Специфіка людського буття (філософська антропологія)

     Далі. Необхідно зупинитися також і  на соціоцентризмі, або антропологічному релятивізмі (від антропос – людина, релятивізм – відносність), згідно з яким людська природа сприйнятлива до безкінечних змін, її внутрішнє  стійке ядро може бути зруйноване, первинна природа перетворена відповідно до тієї чи іншої соціальної програми.

     Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного  пріоритету культури, суспільних форм життя над природними передумовами людського буття. Звідси робиться висновок, що людина є вираженням формуючих  її культурних умов, і якщо треба  проникнути у її таємницю, то слід вивчити  ті чи інші структури культури.

     Ці  філософські підходи ми розглядаємо  в загальних рисах. Адже теоцентризм (культ Бога), як правило, поєднується  з вказівкою на передвизначення  людини. Антропоцентризм (культ людини) включає в себе тему верховної  істоти, а звеличення Бога набирає  власне антропоцентричних форм. Природоцентризм  і пов’язаний з ним принцип  натуралізму оцінює людину як порошинку  у Всесвіті і водночас віддає належне  своєрідності мислячої матерії.

     Філософи-ідеалісти  вважають, що головне в людини –  її сутність, тобто людська свідомість, розум, і саме цією властивістю людина відрізняється від решти живих  істот (як тут не згадати відомий  афоризм Р.Декарта: “Я мислю, значить  я існую”). Оскільки ж свідомість людини не залишається незмінною, може удосконалюватися шляхом освіти і виховання, то, впливаючи на свідомість, можна  змінити і саму людину. У цьому  суть просвітництва, характерного для  різних філософських напрямів, у тому числі і для української філософії.

     Насправді ж сутність людини як об’єкта філософського  аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі  розвитку людської історії вона набуває  нових форм і міри глибини, що свідчить про суперечливий рух пізнання від  сутності першого порядку до сутності другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант  розгляду феномену людини, її сутності:

     – по-перше, людина є жива істота, але  їй притаманний особливий тип  тілесної організації – зокрема, прямоходіння тощо – тобто природна сутність людини є сутністю першого  порядку;

     – по-друге, людина є там, де є її діяльність. Це – сутність наступного, другого  порядку; сутність людської діяльності буде розглянуто в розділі про  суспільне життя людини);

     – людська діяльність здійснюється у  системі суспільних відносин – це сутність третього порядку, тобто мова йде про суспільність людини;

     – по-четверте, людська діяльність –  праця – є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства  і самої людини (сутність наступного порядку);

     – по-п’яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа, про що йшла мова раніше і – на рівні суспільства  – відбудеться повернення до духовного  життя людини і суспільства. Отже, це сутність найглибшого у даному випадку порядку.

     Безпосередній зв’язок того чи іншого розуміння  сутності людини з сенсом людського  життя очевидний, адже сенс (значення) людського життя теж має історичний характер, розуміється по-різному. В  свою чергу, сенс життя пов’язаний з розумінням мети життя як уявного  чи очікуваного результату нашої  діяльності та з вибором життєвого  шляху (легкого чи важкого, чесного  чи безчесного життя або життя  за принципом “як усі”). Останній нерозривно пов’язаний з життєвою позицією та способом життя (варто запам’ятати  основне правило мудрого життя: “не бажай і не чекай від  життя неможливого”, тобто –  надто багато).

     Життєва позиція виражається у практичних діях – в оцінках, прагненнях тощо. Людина, яка має чітку життєву  позицію, завжди є послідовною і  цілеспрямованою, за будь-яких життєвих обставин залишається сама собою. Головною характеристикою життєвої позиції  людини є рівень її активності. Але  остання не повинна зводитися  лише до активності на словах, вона передбачає єдність дій людини та її переконань.

     Важливе значення має спрямованість життєвої позиції людини – на досягнення лише власного добробуту чи на прагненні  добра для інших людей. Вона може бути оптимістичною чи песимістичною.

     Найповніше  життєва позиція людини реалізується у її способі життя, в тому, заради чого (чи для чого) людина живе і як вона живе: як діє, які має стосунки з іншими людьми, з суспільством в цілому тощо (як тут не згадати  філософський твір австрійського мислителя  Е.Фрома “Бути чи мати”...).

     Особистість як соціально-культурна форма буття  людини. Все сказане дає змогу  знову повернутися до визначення таких понять, як “людина”, “індивід”, “індивідуальність” та “особистість”. Людина – біосоціальна істота (запам’ятаємо: саме біосоціальна, а не біологічна і соціальна). Тобто до основних ознак  людини можна віднести: особливий  тип тілесної організації, наявність  душі, свідомість, суспільність, діяльність. Отже, це – родове поняття, яке відображає загальні риси, притаманні людському  роду – як природні, психічні, так  і загальносоціальні. Людина є фактично результатом п’яти біографій. По-перше, щоб бути людиною, вона повинна повторити  філогенез, тобто історію розвитку та існування виду гомо сапієнс, простіше – мати людську будову тіла. По-друге, їй потрібно здійснити свою власну фізіологічну біографію – вирости. По-третє, вона повинна вміти говорити, тобто спілкуватися з іншими людьми і не бути відірваною від культури людської цивілізації, або хоча б  свого племені, нації. По-четверте, їй потрібно здійснити свою соціальну  біографію – чогось навчитися  і брати участь у процесі суспільного  життя. Нарешті, по-п’яте, людина не існує  без душі – того, що “здатне самочинно  починати певний стан”.

     Поняття “індивід” (пізньолатинський переклад старогрецького поняття “атом”) означає  одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну  від колективу, соціальної групи, спільноти, суспільства в цілому.

     З цим поняттям нерозривно пов’язане  інше – “індивідуальність”, що визначає зміст особистого, неповторного світу  людини, її найвищі цінності та авторитети. Її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють  даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є, з одного боку, наслідком  біологічної своєрідності людського  організму, а з другого – наслідком  специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності  його життєвого шляху, який завжди є  оригінальним.

     В літературі часто вживається похідне  від індивідуальності – поняття  “індивідуалізм” – тип світогляду, суттю якого є в кінцевому  результаті абсолютизація позиції окремого індивіда з протиставленням суспільству, і не якомусь певному соціуму, а суспільству взагалі. Індивідуалізм виявляється як у реальній життєвій позиції – у вчинках, так і в різних концепціях – етичних, філософських, ідеологічних, політичних тощо.

     Варто нагадати, що надмірний акцент на індивідуальному  може обернутися, в залежності від  прийнятих цінностей асоціальністю, самітністю, мрійністю, фанатизмом, аскетизмом тощо.

     Духовна нерозвиненість, розмитість моральних  цінностей при наявності соціальної активності здатні породити людину-робота, кар’єриста, руйнівника, губителя природи  тощо. На рівні індивіда це може привести до примітивного гедонізму, нестримної хтивості, ненажерливості та інших  явищ.

     Поняття “особистість” фіксує соціальне  в людині. У нього є два значення: перше – вихідне, ще з минулого ХІХ століття: особистість – це людина зі своїм обличчям, несхожа  на останніх (порівняємо з латинським персона, що означає театральну маску, та з російським “личина”). Друге  значення, яке з’явилося у сучасній філософії та соціології, – це своєрідність людини як учасника суспільного життя, виконавця соціальних ролей. В цьому  плані ми розглядаємо особистість  працівника, власника, споживача, громадянина, сім’янина тощо.

     Поняття “особистість” охоплює також  всі суспільні відносини, найважливішими з яких є ставлення до суспільного  обов’язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно  впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості та організованості, трудової та суспільно-політичної активності.

     Формування  особистості відбувається в процесі  соціалізації. Соціалізацію (від лат. соціаліс – суспільний) можна визначити  як процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які  дозволяють функціонувати йому як повноправному  члену. Вплив соціального середовища на індивіда є багатошаровим –  до таких “шарів” або “пластів”  відносяться:

     – мегасередовище – величезний соціальний світ навколо нас, який дає могутні  імпульси, що торкаються інтересів  всього людства і визначають в  умовах глобалізації інформаційного простору духовну, соціально-психологічну атмосферу  епохи;

     – макросередовище – велике суспільство, країна, до якої ми належимо за народженням, місцем помешкання, вихованням;

     – мікросередовище, тобто наше безпосереднє соціальне оточення у вигляді  трьох основних груп: сім’ї, первинного колективу (навчального, трудового, армійського  тощо), приятелів та друзів.

     Найважливішою формою соціалізації є традиції (від  латин. традітіон – передавання) – елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним  поколінням і зберігаються протягом тривалого часу в суспільстві  в цілому чи в окремих соціальних (чи етносоціальних) групах і, маючи  відносну самостійність, суттєво –  позитивно чи негативно – впливають  на формування особистості. Традиції проявляються у вигляді усталених, стереотипізованих  норм поведінки, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-етичних норм тощо.

     Особливу  роль у структурі традицій відіграють звичаї як засоби соціального регулювання  діяльності, що відтворюються у суспільстві  і є звичними для її членів. Звичаями можуть бути прийоми в праці, форми  взаємовідносин у сімейно-побутовій  сфері та інші дії, що повторюються і безпосередньо включені в практичну  діяльність людей. Звичаї характеризують не спосіб дотримання суспільної дисципліни, тобто не моральні норми, а зміст  поведінки людей, притаманної даному суспільству чи соціальній спільноті. Вони мають більш описовий характер, фіксують ті норми поведінки, які  мають місце лише в даному суспільстві, спільноті; вони неофіційно “узаконені”  громадською думкою. Звичаї, які  підтримуються моральними відносинами, називають нравами.

     Від народження до смерті людина живе у  світі звичаїв. У цьому відношенні суспільство – це світ звичаїв, які  регулюють мораль, форми спілкування, самовиразу тощо. Звичай виник в  архаїчному суспільстві, але і сьогодні він зберігає свої можливості соціалізації людини, в значний мірі визначає ціннісні орієнтації особистості.

     Іншою важливою формою соціалізації людини, яка виникла пізніше, у класовому  суспільстві, є державно-правові  норми, які на відміну від звичаю завжди осмислені і законодавчо  оформлені.

     І, насамкінець, ще однією, настільки ж  універсальною формою соціалізації є мова як особлива інфраструктура суспільства, про що говорилося раніше, при розгляді взаємозв’язку свідомості й мови.

     Через посередництво перелічених основних форм соціалізації здійснюються виховання, навчання та трудова діяльність людини. Підсумком соціалізації треба вважати  не просто людину, а людину-громадянина.

     Соціалізація  включає в себе як соціально-контрольовані  процеси цілеспрямованого впливу на особистість, тобто виховання, так  і стихійні, спонтанні процеси, які  впливають на її формування.

     Стосовно  формування особистості можна звернутися й до такої схеми послідовності  соціалізації:

     – “Я – Я” як умова формування самосвідомості, внутрішнього світу людини;

     – “Я – ТИ” – сфера формування морального почуття, почуття любові, дружби, ненависті тощо;

     – “Я – МИ” – формування групових, кастових, класових, національних, державницьких  почуттів, звичаїв, традицій, переконань;

     – “Я – ЛЮДСТВО” – родова самосвідомість, приналежність до гомо сапієнс;

     – “Я – СУСПІЛЬСТВО” – ставлення  до світу створених речей та інших  людей;

     – “Я – ПРИРОДА” – формування екологічної  свідомості та ставлення до навколишнього  середовища;

     – “Я – УНІВЕРСУМ” – витоки світогляду, релігійних та філософських ідей, роздуми  про сенс життя та смерть.

     І на завершення розгляду понять “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”, варто згадати термін, запроваджений  російським письменником і філософом  Ф.Достоєвським, який вважав, що людина, яка говорить одне, думає друге, а  робить третє, виступає як безособистість. А також задуматися і відверто відповісти самому собі на питання, чи завжди ми є особистостями.

     Але повернемося знову до особистості, ґрунтовний аналіз якої передбачає розгляд  ціннісних вимірів людського  життя (це стане предметом розгляду у заключному розділі навчального  посібника); понять смерть і безсмертя (адже “життя є опір смерті”), безсмертя  ж можна розглядати в таких  варіантах, як безсмертя на атомно-молекулярному  рівні (воно нікого і ніколи не влаштовувало); безсмертя в своїх дітях, у  відтворенні себе в них; безсмертя  в творінні своїх рук, розуму, в  тому, що людина зробила для інших  людей, тобто для суспільства  і людства в цілому.