Порівняння марксизму та екзистенціалізму

Закон єдності  і боротьби протилежностей дозволяє зрозуміти та виявити внутрішнє джерело розвитку, причину заміни одного якісного стану іншим, складає суть, ядро діалектики. Згідно цього закону кожному предмету та явищу властиві внутрішні протилежності, що знаходяться у єдності та взаємодії, боротьбі між собою. Джерелом саморуху і саморозвитку є взаємоперехід внутрішніх протилежностей.

Кожній матеріальній системі  властиві свої внутрішні протилежності, механізм їх взаємодії та розв’язання. Однак це не означає, що всі явища  матеріального світу постійно змінюються. Їм властива і певна стійкість. Так, при всіх змінах людського організму  людина залишається завжди тотожна  самій собі. При всіх змінах в  Сонячній системі, вона також залишається  тотожна самій собі. Тотожність –  це такий вид відношення речі до самої себе та до інших речей, який характеризується співпадінням, “рівновагою” сторін, сил, властивостей та тенденцій  цього відношення. Тотожність вказує на незмінність предмету  на протязі  певного часу, на його відносну стабільність. Тотожність не абсолютна, вона містить  в самій собі відмінність. Всі  речі і явища одночасно і тотожні  і відмінні. Відмінність – це такий вид відношення речі до самої  себе та до інших речей, який характеризується неспівпадінням сторін та тенденцій  цього відношення. Тотожність і відмінність  знаходяться в суперечливій єдності. Суперечність на певному етапі розвитку виступає як протежність, коли тотожність і відмінність переходять одна в  одну. Єдність і боротьба протилежностей набувають закономірного характеру. Знаходячись у єдності, протилежності  взаємопов’язані , взаємопереходять. Ця боротьба, взаємоперехід є джерелом, причиною руху, змін, розвитку явищ дійсності.

Протиріччя розділяють на: внутрішні – зовнішні, основні  – неосновні, антагоністичні – неантагоністичні.

Протиріччя, що виявляють  взаємовідносини між протилежностями  усередині предметів та явищ, називаються  внутрішніми. Протиріччя, що існують  між предметами і явищами називають  зовнішніми. Відмінність між ними відносна. Одне і те ж протиріччя в одній системі може виступати  як внутрішнє, а в іншій – як зовнішнє. Так, внутрівидова боротьба за існування є внутрішнім протиріччям  для виду, але зовнішнім по відношенню до індивідів, що його утворюють, а боротьба між видами роду є внутрішньою  для даного роду, але зовнішньою по відношенню до видів, що його складають.

Протиріччя, що виявляють  сутність речі, визначають його стан та закономірності, називаються основними  закономірностями даного явища. Ті закономірності, що не виражають сутності речі, називаються  неосновними. Основні протиріччя завжди є внутрішніми протиріччями явища, неосновні можуть бути як внутрішніми  так і зовнішніми. Так, наприклад, до основних біотичних протиріч функціонування можна віднести протиріччя між асиміляцією та дисиміляцією, самозбереженням та самооновленням, життям та смертю, організмом та середовищем. Неосновні – це протиріччя між системами предметів.

Різниця між антагоністичними і неантагоністичними протиріччями стосується сили та гостроти зіткнення  протилежних сторін, характеру розв’язання  протиріч, а також шляхів та форм виникненню при цьому нової якості. Антагоністичні протиріччя більш глибші та гостріші, ніж неантагоністичні. Тому діалектичний стрибок від старої якості до нової частіше всього відбувається у вигляді одноактного різкого  переходу. Що стосується неантагоністичних протиріч, то стрибок до нової якості відбувається багатоступенево (шляхом накопичення елементів нової якості). Тому антагоністичні і неантагоністичні протиріччя властиві всім формам руху матерії, а не лише соціальній. Так, наприклад, протиріччя між паразитом та його господарем, хижаком та його жертвою, між мікроорганізмами (бактеріями, нижчими грибами – «антагоністами», як називаються вони в біології). Суттєво відрізняються один від одного і різні протиріччя між організмом та умовами навколишнього середовища, що змінюються. Наприклад, різким та незначним похолоданням (потеплінням) клімату, багаторазовою та незначною зміною дози радіації чи концентрації хімічних мутагенів. Відповідно цьому змінюється характер і шляхи розв’язання цих протиріч: в одних випадках люди, тварини, рослини виживають завдяки відповідним фізіологічним реакціям, що підтримують гомеостаз їх організмів. В інших випадках можуть виникнути спадкові адаптації. В третіх – більш чи менш шкідливі для організму мутації. А в четвертих – призводить до смерті. Отже і в живій природі мають місце і антагоністичні і неантагоністичні протилежності.

Для сучасної наукової медицини певне значення має розгляд проблеми хвороби як єдності та боротьби протилежностей: пошкодження фізіологічних механізмів під впливом надмірних подразників та активізації захисно-компенсаторних механізмів. Ще І.П.Павлов підкреслював, що в кожній хворобі необхідно розрізняти власне патологічні, руйнівні процеси, пошкодження фізіологічних механізмів та протидію організму цьому пошкодженню, так звану «фізіологічну міру» проти хвороби, під якою він розумів комплекс реакцій організму, спрямованих на звільнення від пошкодження. М.Амосов стверджує, що хвороба не обмежується лише розвитком. У такому випадку всі хвороби були б смертельними. Отже, хворобі властиві дві протилежні тенденції –руйнування зв’язане з надмірним подразником, та відновлення під дією захисних сил організму.

Таким чином, закон єдності  і боротьби протилежностей має світоглядне, методологічне та практичне значення.

Поняття діалектики, її основні принципи

Слово «діалектика» походить від грецького dialektike, що означало вести  розмову, бесіду, діалог, зіткнення  полярних суджень. Матеріалістична  діалектика є вченням про найза-гальніші закони розвитку природи, суспільства  і пізнання, людського мислення, що осягає світ. У сучасному розумінні — це спосіб світорозуміння, теорія і метод пізнання.

Гегель був першим, хто  надав поняттю діалектика значення методу розумного пізнання, що пізнає світ в єдності протилежних визначень і тому в саморусі, саморозвитку.

Діалектика вчить про  неосяжний зв'язок, що поєднує між  собою всі речі, явища, процеси. Ці зв'язки проникають в їх сутність, тому вирвати явище з них неможливо, оскільки це позбавить нас глибокого і повного його розуміння.

Протилежний діалектиці метод  — метафізика — розглядає речі, явища та їх мислені відображення, поняття окремо одне від одного, як обособлені, між собою не зв'язані (або зв'язані лише зовнішніми відношеннями). Вона розглядає речі, явища, а також і поняття поза процесом розвитку, як за суттю своєї незмінності (а якщо й визнає розвиток, то спрощено, поверхово, не розкриваючи його сутності й рушійних сил).

Діалектика — навпаки, обґрунтовує, що все існуюче може бути зрозумілим лише в розвитку і що останній слід розглядати як саморозвиток, що породжується внутрішніми імпульсами і включає в себе не лише поступові зміни, еволюцію, а й перерви поступовості, якісні стрибки, появу нового.

Діалектика визнає як зовнішні, так і внутрішні суперечності, притому у внутрішніх вбачає головний імпульс, рушійну силу саморуху, саморозвитку існуючого і тому на дослідження цих суперечностей звертає головну увагу.

Метафізика вважає речі і  явища різними самим собі, са-мототожними, позбавленими внутрішніх протиріч. Нею визнаються лише зовнішні протиріччя — між різними предметами, — а також протиріччя формально-логічні, що виникають внаслідок непослідовності думки.

Уже в античні часи різні мислителі вкладали в поняття ''діалектика'' різний зміст: то як теорія розвитку, то як теорія пізнання (гносеологія), атояк наука про загальні закони іфор-ми руху мислення (діалектична логіка). З цього можна зробити висновок, що діалектика розвитку об'єктивної і діалектика суб'єктивної реальності, якщо й не збігаються, то в чомусь єдині. Згодом діалектику об'єктивної реальності стали називати об'єктивною, а діалектику суб'єктивної реальності - суб'єктивною. Г.Гегель на ідеалістичній, а В.І.Ленін на матеріалістичній основах обгрунтували, що діалектика яктеорія розвитку, теорія пізнання, діалектична логіка єдині і що їх закони та співвідносні категорії за змістом збігаються, будучи різними за формою.

У своєму історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (форми):

— першою була діалектика стародавніх (Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом.

Потім шляхи матеріалізму і діалектики розійшлися. В XVII—XVIII ст. виникає метафізичний матеріалізм, панівними стають ідеї механіцизму (хоч іноді в деяких філософських вченнях все ж проявлялась діалектика). Виникнення й розвиток метафізичного матеріалізму зіграло в той час позитивну роль.

Проте це мало тимчасовий характер, оскільки розвиток природи та суспільного  життя має діалектичний характер. Тому в той час діалектика почала інтенсивно розроблятись у німецькій  класичній філософії, хоч і на ідеалістичній основі. Тому другою формою діалектики стала ідеалістична діалектика класичної німецької філософії (в першу чергу філософії Гегеля).

Три великі відкриття, суттєві  зрушення в суспільному житті  знову викликали необхідність поєднання  матеріалізму з діалектикою, повернення до цілісного, діалектичного розуміння  світу, але вже в іншій формі, на фунті науки й суспільного досвіду. Так виникає третя форма діалектики (марксистська). Будучи найдосконалішою, вона поєднана зі зрілим матеріалізмом.

Ця діалектика наукова  й послідовна. Вона не замикає розвиток рамками ''духу'', показує, як нескінченний розвиток нескінченної матеріальної дійсності відображається в людському пізнанні. Матеріалістичний діалектичний метод у корені протилежний ідеалістичному діалектичному методу, оскільки об'єктивна діалектика первинна стосовно суб'єктивної. В ній принципи матеріальної єдності світу і принципи відображення перебувають у нерозривному зв'язку.

Діалектика, що основана на матеріалістичному розумінні природи  суспільства, на розумінні людини як суспільної, конкретно-історичної істоти, може бути і є дійсно повним, всебічним, багатим за змістом вченням про розвиток. Обгрунтування й розкриття законів діалектики одночасно як законів буття і законів пізнання можливі лише за умови, що зрозуміла й досліджена роль суспільно-історичної практики як основного й визначального відношення людини до активної діяльності.

Діалектика як вчення має  свою структуру. її елементами є поняття, що обіймають структурні одиниці  різних рівнів, планів, аспектів (принципи, закони, категорії). Для розуміння сутності цих понять слід з'ясувати їх місце і роль у системі самої діалектики. А щоб зрозуміти діалектику як систему знань, потрібно вияснити її структуру, тобто проаналізувати її складові, елементи.

Принципи діалектики —  це її вихідні (загальні, універсальні) теоретичні положення, на основі яких відбувається синтез відповідних понять у наукову систему. Вони відображають підвалини буття й пізнання, виражають їх найфунда-ментальніші особливості й відношення; виконують нормативну і регулюючу функції, орієнтуючи і спонукаючи людей до дії; виводяться з пізнання й супроводжують його; є способом розгляду й розуміння предметів.

До основних принципів  діалектики відносять принцип розвитку й принцип взаємозв'язку. Є й  інші принципи. Деякі з них будуть згадуватися пізніше.

Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все в світі перебуває в постійному взаємозв'язку. Зміст цього принципу виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення, взаємодії, співіснування.

Відношення бувають як єдністю взаємозв'язку, взаємоо-бумовленості, так і відокремленості. Будучи всезагальними, зв'язки виражають єдність і багатоманітність світу. У них знаходить свій вираз матеріальна єдність світу. Завдяки зв'язкам можливе безмежне пізнання світу. Вирваний із зв'язків предмет перестає бути собою.

Зв'язки завжди розуміються  в єдності з рухом, взаємодією, розвитком. Самі зв'язки теж слід розглядати в розвитку, які проявляються і  між речами, і між стадіями самої  речі, мають нескінченну якісну різноманітність, специфіку. Вони проявляються: між формами існування матерії; між формами руху матерії; між структурними рівнями матерії; між предметами і явищами в межах однієї форми руху. Вони залежать від характеру відношень між об'єктами, а тому мають такі форми: внутрішні й зовнішні; прямі й непрямі; суттєві і несуттєві; стійкі й нестійкі; безпосередні й опосередковані; необхідні і випадкові; одиничні й загальні і т.д.

За своєю природою і  залежно від форм руху матерії  зв'язки можуть бути: механічними, фізичними, хімічними, біологічними та соціальними.

Зв'язки притаманні як матеріальним об'єктам, процесам, явищам, так і ''ідеальним  об'єктам'' (думкам, ідеям, які виникають  у процесі мислення як відображення зв'язків, що мають місце в об'єктивній дійсності).

Матеріалізм вважає зв'язки об'єктивного світу визначальними, а їх відображення в нашій свідомості похідними. Ідеалізм — навпаки. Як уже вказувалося, перший тип зв'язків досліджує об'єктивна діалектика, другий тип — суб'єктивна. Принцип взаємозв'язку є першим і основним правилом наукового дослідження загалом і матеріалістичної діалектики зокрема. В цьому ракурсі велике значення має принцип конкретно-історичного підходу, зокрема те, що кожне явище розглядається історично, в зв'язку з іншим, у зв'язку з конкретним досвідом.

Виходячи з цього, різний тип зв'язків має різний функціональний характер. Одні характеризують відносну стійкість предметів, інші -перехід у нову якісну визначеність і таке ін.

В науці важливо встановити не лише єдність і взаємозв'язок предметів та явищ, але й визначити, як внаслідок взаємодії виникають  нові предмети і явища, як відображаються ці процеси у свідомості і т.д. Відповіді на ці питання пов'язані з виявленням особливих зв'язків (загальні, суттєві, необхідні, повторювальні і т.д.), які називаються законами.

Принцип розвитку вказує нате, що матерія не просто існує і рухається  в просторі й часі, але й змінюється в певному напрямку (це ж стосується і духовного життя). При найближчому розгляді цього принципу виявляється, що він перебуває в тісному зв'язку з попереднім принципом взаємозв'язку. Адже зв'язки існують завдяки руху (переносу матерії, енергії, інформації), а рух, в свою чергу, реалізується у взаємозв'язках. У поняттях зв'язку більше виражений статичний момент, а у взаємодії — динамічний. Взаємодія веде до руйнування, а в кінцевому підсумку — до перетворення чогось у щось.