

6) Сервісні організації  у галузі розвитку інфраструктур  підприємств малого бізнесу;

7) Міжнародні донорські  організації.

Отже, фінансові ресурси  підприємства можливо поповнювати  за рахунок власного або позиченого капіталу [1, 3].

Джерелами власного капіталу є:

1) статутний фонд підприємства;

2) нерозподілений прибуток;

3) доходи від емісії  акцій. 

Джерелами позиченого капіталу є:

1) банківські кредити;

2) розміщення облігацій;

3) кредити під боргові  зобов’язання;

4) спеціальні фонди та  програми;

5) лізинг.

Фінансові ресурси завжди платні. Плату здійснюють у вигляді  дивідендів або процентів.

Джерелами безповоротного цільового  фінансування є:

- зарубіжні програми допомоги  Україні;

- гранти від чужоземних  держав.

Фінансування через емісії та розміщення цінних паперів передбачає випуск та придбання підприємствами трьох груп цінних паперів: акцій, облігацій  та похідних від них.

Акції і облігації мають  неоднакові інвестиційні властивості.

Купівля-продаж цінних паперів  здійснюється на фондовій біржі. Середній біржовий курс акцій провідних компаній є важливим економічним показником, який регулярно відслідковують і  публікують.

Загальний огляд форм фінансування та їх класифікацію подано на рис. 1.6.

Рис. 1.2. Класифікація форм фінансування.

У підприємств можуть бути різні альтернативи залучення капіталу. Звичайно, не можна надати однозначних  рекомендацій щодо вибору тієї чи іншої  форми фінансування. В одних випадках фінансові ресурси слід формувати  через збільшення власного капіталу, в інших — на основі залучення  додаткових позичок. Для одних підприємств  вигіднішою є можливість використовувати  внутрішні джерела фінансування, для інших — зовнішні.

 

2. Критерії прийняття  фінансових рішень

 

Одним з головних завдань  фінансового менеджера є обґрунтування  рішень щодо вибору оптимальних для  конкретних фінансово-економічних  умов форм фінансування підприємства. У цьому зв’язку фінансисти досить часто постають перед необхідністю прийняття рішень щодо вибору найкращої з існуючих альтернатив:

- емісія облігацій чи акцій?

- залучення банківських позичок чи капіталу власників?

- емісія простих чи привілейованих акцій?

- реінвестування прибутку чи виплата дивідендів?

Для прийняття правильних фінансових рішень слід зважати на критерії, за допомогою яких можна  оцінити переваги та недоліки залучення  позичкового і власного капіталу, зовнішніх і внутрішніх джерел фінансування тощо. До типових критеріїв можна віднести такі:

1. Прибуток/рентабельність. Слід розрахувати, яким чином та чи інша форма фінансування вплине на результати діяльності підприємства. При цьому необхідно виходити з того, що рентабельність активів підприємства повинна перевищувати вартість залучення капіталу, а також враховувати, що зростання частки заборгованості в структурі капіталу в окремих випадках може привести до підвищення прибутковості підприємства, а в інших — навпаки.

2. Ліквідність. Фінансист повинен розрахувати, яким чином форма фінансування вплине на рівень теперішньої та майбутньої платоспроможності підприємства. Вхідні та вихідні грошові потоки слід координувати таким чином, щоб у будь-який час підприємство було спроможним виконати свої поточні платіжні зобов’язання. Цього можна досягти дотриманням фінансової рівноваги в довгостроковому періоді. Фінансова рівновага передбачає, що грошові надходження підприємства задовольняють або перевищують потребу в капіталі для виконання поточних платіжних зобов’язань. Доцільним при цьому вважається розрахунок показника дюрації (Duration), який характеризує середньозважений строк непогашеної заборгованості за основною сумою боргу та процентами. Слід враховувати також можливості пролонгації повернення фінансових ресурсів, санкції за порушення умов залучення коштів тощо. У разі, якщо фінансовим менеджментом підприємства неправильно розраховані строки залучення та використання капіталу або якщо вони порушені через погіршення умов діяльності підприємства (зменшення обсягів реалізації, неврахування інфляції при формуванні відпускних цін, високий рівень невиправданої дебіторської заборгованості, непередбачені штрафи за порушення податкового законодавства тощо), то фінансова рівновага порушується і підприємство не в змозі виконати свої платіжні зобов’язання. Якщо неплатоспроможність є стійкою, то це стає підставою для порушення справи про банкрутство підприємства.

3. Структура капіталу (незалежність). Вдаючись до тієї чи іншої форми фінансування, слід прогнозувати, яким чином вона вплине на рівень автономності і самостійності підприємства у разі використання коштів, збереження інформаційної незалежності та контролю над підприємством у цілому. Окрім цього, необхідно виявляти можливі ризики, зокрема ризик структури капіталу.

4. Накладні витрати, пов’язані із залученням коштів. Наприклад, емісійні витрати, витрати на обов’язкові аудиторські перевірки, витрати на обов’язкову публікацію звітності в засобах масової інформації тощо.

5. Мінімізація оподаткування. Доцільно вибирати ту форму фінансування, яка дасть найбільший ефект з погляду зменшення податкових платежів. Звичайно, податковий фактор слід розглядати в контексті його впливу на вартість залучення капіталу в цілому. Наприклад, при мобілізації коштів шляхом збільшення статутного капіталу слід враховувати, що пов’язані з цим накладні витрати зменшують об’єкт оподаткування, однак дивіденди, які є платою за використання власного капіталу, сплачуються за рахунок чистого прибутку після оподаткування. Натомість проценти за користування позичками відносяться на валові витрати. Разом з тим, податкові переваги, які можуть проявлятися при залученні позичкового капіталу, слід зіставляти із фінансовими ризиками, які при цьому виникають. Використовуючи як джерела фінансування нерозподілений прибуток, підприємство практично уникає затрат на мобілізацію коштів, однак на реінвестування може спрямовуватися лише прибуток, який залишається в розпорядженні підприємства після оподаткування. Тут слід також враховувати рівень оподаткування розподіленого та нерозподіленого прибутку, ставки оподаткування доходів фізичних осіб.