Знання і віра: загальне та особливе

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ЕЛЕКТРОНІКИ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Філософія»

на тему: «Знання і віра: загальне і особливе»

 

 

 

Виконав студент групи
Перевірив		О.М.Кобяков

 

 

 

 

 

 

СУМИ 2012

План

1. Знання - це краса розуму, а віра - це краса душі……………..……….3
1. Віра………………………………………………………………….....3
2. Становлення проблеми знання……………………………………...6
3. Знання………………………………………………………………….7
2. Співвідношення віри і знання…………………………………………10
3. Відмінності між знанням і вірою……………………………………...14
4. Зв'язок між знанням і вірою…………………………………………....15
5. Висновок………………………………………………………………….17

 

 

1. ЗНАННЯ - ЦЕ КРАСА РОЗУМУ, А ВІРА - ЦЕ КРАСА ДУШІ

 

Знання і віра - слова, що вживаються нами досить часто - поняття, що відображають основу взаємин світу  і людини, завжди актуальні і не змінють свій зміст і свою цінність залежно від настрою суспільства. Ці поняття багатогранні і можуть бути розглянуті з різних позицій, але  не як самостійно існуючі речі, які живуть своїм власним життям. Їх початковий сенс говорить не про знання взагалі і не про абстрактну єдину віру, а про погляди конкретної людини, групи людей чи навіть всього людства. Кожен з нас щось знає і одночасно в щось вірить. Один і той же факт для однієї людини може виступати як елемент знання, а для іншого, як частина віри.

1.1 Віра

Для початку наведу визначення віри, дане в Новому Завіті: «Вера же есть осуществление ожидаемого и уверенность в невидимом».

Кожна людина має віру. Від  народження. І споконвіку намагається  зрозуміти, що йому з нею робити і як застосувати. Це підтверджується історією розвитку людства, величезною кількістю філософських і релігійних вчень. Кожне з яких пропонує своє розуміння цього феномена людини. Життя людини без віри, як основи особистості - неможливе, а без віри, як сенсу життя - порожнє.

Вираз «людина у щось вірить»  означає тільки те, що він прийняв  у свій світогляд якусь інформацію, яку визнав істинною без власних доказів, не отримуючи підтвердження її достовірності зі свого повсякденного досвіду. Тобто віра - це інформація, істинність якої прийнята нами на слово.

Іноді кажуть: «вірить тому, що довіряє джерелу отриманої  інформації (авторитетній людині, громадській думці чи визнаній книзі)», але особисто мені здається, що подібні вирази складно назвати вірою, в схожих випадках твердження має деяке, хоча іноді і недостатньо обґрунтоване знання. Віра обходиться без всяких «тому що», крім одного – тому що я не можу не вірити.

Найчастіше віра проявляється у двох формах: вірою наївною і  сліпою вірою. Наївно вірить будь-якій казці дитина, в якій ще не прокинувся сумнів, тобто діяльність розуму озброєного логікою. Сліпо вірить людина, яка насильно пригнічує голос скептичного розуму, витісняючи його з свідомості. І якби віра вичерпувалася двома цими формами, вона була б чимось не нормальним.

Третю форму віри - можна  назвати вірою свідомою, в якій визнання інформації за істинність виконується вже не при повному мовчанні розуму, але всупереч його протесту (розумію, що існування Бога довести неможливо, але я в нього вірю, бо не можу не вірити).

По Канту, існують три  види віри. Прагматична віра людини у свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку; ціна такій вірі - "один дукат". Віра в загальні положення - доктринальна. Наприклад, віра в те, що на всіх інших планетах Сонячної системи немає життя. Ця віра досить «не тверда». Вона може бути доступна спростуванню. Нарешті, є моральна віра, де питання про істинність суджень не піднімається зовсім. «Эту веру ничто не может поколебать, так как были бы ниспровергнуты сами мои нравственные принципы, от которых я не могу отказаться, не став в собственных глазах достойным презрения». Вірити в Бога, по Канту, означає не міркувати про його буття, а просто бути добрим.

Потрібно відрізняти релігійну і звичайну віру, засновану на узагальненому практичному досвіді людей.

Перша визначається як вірність Богу і послідовне практичне впровадження в життя релігійних ідей, цінностей і норм. Ця віра не має (практично) гносеологічного значення. Релігійна віра - це невід'ємна внутрішня якість людини, найбільш істотна риса, що відрізняє його від всіх інших живих істот. Релігійна віра абсолютна і не вимагає раціональних доказів. Пізнати Бога в повній мірі неможливо. Бог настільки великий, що людський розум не в змозі осягнути його.

У самому нормальному понятті власне релігійної віри полягає те, що вона, як говорить Г. Гегель, є не просто знання про Бога, про наше відношення і ставлення світу до нього, а також про нетлінність нашої душі; це знання є не просто історичне чи розсудливе знання: в ньому зацікавлене серце, воно має вплив на наші почуття і на визначення нашої волі. Таким чином, релігійна віра підносить моральність і її мотиви на новий, більш величний рівень. Релігійні спонукання сповнені витонченими почуттями, які у справжнього віруючого знаходять м'які відголоси людяності і добра. Так  завдяки цьому, красивій фантазії і чарівній силі духовного мистецтва (насамперед музиці, живопису та іконопису) холодний розум так би мовити тане в сонячних променях божественної благодаті, яка несе умиротворення і радість буття.

Говорячи про релігію, як про форму суспільної свідомості, мають на увазі поняття Бога та безсмертя і те, що пов'язано з цими поняттями, оскільки вони складають віру всіх народів світу, впливають на їх думки і справи; все це посилює і облагороджує дух нації, пробуджуючи в її душі деколи дрімаюче почуття гідності, не дозволяючи народу принижуватися і принижувати інших.

Другий тип віри полягає  в психологічній впевненості  у правильності змісту висловлювання. Ця віра відіграє важливу роль, як у  повсякденному житті, так і в  науковому пізнанні. Різновиди такої  віри: від впевненості, в будь-чому, до життєвих переконань.

Така віра - невід'ємний  компонент практичної діяльності. Оскільки, людина в умовах, коли є кілька альтернатив  рішення, змушена спиратися на свою віру.

Будь-який атеїст теж сповнений віри - в самого себе, в свої переконання, в своїх близьких, в те, що світ є «рушійна матерія, дана нам у відчуттях». Адже це ніхто не довів, і ніхто ніколи довести не зможе, в це можна тільки вірити. Не можна ж вчення фізики про матерію вважати вичерпним: це лише грань знання, а не цілісна картина всього сущого. Або інший приклад: в минулому люди (не всі) вірили в світле майбутнє - комунізм. І це зовсім не наукове знання - це сама справжня, притому сліпа, віра. Люди вірили в «геніального вождя і вчителя всіх народів». Що це, як не міфологія, атеїстична релігія? Тут тільки ікони інші, а віра сама справжня.

Тим не менш і віра зазнає змін у ході розвитку людства. Ці відмінності полягають не тільки в тому, що, наприклад на зміну язичництву приходить християнство, але також і в тому, що саме християнство не зберігає свій «вигляд» постійним, воно розвивається, переглядає і шліфує догмати, розпадаються течії, секти, кожна з яких, залишаючись християнською за змістом, знаходить специфічну, іноді досить своєрідну форму.

1.2 Становлення проблеми  знання

Проблема про знання, його форми, види і межі була центральною на протязі всієї історико-філософської традиції. Становлення проблеми знання традиційно відносять до часу давньогрецької філософії. Платон позиціонував знання як одну з найважливіших здібностей людини і виділяв два його види - істинне знання і проміжне знання між наукою і незнанням - думка. Надалі проблематика знання отримала свій розвиток в працях Аристотеля, який вперше систематизував прийоми міркування, зробив їх предметом філософського аналізу. Він виділяв знання «попереднє», яке необхідно для вивчення, а також загальне і одиничне знання, вказуючи на відмінність між знанням і думкою.

Ряд аспектів проблеми знання, досліджених давньогрецькими філософами, були актуальними і в Новий  час. Р. Декарт здійснював пошук універсального методу для отримання істинного  знання. Дж. Локк, досліджуючи безпосереднє дане у досвіді елементів знання, розглядав проблему знання, спираючись на теорію вроджених ідей. Істотний внесок у дослідження даної проблеми вніс І. Кант, який виявив, що існують два способи утворення знання, а відповідно і два його види – з досвіду і таке що утворюється без участі досвіду. Таким чином, в гносеології була поставлена ​​нова проблема - апріорного знання, яке включає в себе такі положення науки і філософії, як принципи, аксіоми і закони.

1.3 Знання

Людство завжди прагнуло до набуття нових знань. Оволодіння таємницями буття є виявлення вищих прагнень творчої активності розуму, що становить гордість людини і людства. За тисячоліття свого розвитку воно пройшло тривалий і тернистий шлях пізнання від примітивного і обмеженого до все більш глибокого і всебічно пронизуючого, у сутність навколишнього світу.

Термін «знання», так само як і «пізнання», несе два основних значення: по-перше, знання як даність, по-друге, процес пізнавання, видобутку знання. Знання можна розділити на чуттєве і емпіричне.

Чуттєве знання - це знання у  вигляді відчуттів і сприйняттів властивостей речей, безпосередньо даних органам чуття. Я бачу, наприклад, летить літак і знаю, що це таке. Емпіричне знання може бути відображенням даного не безпосередньо, а опосередковано. Наприклад, я бачу показання приладу або криву електрокардіограми, що інформують мене про стан відповідного об'єкта, якого я не бачу. Інакше кажучи, емпіричний рівень пізнання пов'язаний з використанням різноманітних приладів; він припускає спостереження, опис спостережуваного, ведення протоколів, використання документів, наприклад історик працює з архівами та іншими джерелами. Це більш високий рівень пізнання, ніж просто чуттєве пізнання.

Знання як даність - це своєрідна  соціальна й індивідуальна пам'ять - спосіб збереження і використання успадкованого або новостворюваного обсягу інформації. Фундаментальну значущість для суспільства має запас знань про природу, форми і способи діяльності, зразки поведінки, норми і прийоми комунікації і спілкування. Переважаюча область знання - це повсякденні, життєві знання - все те, що вважається в суспільстві «знанням», незалежно від обґрунтованості та достовірності, це сфера, яку дослідники називають «фабрикою значень» самої «реальності», яку «знають» люди. Без буденного, повсякденного знання неможливо створити теоретичне знання, не може скластися й сам «світ повсякденного життя», який розглядається і переживається нами в якості безпосередньої реальності. Повсякденне знання володіє рядом фундаментальних рис, що дозволяють будувати уявлення про реальність, зберігаючи спадкоємність традицій і одночасно визнаючи різноманіття «реальностей» в різних суспільствах і в різний час. Особистий досвід дає нам малу частину знання про світ, велика частина нашого знання має соціальне походження, передається нам у ході навчання, в спілкуванні та спільній діяльності. Перш за все, це нормативні системи - внутрішній механізм існування соціальних традицій, в рамках яких живе людина і є їх учасником. Як знання, норми включають зразки поведінки і діяльності та припускають їх відтворення в нових умовах. Знання постає тут як свого роду путівник по зразках життєвих явищ і інструкція по користуванню ними.

Всепоглинаюча тяга до знання - це одна з найбільш піднесених потреб мислячої людини, потужна ідеальна спонукальна сила людської діяльності. За словами Ейнштейна, демон наукових проблем безжально стискає вченого  в своїх пазурах і змушує робити відчайдушні зусилля в пошуках  істини. Під впливом цієї сили люди наполегливо займаються накопиченням знань, художньою творчістю, абсолютно  не зважаючи на практичні цілі і розрахунки. Відстоюючи правду, люди піддавалися гонінням, вмирали жебраками: така доля багатьох новаторів. Подвижники науки, для яких пошук істини становило сенс всього їх свідомого життя, зробили нас розумнішими і мудрішими.

Знання звільняє людину від  страху перед природою, богами і  смертю. Людина повинна мати віру, цінувати любов і дружбу, всіляко уникати негативних пристрастей і ненависті, одним словом: чинити так, щоб не нашкодити собі і оточуючим. 

2. СПІВВІДНОШЕННЯ ВІРИ І ЗНАННЯ

 

Проблема взаємини знання й віри має давню історію. Особливо активно вона обговорювалася в середньовічної схоластичної філософії. У міру того, як середньовічна філософія розвивалася, в ній виявлялося все більше суперечностей  між догмами віри і знання.

Так, уже Тертулліан відкрито виступав проти розуму, проголошував парадоксальний тезу: «Вірую, тому що абсурдно». Августин Блаженний стверджував, що завдання богослов'я - пізнати  те, що вже прийнято вірою. Ансельм Кентерберійський, у часи схоластики вчив «вірити, щоб  зрозуміти». Фома Аквінський говорив про гармонію між вірою і знанням при пріоритеті віри. За Аквінським, віра удосконалює розум, теологія вдосконалює філософію, філософія служить теології. У Аквінського віра веде за собою знання. «…Этот святой советовал всем людям молодым и более зрелым воспринимать Божию истину посредством веры, а затем уж стараться понять ее».

Ф. Бекон, висунувший гасло «Знання - сила», вказував, що істину треба шукати в даних досвіду й спостережень, а не в пітьмах схоластики і в цитатах зі священних книг. Вже на початку XX ст. католицька церква висувала положення про те, що віра не повинна бути сліпим рухом душі і що не може бути ніякої дійсної розбіжності віри і знання, розуму, так як всі знання породжені від Бога. Наприклад, папа Пій XII неодноразово виступав із заявами про те, що «церква - друг науки», однак відзначаючи, що церкві доводиться втручатися в науку, щоб застерегти її від помилок проти віри.

Проблема віри, її співвідношення з розумом (знанням) займало значне місце в російській релігійній філософії, одне з найважливіших понять якого - «цілісне знання». Ідеал цілісного пізнання як органічного всеосяжного єднання залучив багатьох російських мислителів, починаючи з А.С. Хомякова і Вл. Соловйова. Вони вважали, що цілісна істина розкривається тільки ціліснії людині.