Специфіка людського буття (філософська антропологія)

     У наш час зростає увага до проблем  не тільки космічних, а й мікросвіту. Вивчаються дивні ритмічні одноманітності, які підтверджують відносно синхронне  “биття пульсу” в макро- та мікросвіті, в тому числі в енергосистемах людського організму.

     Згадаймо  відомі з шкільного курсу загальної  біології процеси спадковості й  мінливості: у процесі індивідуального  розвитку людина, з одного боку, реалізує певну програму і відтворює певні  ознаки, які передані її батьками, а  з другого – може певною мірою  “відхилятися” від цих програм  і набувати нових ознак під  впливом зовнішнього середовища.

     Спадковість надає дитині не лише власне біологічні властивості та інстинкти. З самого початку свого життя дитина має  здатність до наслідування усього, що роблять дорослі: звуків, рухів  тощо. Їй притаманна допитливість. Вона здатна засмучуватися, відчувати страх  і радість, її посмішка має вроджений  характер. А посмішка – це привілей людини. Отже, дитина з’являється на світ саме як людська істота. І все  ж на момент народження вона лише “кандидат  у людину”, хоча і наділена певними  фізичними і психічними якостями від природи.

     Сукупність  цих психофізіологічних якостей  людини називається її задатками  – наприклад, музичний слух, зорова пам’ять, міцний організм, вміння розрізнять кольори, почуття ритму та інші. Ці задатки є основою здібностей людини. Але чи будуть реалізовані  задатки і чи розвинуться вони у здібності – це залежить як від умов, у яких зростає людина, так і від її власних зусиль.

     У розвитку науки про людину був  період, коли перебільшувалася роль спадковості  і вважалося, що основні риси розвитку та будови людського організму визначаються лише певними структурами зародкових клітин. Подібні погляди отримали назву преформізму, а свій початок  вони беруть це від античних мислителів (Гіппократа, Анаксагора та ін.). Подібні  погляди були популярними у XVII ст. – вважалося, що у зародку можна  побачити вже сформовані частини  дорослого організму.

     Як  завжди, метафізичне (однобічне) мислення призводило і до інших, протилежних  висновків – до заперечення ролі спадковості, до ідеї про те, що формування людського організму відбувається лише шляхом послідовних новоутворень, мутацій. Це вперше висловлена ще Арістотелем  ідея епігенезу.

     Питання про те, які чинники відіграють вирішальну роль у формуванні людини, має не лише пізнавальне, а й життєве, практичне значення. Адже те чи інше ставлення людей до навколишнього  світу і до самих себе залежить від відповіді на це запитання.

     Перебільшення ролі спадковості приводить до висновку про те, що всі наші як хороші, так  і погані риси залежать від наших  батьків, яких ми, загальновідомо, не обираємо. Отже, тут наявна недооцінка умов, середовища, в якому ми живемо, тобто –  марні всі зусилля як суспільства, так і наші власні, спрямовані на вдосконалення людини.

     Тому  концепції філософської антропології, які ґрунтуються на такій методології, можна звести до наступних основних уявлень:

     – людина – злісна мавпа, яка отримала спадково від тваринних предків  те найогидніше, що накопичилось у тваринному світі (типове висловлювання австрійського  філософа К.Лоренца: “Людина – це горила з атомною бомбою у руках”);

     – на противагу першому, людина від  народження добра, альтруїстична, незлобива. Але її природні задатки суперечать розвитку цивілізації, суспільність відіграла  фатальну роль у долі людини, змусивши її боротися за своє існування. Ось  чому людина знищує собі подібних;

     – людина сама по собі не добра і не зла, генетично вона, так би мовити, “нейтральна”, “табула раса”, на якій природа і суспільство пишуть свої письмена.

     Протилежна  точка зору, що абсолютизує роль середовища, у якому ми живемо (тобто  природному і суспільному), теж не може бути прийнятою як істинна хоча б тому, що вона не враховує індивідуальні  якості людини, котрі здебільшого  є спадковими (задатки, здібності, обдарованість  тощо). Такий підхід спрямовує наші зусилля лише на перетворення середовища, не враховує здатності людини до самовдосконалення.

     Своєрідною  “золотою серединою” є погляди  багатьох мислителів і письменників (Г.Сковорода, Ф.Достоєвський, Л.Толстой  та інші), які вважали, що тільки постійна праця кожної людини над самою  собою, її моральне самовдосконалення  можуть зробити її кращою.

     Отже, як висновок: і спадковість, і середовище, і власні зусилля людини, спрямовані на самовдосконалення, справляють істотний вплив на її формування.

     Природне  в людині має вираження у морфологічних, генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та багатьох інших  процесах людського організму. Це фізіологічні процеси, які відбуваються у нашому організмі, основою яких є асиміляція та дисиміляція. Природне начало в людині (а до нього належать також і  особливості нейрофізіологічних процесів, що є основою людського мислення, тобто біопсихічне життя людини) вивчається природничими науками, серед  яких сьогодні безсумнівним лідером  є генетика, котра вивчає механізм передачі від покоління до покоління  природних задатків.

     Але якщо при розгляді людини абсолютизувати лише природне, біологічне, то ми “спустимося” на рівень існування її біофізичних, фізіологічних закономірностей. У  такому випадку людина буде носієм лише біологічної форми руху матерії.

     Тому  вкрай необхідним є аналіз також  соціального середовища людини як безпосереднього  людського оточення, до якого належить родина, друзі, сусіди та соціальні  групи людей або людські спільноти (класи, чи страти, народи, нації, суспільство), членом яких є людина. Сюди ж треба  віднести і певні економічні, соціальні, культурні, політичні умови, що існують  у суспільстві.

     Становлення людини у всій її багатоякісності  відбувається насамперед шляхом засвоєння  нею всіх цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії. Це і мова, і різні способи діяльності, і  вміння користуватися різноманітними знаряддями тощо. Тому лише живучи у  суспільстві, спілкуючись і взаємодіючи  з іншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою людиною. Ні Камала, і Амала, які провели  своє життя в дитинстві з-поміж  вовків, ні чотирирічний Джон, знайдений  серед мавп в Африці, як і інші (біля сорока – так званих “мауглі” – не змогли навчитися навіть розмовлять людською мовою.

     Соціальна обумовленість людини – факт, який не потребує доведення, але його не можна трактувати спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявного суспільства. У такому розумінні людина – істота соціально-обмежена, вона обумовлена “зовні”, виступає своєрідною “маріонеткою” соціальних сил і  суспільного середовища. Адже її поведінка, свідомість тощо обумовлені всіма можливими  помилками, ідеологічними та іншими стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства.

     З іншого боку – людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням  всієї попередньої історії людства  та його культури. Саме як культурно-історична, тобто надсоціальна, істота людина поєднує у собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самовизначення, до вільної і творчої діяльності, тобто отримує духовний вимір.

     Разом з тим абсолютизація лише соціальності людини приводить до так званого  соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального  способу життя. Особливістю соціологізаторства (теж наслідок метафізичного мислення) полягає в ігноруванні природно-біологічних  чинників людського життя, яким відводиться  роль лише передумови соціального життя, котрі не мають впливу на особливості  поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. Такий  підхід притаманний марксистській  філософії: у процесі революційних перетворень, зміни суспільного  ладу має відбуватися і формування нової людини – “особистості нового типу”. Від такого підходу ми не звільнилися ще й сьогодні...

     Духовне в людині є самоцінним і саме воно лежить в основі людського “Я”, адже саме як духовна істота людина виявляє себе свободним і творчо-активним діячем. Якщо в свідомості людини знаходити  тільки відображення найелементарніших  потреб, задоволення яких необхідне  тільки для підтримки фізичного  існування, якщо емоції і почуття  примітивні, а поняття нерозвинуті, то це свідчить про її бездуховність, внутрішню убогість. Саме про таких  людей говорять, що вони злиденні духом.

     Духовно розвинена (або духовно багата) людина та, яка багато знає і ще більше розуміє, яка спирається у своїй діяльності на почуття і поняття істини, добра  і краси, у якої переважають духовні  потреби; людина, якій притаманні безкорисливі почуття любові і милосердя, здатність  відчувати свою причетність до людства, співчувати кожній, навіть незнайомій, людині.

     Духовність  людини – це також уміння мріяти, фантазувати, творчо усвідомлювати  світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на оточуючу дійсність, –  це один із найважливіших проявів  духовності.

     Отже, духовно розвинена людина – така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей. Це людина, внутрішнім регулятором поведінки  якої є совість (за висловом І.Канта, – закон, який живе у нас самих; на думку французького філософа П.Гольбаха, – це наш “внутрішній суддя”).

     Духовне в людині – це також безкорисливий  пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи  волі, віри та самосвідомості тощо.

     Таким чином, людина є ціліснісною єдністю  біологічного, психічного (або душевного) та соціального (соціокультурного), які  сформувалися з двох чинників –  природного та соціального. Адже людина – не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона є інтегральною єдністю цих властивостей.

     Будь-який феномен може бути осмислений двояко – або через його порівняння з  іншими сутностями чи явищами, або через  розкриття його власної унікальної природи. Феномен людини не є винятком. Тому сутність людини може розкриватися “збоку”, через осмислення відносин людини з природою (космосом), суспільством, Богом і самою собою. Проникнення  в таємницю людини “зсередини”  передбачає осягнення її тілесного, емоційного, морального, соціального  та духовного буття.

     Релігія, як відомо, розглядає Бога як вищу цінність. Тому таємниця людини тут виявляється  або принципово недосяжною, або ж  віднесеною до сутності божественного. Людина є суперечливою єдністю духу (душі) і природи (тіла), якісно протилежних  одне одному як величне і низьке. Так, Августин Блаженний уявляв душу як незалежну від тіла і ототожнював  її з людиною, а Фома Аквінський розглядав  людину як єдність тіла і душі, як істоту проміжну між твариною і ангелами.

     Тут простежується прагнення людини не лише пізнати власну сутність, а  передусім прилучитися до вищої  сутності – Бога. Тобто сутність людини зводиться до пізнання Бога і служіння йому, що афористично  можна сформулювати так: людина –  раба божа.

     Філософи  натуралістичної орієнтації, про  що частково вже йшла мова, виходять з культу природи, космосу (адже “натура” латиною природа). Тому людина вважається лише природною істотою, вона нічим  особливим не відрізняється від  тварин. Сутність людини представники натуралізму бачили лише в якихось  незмінних біологічних чи психологічних  властивостях. Так, З.Фрейд, відомий  австрійський психіатр і філософ, вважав, що сутність людини може бути зведена  до її підсвідомих інстинктів –  еросу і танатосу (тобто кохання  і смерті), які визначають всю  життєдіяльність людей і навіть їх історію.

     Але людина – не Бог, не злочинець, не грішний  ангел. Як продукт біологічного і  соціального розвитку (тобто антропосоціогенезу) людина містить у собі не лише надбання, а й тваринні начала (а в цьому  аспекті не можна, мабуть, не погодитися, що “найстрашніші дияволи – це грішні ангели” та зі старокитайською  мудрістю “не все людське є  в звірові, але все звіряче  є в людині”...).