Державний кредит

Питання механізму проведення операцій з кредитування та їх правомірності. Адже згідно із ч. 3 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик належать до винятково банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, котрі мають банківську ліцензію. Фактично для проведення таких операцій за рахунок бюджетних коштів (мобілізованих за різними джерелами) відповідні органи влади мають або створити власну фінансову установу, або залучити до посередництва Національний банк України. Але у переліку операцій НБУ за нормами Закону України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. ніде не передбачено посередництво у кредитуванні за рахунок бюджетних коштів державних підприємств, цільових фондів, нерезидентів. У разі створення власної фінансової установи, законодавство передбачає можливість створення державних та кооперативних місцевих банків, однак, практично не врегульовані процедурні питання, пов’язані, зокрема, із виділенням коштів місцевих бюджетів на їх утримання, обмеженням переліку потенційних контрагентів та можливих операцій тощо.

Запозичення органів влади, в свою чергу, поділяються на внутрішні  та зовнішні. При цьому право на здійснення таких запозичень у межах  і на умовах, передбачених законом  про Державний бюджет України, належить державі в особі міністра фінансів України за дорученням Кабміну.

Право ж здійснювати внутрішні  запозичення мають тільки Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради (за винятком випадків отримання  позичок для покриття тимчасових касових розривів, право на яке  надане бюджетам практично усіх рівнів).

Натомість зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад 800 тисяч мешканців за офіційними даними державної статистики на час  ухвалення рішення про здійснення запозичень.

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ  ТА ПІДСТАВИ КЛАСИФІКАЦІЇ.

Державний кредит є невід'ємною  складовою економічної і фінансової системи держави. У теорії і на практиці його прийнято поділяти на внутрішній і міжнародний державний кредит, кожен з яких у свою чергу має  свої особливості і форми вияву.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

При внутрішньому державному кредиті  держава зазвичай виступає позичальником  грошових коштів, а її кредиторами  є банківські установи, підприємства, страхові компанії, населення та ін. Внутрішній державний кредит може виступати  у вигляді: державної позики, використання частини вкладів населення в ощадних установах, грошово-речові лотереї, використання коштів державного позикового фонду.

 

Найбільш поширена форма  державного кредиту — це державні позики. Вони можуть випускатися центральними і місцевими органами державної влади. В залежності від строку, на який здійснено випуск, розрізняють короткострокові (до 1 року), середньострокові (від 1 до 5 років) і довгострокові (понад 5 років) позики. Під час економічних криз та інфляції переважають короткострокові і середньострокові державні позики. Розміщення державних позик може проходити на добровільних засадах (виключно так відбувається в умовах ринку) і примусовим шляхом. Примусові облігації і формально добровільні (по підписці) використовувалися в нашій країні в складні періоди війни і післявоєнного відновлення народного господарства. В цілому такі методи розміщення державних позик притаманні лише тоталітарним системам.

Крім випуску позик, держава  використовує кошти населення, розміщені  в ощадних установах. Це є ще однією, досить розповсюдженою формою державного кредиту, яка супроводжується випуском цінних паперів (ощадних сертифікатів) або безоблігаційних позик.

Грошово-речові лотереї, як форма державного кредиту, мають  тривалу історію. Вони досить активно  використовувались в СРСР для  поповнення доходів бюджетів. В Україні  у 1998 р. була прийнята постанова Кабінету Міністрів України «Про сприяння розвитку державної системи лотерей  в Україні», яка визначає умови  і правила розповсюдження державних  лотерей. ЗУ «Про державні лотереї в Україні»

Так, встановлено, що призовий фонд державних лотерей повинен  бути не меншим ніж 50 відсотків від  суми отриманих доходів. СТ 5 Ч 2 (2 зу)Крім того, до Державного бюджету України перераховується 30 відсотків доходів, що залишаються після виплат призового фонду у розпорядженні підприємств, установ чи організацій, які одержали право на проведення державної грошової лотереї.

Лотерея може проводитися  як із застосуванням лотерейних білетів, так і через електронне обладнання, використання якого дозволяє заміняти лотерейні білети іншими документами  або в інший спосіб засвідчувати участь у грі та надавати право  на одержання виграшу. Лотерейні  білети виготовляються за ліцензією  Міністерства фінансів України і  є бланками документа суворої  звітності. Білети розповсюджуються при  дотриманні принципу добровільності. Розповсюджувачам забороняється обумовлювати продаж окремих товарів та надання  послуг обов'язковим придбанням лотерейних білетів. Контроль за дотримання правил розповсюдження лотерей покладено  на Міністерство фінансів України.

В тоталітарних економіках поширеною формою державного кредиту  є використання державою для фінансування своїх потреб коштів державного позичкового  фонду. Але в результаті відбувається заміщення фінансових ресурсів кредитними ресурсами, що є економічно недоцільним, тому що сприяє загостренню фінансової кризи і посиленню інфляції. На жаль, в сучасних складних умовах розвитку України ця форма державного кредиту  активно використовується урядом через  гострий дефіцит державних фінансових ресурсів.

Функціонування і розвиток державного кредиту веде до утворення  державного боргу, який представляє  собою сукупність строкових боргових зобов'язань Уряду в грошовій формі.

У випадку міжнародного державного кредиту однією зі сторін кредитної  угоди виступає держава, яка причому  може виступати і як боржник, і  як кредитор, а може бути боржником  і кредитором одночасно. Найбільш типовими формами такого кредиту є зовнішні державні позики, забезпечені випуском цінних паперів, позики, що надаються  на підставі угод на двосторонній та багатосторонній  основі, державна гарантія

Основною формою державного кредиту є державні позики, які  прийнято класифікувати за певними  ознаками.

За правовим оформленням  розрізняють

— державні позики, що надаються  на підставі угод (безоблігаційні). Як правило, угодами оформляються кредити  від урядів інших країн (міжурядові позики на двосторонній основі), а також  кредити від міжнародних організацій (зовнішні позики на багатосторонній  основі);

— державні позики, забезпечені  випуском цінних паперів, за допомогою  яких мобілізуються кошти на фінансовому  ринку.

За місцем розміщення позики поділяються на:

— внутрішні (облігації, казначейські зобов'язання), що розміщуються в певній країні на внутрішньому фінансовому  ринку і зазвичай у національній валюті. У процесі розміщення внутрішніх державних позик можуть брати  активну участь і нерезиденти. У  такому випадку допуск нерезидентів до ринку державних цінних паперів  розширює фінансові можливості останнього;

— зовнішні (облігації, фідуціарні позики), які розміщуються на міжнародному фінансовому  ринку переважно в іноземній  валюті чи безоблігаційні позики, що надаються  на підставі угод і надходять ззовні від урядів інших країн, міжнародних  організацій та нерезидентів.

За правом емісії розрізняють  державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами управління. Надходження від них  спрямовуються у центральний  бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і  спрямовуються у відповідні місцеві  бюджети.

Залежно від забезпеченості державні позики поділяються на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування — принцип матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним  майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення. Їх надійність визначається авторитетом держави.

Відповідно до терміну  погашення заборгованості розрізняють  короткострокові (термін погашення  до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років).

За характером погашення  заборгованості розрізняють два  його варіанти: одноразова виплата  і виплата частинами. При погашенні  частинами може застосовуватись  три варіанти. Перший — позика погашається  рівними частинами протягом кількох  років. Другий — позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій — щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів держави, третій — навпаки, коли доходи будуть зменшуватись чи зростати державні видатки.

Залежно від зобов’язань  держави в погашенні боргу  розрізняють позики з правом і  без права довгострокового погашення. Право довгострокового погашення  дає змогу державі враховувати  ситуацію на фінансовому ринку.

Таким чином, державний кредит являє собою сукупність досить різноманітних  форм і методів фінансових відносин. Такий підхід спрямований на створення  сприятливих передумов для залучення  коштів як для держави, так і для  її кредиторів. Різноманітність форм дає змогу максимально врахувати  різнобічні інтереси юридичних та фізичних осіб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

Дослідивши проблему державного кредиту і його ролі у формуванні фінансових ресурсів держави, можна  зробити наступні висновки.

Міжнародний державний кредит являє собою сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому  фінансовому ринку в ролі позичальника або кредитора.

Базове законодавство  у кредитній сфері абсолютно  не згадує про інший великий масив  кредитних відносин – державний  та місцевий (муніципальний) кредит, або  кредит публічний. Регулювання даних  боргових зобов’язань на загальному рівні регламентується лише в  окремих нормах Бюджетного кодексу  України, а також у деяких інших  розрізнених нормативних актах. Такий стан речей вважається неприпустимим, позаяк за своєю природою публічний  кредит також опосередковує відповідні позикові відносини. Щоправда, передбачає інше, на відміну від банківського, оформлення та підстави, але це не може розглядатися як чинник для нівелювання  кредитної природи даних відносин. Основною формою такого публічного кредиту  є випуск відповідних позикових  цінних паперів.

Але, як ми змогли побачити, публічний кредит має всі ознаки кредитних відносин: він застосовується на умовах строковості, платності, поворотності, має добровільний характер, договірні  засади, передбачає засоби забезпечення, утворює відповідні боргові зобов’язання. Проте, водночас, у законодавстві  він не охоплюється єдиним приватноправовим розумінням кредиту як банківського. Кредитором у цих відносинах можуть бути банківські установи, але це не є обов’язковим. Боржником здебільшого  виступає держава, Верховна Рада АРК  чи міська рада, що також може охоплюватися банківським кредитуванням. Однак, на відміну від останнього, основною формою публічних кредитних запозичень є випуск державних цінних паперів. Значна роль у кредитних відносинах за тих чи інших підстав відводиться  і Національному банку України: у відносинах банківського кредиту  він є органом регулювання  та контролю, а у відносинах публічного кредиту він забезпечує організаційну  сторону функціонування ринку облігаційних позик, а також займається обслуговуванням  боргових зобов’язань.

Для єдності правового  регулювання кредитних відносин треба розширити поняття кредиту  та кредитних відносин (ураховуючи при цьому природу публічних  боргових зобов’язань). Зокрема, нормами  ЦК України, передбачаючи наявність  обов’язкового суб’єкта – фінансову  установу, слід врегульовувати не “кредит”, а лише кредитний договір. Норми Господарського кодексу України, регулювання якого охоплює всі сфери господарювання, потрібно змінити з урахуванням і такої форми кредиту, як облігації та інші позикові державні (місцеві) цінні папери, поділяючи та модифікуючи відповідним чином процеси кредитування на публічному та комерційному рівні.

Було б конче важливим прийняття Закону Про кредитування де б детально врегульовувалися питання  природи, видів кредитів, процедури  їх оформлення, обов’язкових умов, строків, видів забезпечення. На мій погляд, це б значно спростило застосування різних форм кредиту в Україні, сприяло розвитку фінансового (а також грошового та фондового) ринку, що, в свою чергу, підвищило б інвестиційні можливості суб’єктів господарювання