Порівняння марксизму та екзистенціалізму

Нове завжди зберігає зв'язок зі старим. Без цього зв'язку нема й розвитку. Тобто останній включається у зв'язок як необхідний момент, як цілісний внутрішньо пов'язаний процес самоперетворення предмета.

Ключ до розуміння зв'язків, якими характеризується будь-яка  система, лежить в основі того процесу  розвитку, результатом якого вона є. В свою чергу зв'язки, взаємодії, що лежать в основі цієї системи, є основою й передумовою її подальшого розвитку. Поняття розвитку набуває конкретного змісту, коли розглядається як внутрішньо обумовлений ряд, як послідовність системно-структурних перетворень, як перехід на нові рівні цілісності. При цьому диференціація тієї відносно простої основи — ''тотожності'', — з якої починається розвиток, супроводжується і доповнюється інтеграцією (відтворенням цілісності на більш високих рівнях).

Позитивний зміст, досягнутий на кожному рівні, стадії прогресу, в подальшому, зникаючи, інтегрується в нові системи зв'язків, які підпорядковуються вже новій ''системній якості'' і перетворюються в ній.

Таким чином, категорії розвитку і зв'язку (єдності), нерозривні за своєю суттю. Розвиток, ''знімаючи'' початкову, не-розчленовану єдність, відновлює її на все вищих рівнях, де виражається не лише в збереженні якоїсь ''клітинки'', а й у зв'язках, що створюють систему, яка відрізняється і внутрішньою диференційованістю і цілісністю. Ключ до розуміння системи дає історія її виникнення й розвитку, процесів диференціації та інтеграції, що розгорталися в часі, а системно-структурний аналіз виступає необхідним моментом вивчення процесів розвитку, без якого це вивчення не дозволяє вийти за межі загальних, абстрактних положень.

В цілому можна сказати, що зміст цього принципу є наслідком визнання розвитку, тобто змін особливого роду, які мають визначену спрямованість, незворотний характер, тенденцію до сходження від простого до складного, від нижчого до вищого. Це не прості зміни, а внутрішньо суперечливий процес, який не виключає й руху назад, супроводжується тимчасовими відхиленнями в той чи інший бік. Це зміни, які характеризуються поєднанням поступальності й наступності, подоланням старого новим, народженням нового, на відміну від еволюціоністського розуміння розвитку, при якому останній зводиться лише до збільшення чи зменшення одного й того самого. В еволюціоністській концепції розвитку в тіні залишається саморух, його рушійна сила, його джерело, його мотив. Діалектична концепція розуміє розвиток як єдність протилежностей, як взаємодію між ними. Вона пояснює рух як саморух, а розвиток — як саморозвиток.

Отже, діалектика виступає як вчення про загальні зв'язки і розвиток, як спосіб світорозуміння, що грунтується на цих принципах. При виході на теоретичний рівень розуміння визначається як загальна теорія розвитку, в якій дослідження форм і законів всякого розвитку включає як свою необхідну сторону, свій власний момент вивчення зв'язків, а значить — системи. Ці зв'язки і створені ними системи розглядаються не лише в статиці, а й у динаміці, в зміні, в перетворенні — в розвитку.

Сутність цих принципів  виражається і формулюється в  законах діалектики, в яких фіксуються внутрішньо стійкі, необхідні, найзагальніші властивості зв'язку, що найчастіше повторюються в процесі розвитку дійсності. Сутність закону розвитку — не в окремих явищах і не в механічній їх сукупності. Закон має істотний вимір явищ. Як вказував Гегель, це істотне відношення, основа явища. Закони діалектики універсальні. Вони мають необмежену сферу своєї дії і свого виявлення, оскільки виражають зв'язки між явищами, що притаманні як світу в цілому, так і окремим його сторонам, конкретним проявам.

У цих законах розкривається, ними характеризується сутність всякого розвитку (розвитку як такого). Закони діалектики, що сформульовані в певних судженнях, є відображенням об'єктивних законів, притому на науковому і світоглядному рівні, є узагальненим результатом не лише пізнання світу, а й самопізнання людської думки. Порівняно з законами наук вони всезагальні, оскільки їх дія охоплює всю дійсність. Вони і закони буття і закони пізнання. Кожний з них має свій зміст і займає певне місце в системі законів.

Закони діалектики невіддільні  від категорій. З одного боку, будь-який закон виражається з допомогою категорій, з другого—відношення між категоріями (причина і наслідок та ін.) є логічним вираженням певних закономірностей. Категорії матеріалістичної діалектики становлять систему, в якій вони взаємозв'язані, переходять одна в одну, одна з одної випливають і таким чином відображають зв'язки і розвиток самої дійсності.

Для розуміння взаємозв'язку і логічної послідовності категорій слід пам'ятати, що вони є підсумком, узагальненням всієї історії людського пізнання, логічними віхами на шляху духовного освоєння людиною світу. Категорії — це ступені пізнання, які виражають його рух від явища до сутності, від менш глибокої сутності до все більш глибокої, від неповного знання до все більш повного і всебічного, від абстрактного до конкретного, багатого зв'язками та визначеннями.

Діалектика, як обгрунтував  Гегель, одночасно проявляється в ролі теорії розвитку, гносеології та діалектичної логіки. Як теорія розвитку вона досліджує сутність, загальні закони всякого розвитку, в системі своїх понять дає концептуальну модель розвитку, осягнутому в його сутності. Це стало можливим завдяки тому, що рух як спосіб буття цілісних матеріальних систем на більш високому рівні розгляду, був зрозумілий як послідовний процес самоперетворення систем, процес переходу на нові рівні цілісності, що характеризуються взаємообумовленими диференціацією та інтеграцією. Закони діалектики, вся послідовно розгорнута система категорій і є вираженням, розкриттям, обгрунтуванням цілісної наукової концепції розвитку.

Діалектика в розумінні  Гегеля і Маркса включає в себе й те, що називається теорією пізнання, тобто дослідження того, як у пізнанні людини дедалі ширше, глибше, повніше й точніше відображається невичерпна дійсність, що постійно розвивається, в яких формах, за якими законами здійснюється цей процес.

Гносеологія вивчає діалектику суб'єкта й об'єкта в процесі пізнання, в основі якого лежить практична взаємодія людини з предметним світом, діалектика перетворення людиною світу.

Теорія пізнання вивчає рух від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. Це шлях пізнання істини, об'єктивної реальності. Сюди включається діалектика чуттєвого і раціонально-логічного, а також діалектика інтуїтивного і дискурсивного.

Гносеологія розглядає процес пізнання, осягнення об'єктивної істини в його діалектичній сутності, як все більше наближення до абсолютної істини через ряд відносних істин. Вона виглядить як специфічний різновид діалектики, хоч це вірно лише як момент, оскільки вона на основі практики підходить до виявлення загальних законів і форм думки, що осягає істину й ідеально відтворює дійсність. Цим самим вона виступає вже як логіка, тобто наука про правильне мислення.

Діалектична логіка - це і  є саме діалектика, що виступає як логіка, як загальна теорія руху і розвитку людського мислення, за допомогою  якого людина пізнає світ. Логіка досліджує, в яких формах мислення (поняттях, судженнях і т.д.) і за якими законами здійснюється цей розвиток. На відміну від формальної логіки, форми думки, що досліджується діалектичною логікою, не абстраговані від змісту, а є змістовними формами, що виражають найзагальніші властивості, зв'язки, характеристики самої дійсності, що розглядається в її розвитку. В цих формах думки сконцентрована і резюмована вся історія людського пізнання світу, кристалізована структура людської думки, що ідеально відтворює структуру об'єктивної реальності. Саме в такому розумінні логіка і збігаєтсья з теорією пізнання, яка розглядається як відображення людиною природи, що вічно рухається й розвивається.

Діалектична логіка за своєю  суттю збігається і з діалектикою  як теорією розвитку, оскільки загальна теорія розвитку виражена у вигляді  системи тих же понять, які одночасно  відображають об'єктивні форми і  закономірності розвитку всієї дійсності і є формою думки, яка пізнає цю дійсність.

Іншими словами, діалектика за своїм змістом є загальною  теорією пізнання, а за формою — системою понять, що послідовно розвиваються, якрух думки, що осягає дійсність, тобто є логікою. В свою чергу логічні форми, за допомогою яких ми осягаємо світ, є одночасно формами буття і розвитку світу. І хоч логічні поняття суб'єктивні, вони в той же час виражають і речі в собі. Природа і конкретна, і абстрактна, явище і сутність, мить і відношення. Поняття хоч і суб'єктивні, проте об'єктивні в цілому, в процесі, в підсумку, в тенденції, в джерелі. Діалектика як система є аналогом дійсності.

Отже, об'єктивна діалектика на основі практики відображається в  суб'єктивній діалектиці. Спочатку суб'єктивнадіалек-тика мала неусвідомлений характер, та з  часом думка людини стала предметом  дослідження для самої себе. В XIX ст. створюється

діалектика як вчення, яке  стало своєрідним підсумком, логічно цілісним і послідовним синтезом всієї історії теоретичного освоєння світу і одночасно історією пізнання думкою самої себе, своїх форм і законів, які відображають форми і закони розвитку об'єктивної дійсності. В ролі такого вчення діалектика і є одночасно загальною теорією розвитку, теорією пізнання і логікою. У своїй внутрішній основі і світоглядній спрямованості вона єдина; у предметному виразі, засобах застосування й формах виявлення — і багатомірна, і різноманітна. Лише система принципів, законів і категорій описує розвиток конкретно.

В сучасних варіантах діалектики практично відсутнє розуміння її як вчення про розвиток. Домінує  уявлення про діалектику як формі  осмислення полярностей, протилежностей, пронизливих наше життя, свідомість, історію. Різні варіанти тлумачення діалектики пропонують різні принципи взаємостосунків протилежностей - від можливого їх гармонійного синтезу до трагічно непримиренного, вічного протистояння. Проте практично всі моделі діалектики містять в собі установку на з'єднання цих протилежностей або, принаймні, указують на потребу їх об'єднання, що є у головної дійової особи діалектичної колізії - людини. У зв'язку з сказаним більш адекватним існуючим концепціям буде розуміння діалектики як вчення про суперечність існуючого і можливості вирішення протиріч в житті і в думці.

розкривається те положення, що

кожна філософія (та чи інша філософська система, або той чи інший філософський напрямок),

незважаючи на різне ставлення її до метафізики, завжди містить у собі певне метафізичне ядро, певні

метафізичні настанови, тобто завжди імплікує свою власну метафізику.

Спираючись на теоретичні надбання Алвіна Дімера, Вальтера Шульца, Готфріда Мартіна та

Фрідріха Каульбаха, дисертант прояснює ту думку, що метафізичною у широкому значенні слова є

більша частина європейської філософії, навіть та, що сама намагається “подолати метафізику”.

Стосовно відношення до метафізичної проблематики, основні філософські  напрямки

класифікуються як певні (явні чи приховані) “метафізичні настанови” (die metaphysischen

Einstellungen), причому особлива увага  приділяється тим філософським  напрямкам, що заперечують

наукову значущість метафізики як дисципліни (насамперед неопозитивізму). Вказуючи на провідну

роль “Трактату”... Л.Вітгенштайна у формуванні “антиметафізичного напрямку”  у сучасній

філософії (головні положення якого: метафізичні висловлювання не мають  сенсу, оскільки їм нічого

не відповідає в реальності; кожному, хто хоче висловити щось метафізичне, “треба доводити, що він

певним знакам у своїх висловлюваннях не надав ніякого значення”), дисертант  підкреслює, що

Вітгенштайн не заперечує метафізичне  як таке, а, скоріше, відкидає можливість константувати

метафізичне (за виразом інтерпретатора Вітгенштайна, Нормана Малькольма “очевидно, що

“Трактат” є наскрізь метафізичним твором”). Рішуче заперечення метафізики, віднесення

метафізичної проблематики до сфери  вигаданих проблем, належить Р.Карнапу (дисертантом

розглянута основна аргументація його твору “Подолання метафізики через логічний аналіз мови”).

Аналізуючи основні тези логічного  позитивізму (на прикладі Вітгенштайна та Карнапа), дисертант

зазначає, що ці тези (наприклад, що тільки положення природничої науки, Saetze der

Naturwissenschaft, можуть бути істинними,  чи що не існує ніяких синтетичних  положень a priori) є

самосуперечливими, оскільки положення: “тільки положення природничої  науки можуть бути

істинними” саме не є положенням природничої науки (тобто не має  сенсу, за Карнапом), а

положення “немає ніяких синтетичних  положень a priori”, не будучи емпіричним положенням, само є

апріорним синтетичним положенням. Твердження логічного позитивізму грунтуються на підставах,

що перевищують емпіричну  данність, отже, приховано містять  у собі метафізичну проблематику.