Концепції відродженого природного права ХХ століття

Для деяких представників  екзистенціальної парадигми філософії  права характерними є спроби подолання  його психологістської рефлексії за рахунок відступлення від ортодоксального екзистенціалізму в бік неокантіанства та неогегельянства. Так, М. Мюллер, еклектично поєднуючи уявлення К. Ясперса про екзистенціальну свободу з гегельянським тлумаченням історії права як прогресу свободи, ототожнював «існування» (екзистенцію, внутрішній і непізнаваний рівні буття людини та духу) і свободу: екзистенція - це вільна самореалізація людини, котра усвідомлює свою сутність як свободу. Втім, якщо свобода немислима поза соціальними комунікаціями, то екзистенція передбачає зовсім не відокремленість, а соціальне спілкування. Іншими словами, справжнє спілкування у М. Мюллера походить з екзистенції, тому порядок такого спілкування утверджено в самій екзистенції, що передбачає початкове буття-в-світі. Реалізація буття-в-світі у вільних рішеннях і є виявом природного права.

У цілому М. Мюллер виділяв  три основні моменти розуміння  природного права: по-перше, надання позитивному праву (нормі, закону) статусу вільного рішення, завдяки якому «мертва» норма «оживає» у разі збігу зі змістом рішення; по-друге, обумовленість «істинності» рішення «існуванням» (первинно-правовими структурами буття-у-свідомості); по-третє, підхід до історичного буття права як до унікального рішення в конкретній індивідуальній ситуації.

З приводу істинності прийнятого рішення розмірковував  і Е. Фехнер. На його думку, визначення рішення як істинного означає вивільнення права з його ідеально-віртуального стану. В контексті цього й відбувається становлення нового змісту природного права. Істинність прийнятого рішення виявляється під час його здійснення у сфері «емпіричного» буття - правотворчості. Звідси - ризик прийняття неправильного рішення. Але лише таким шляхом можна «наткнутися» на «природне право зі змістом, що усталюється». Таке правове рішення, будучи суб'єктивним за своїм походженням, залишається об'єктивним за своїми цілями. [6;189-170]

Слід зазначити, що представники екзистенціальної феноменології впевнені у тому, що саме повсякденна реальність справляє вирішальний вплив на мотивацію поведінки людини, формування її ідеалів, почуттів, переконань, звичок, навичок тощо, тобто того, що можна найбільш повно врахувати у процесі соціальної гармонізації, зокрема такому його аспекті, як правовідносини. Це очевидно з огляду на те, що саме людині як носієві дорефлексивної свідомості природно притаманне почуття справедливості, яке є засадничим фундаментом права. Реалізація цього почуття і є існуванням права. Зокрема, такий тип світосприйняття дає можливість людині уявити правову реальність взаємодією повсякденного і системного світів, і це має надзвичайне значення у формуванні її життєвої сфери.

Оцінюючи значення екзистенційно-феноменологічних концепцій для відродження природно-правового  типу мислення, можна зазначити, що вони є необхідною умовою формування нової інтерсуб'єк-тивістської моделі правосвідомості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Інші філософсько-правові концепції відродження права.

 

Ще одним виявом інтерсуб'єктивної парадигми сучасної філософсько-правової думки є правова герменевтика.

Для герменевтичного  напряму характерний розгляд  права як тексту, що нерозривно пов'язаний з суб'єктом, його свідомістю. Виходячи з такої позиції розуміння конструкції змісту, який міститься в тексті або знаковій системі, сам зміст закону або норми як приклад конкретних текстів можна характеризувати як дво- чи багатозначний феномен, бо тексту від моменту його створення притаманна неоднорідність, що розуміється як символ.

Сучасна правова герменевтика - це застосування у сфері права  ідей В. Дільтея та передусім екзистенціально-феноменологічних концептів М. Гайдеггера і Г.Г. Гадамера. Її принципова відмінність від позитивістського підходу до тлумачення тексту полягає в тому, що останній намагається встановити, що хотів сказати в тексті законодавець, а герменевтика встановлює смисл тексту, незалежний від його автора, законодавця.

У цьому сенсі цікаву концепцію запропонував А. Кауфман, який вважав, що герменевтичний метод  дає розуміння «справжнього»  права, бо основу його герменевтичного знаходження становить дещо «онтологічне» (свобода як природний стан людини). Його неможливо вилучити безпосередньо з абстрактної юридичної норми і ним суддя не може «розпоряджатися на свій розсуд». Воно - «річ-право», не дещо «речово-субстанційне», а сама людина як «персона» (правова особистість). Людина існує як «персональні» відносини, а право - це те, що належить їй у відносинах як «персоні». «Персона» - це те, що зумовлює сутність і зміст юридичного дискурсу (знаходження права шляхом мовлення).

Суттєвий внесок у  розроблення герменевтичного підходу  до вивчення права зробив і французький філософ П. Рікьор. Виділяючи чотири різновиди суб'єкта (суб'єкт мови, суб'єкт дії, суб'єкт розповіді, суб'єкт відповідальності), П. Рікьор показував, що правова проблема виникає завдяки втручанню іншої особи у зв'язку із збитком, завданим іншому. Тим самим розкривається інтерсуб'єктивна природа первинної «клітини» права як зв'язку двох рівноправних суб'єктів. Однак суб'єкт права - це не інший як близький, ближній, з яким пов'язана тільки моральна проблема, а інший, відносини з яким опосередковані певним інститутом. Таким інститутом є вже природна мова, тому належність до певного лінгвістичного простору, право говорити своєю мовою є виразом правової проблеми. На рівні суб'єкта дії, яка завжди є взаємодією, таким обумовлюючим інститутом є комунікація як один із способів визнання суб'єктів, що взаємодіють. На рівні суб'єкта мовлення обумовлюючим інститутом є історія як такий порядок визнання, який з'єднує воєдино індивіду альні історії. Нарешті, на рівні суб'єкта відповідальності ми входимо у сферу власне юридичного.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Як відомо, в XIX і в  першій половині XX століття у філософії  права, як і в реальному практичному  житті, панували принципи доктрини правового  позитивізму. У попередньому параграфі  підкреслювалося, що юридичний позитивізм вважав право встановленням держави, залежним від державної влади і підлеглим їй. У такому тлумаченні затвердження яких-небудь вічних і невід'ємних принципів і прав позбавлялося сенсу, інакше кажучи, знімалася доктрина філософського, або природного права. Все, що не є законом, юридичною нормою, в такому розумінні втрачає пошану. Перш за все, знецінюється унікальність права як вираження багатовимірного світу людського буття з його царством ідей і цінностей, де окрім правопорядку і необхідності дотримуватися законів люди зберігають неусувне прагнення до вищих ідеалів духу – справедливості, свободи, моральності, блага. У наш час, як відмітив німецький мислитель С. Віндельбанд, людство має право вимагати від наук про дух, в першу чергу від філософії і не в останню – від наук, що взаємодіють з нею, роздумів про вічні цінності, які піднеслися над поточними в часі інтересами людей і обгрунтовані вищою духовною действительностью1. 
Зі свободи духу, вищої духовної дійсності, виводить свої фундаментальні принципи природно-правова думка. Перш за все, школа природного права направлена на пошуки особливої реальності права, що не зводиться до реальності державно-владних встановлень. Власне, специфіка цієї реальності полягає в тому, що право є атрибутом людського духу. І в цьому плані зберігають свій точний сенс слова німецького філософа-правознавця Р. Радбруха, що поставив своїм завданням вироблення нового погляду на право. Ці слова з його роботи «Оновлення права» нагадують про те, що юридична наука повинна знов пригадати про тисячолітню мудрість античності, християнського середньовіччя і епохи Відродження, про те, що є вище право, ніж закон, – природне право, божественне право, розумне право, коротше кажучи, надпозитивне право, згідно з яким не має рацію залишається неправому, навіть якщо йому додати форми закону...' Ще одна праця цього мислителя – «Законне не має рацію і надзаконне право» – зіграв особливу роль в процесі відродження природного права і в оновленні природно-правових досліджень в XX столітті. Тут доречно нагадати, що першооснови природно-правової думки були закладені ще в політико-правових ученнях Древньої Греції і Риму, розвивалися в середньовічному християнстві, в епоху Відродження і Нового часу. На рубежі XIX і XX століття у межах природно-правового мислення особливо посилилися оцінні і пояснюючі підходи до правових явищ. Саме це поклало початок справжньому відродженню природно-правової думки. Але свого найвищого розвитку теорія природного права досягла після Другої світової війни. Цей інтенсивний процес відродження природного права в європейській філософії права був своєрідною відповіддю на засиллі позитивізму у філософії і юриспруденції, які, можна сказати, упевнено капітулювали перед лицем тоталітарної влади. Зокрема Г. Радбрух у вже згадуваній книзі «Законне не має рацію і надзаконне право» звинувачує юридичний позитивізм в тому, що він перекрутив право при націонал-соціалізмі в Германії, бо своїм твердженням «закон є закон» роззброїв німецьких юристів перед лицем законів свавілля і злочинного характеру. Ці слова Г. Радбруха повною мірою можна віднести і до інших тоталітарних європейських режимів XX століття. Механізм же природного права запрацював прямо протилежним чином: права людини визначають права влади, а не навпаки. Затверджується існування вищих, незалежних від держави норм і принципів, що втілюють розум, справедливість, об'єктивний порядок цінностей і так далі Кожен з багатьох напрямів антипозитивістській правовій думці розвиває своє уявлення про право, його витоки і сенс, форми його прояву і дії, способи і методи його обгрунтування, про його онтологічних, гносеологічних і аксіологічнних характеристиках, завданнях і функціях. Досліджується логіка і механізм співвідношення природного права з позитивним правом. 
Протягом останніх десятиліть XX століття відбулося свого роду нове народження багатьох теорій, що орієнтуються на концепції природного права. Формуючи своє розуміння права природно-правова думка акцентує увагу на тому, що «право» є правильним за змістом, а не по юридичній формі, тому не кожне юридичне рішення (законодавче або судово-адміністративне), будучи формально коректним, містить в собі право. Закон вважається тут явищем політичним, тобто таким, що допускає можливість свавілля при його встановленні. Право ж є силоміць, що протистоїть свавіллю, явищем, яке виникає «природним, природним способом» разом з іншими основними атрибутами соціальної буття людини, таким, наприклад, як сім'я або власність. Звідси витікає і інше важливе положення природно-правової думки, а саме: вміст закону повинен критично оцінюватися з позицій знання про природне, належне право. Природно-правовий підхід претендує на сутнісний, аксеологічний аналіз, ставить своїм завданням вияснити сенс правових явищ, тобто явищ, що існують за зовнішніми, формальними властивостями позитивного права, оцінювати правові явища з позицій знання про належне право і з точки зору нормативних цінностей, ідеалів. Іншими словами, пошук природного права – це пошук універсальних понять, їх основною метою є керівний ідеал, а не конкретне розпорядження, і цей ідеал реалізується в історії. Тому природне право передбачає юридичні норми, які постійно змінюються. Але само право має свою основу не в юридичних нормах, його джерелом є природа людської особи, її дух, а керівним ідеалом – свобода. На цьому і грунтується природна школа права.

Таким чином, сучасна  природно-правова думка з її оцінними і пояснюючими підходами до правових явищ є основною формою розрізнення  права і закону. Власне специфіка  концепцій природного права, незалежно  від відмінностей окремих його шкіл, визначилася загальним для них методом осмислення, пояснення і оцінки правових явищ або загальним методологічним встановленням праворозуміння, вираженому в понятійному розмежуванні і критичному зіставленні права і закону, перш за все з позицій «природної» справедливості. Сучасні представники природно-правового європейського мислення, практично все без виключення, єство права розкривають як невстановлену, неконвенційну, безумовну, втілену в «природі» справедливість, як ідеальну, трансцендентальну, екзистенціальну і так далі істинність людських відносин. Справедливість як критерій оцінки закону і єства права зв'язується з дозаконнотворчими закономірностями, стосунками і вимогами – позапозитивними принципами і нормами, виявленням формальної вимоги справедливості в одиничних стосунках і ситуаціях, трансцендентальними імперативами людського духу, розуму, який критично сприймає закон в мінливих соціально-історичних умовах. За свідченням І. Ільіна, видного представника філософсько-правової думки, «право і правосвідомість починається і закінчується там, де починається і закінчується питання: «А що насправді має правове значення і в чому воно полягає? ». Суддя, чиновник, адвокат і громадянин – якщо вони не ставлять цього питання і не добиваються його наочного рішення – не живуть правом і не створюють права, і правосвідомість їх перебуває на найбільш низькому рівні. Вони задовольняються сурогатами права і фальсифікують его»'. 
Слід зазначити, що в широкому спектрі природно-правового мислення виділяють різні точки зору на само природне право. Його можна розуміти як об'єктивно дану цінність (Фр. Жені), як мораль (Же. Дабен), як деонтологію (А. Д'ентрев), як таке, що стосується соціології (Ф. Селзник), як підставу антропології (М. Мзс, М. Едель і А. Едель), як етичну юриспруденцію (М. Кохен), як внутрішню моральність закону (Л.-Л. Фуллер) і так далі Концепцію вічного і незмінного природного права, що увібрала всі людські норми поведінки, форми суспільної свідомості, позитивне право, мораль, розробили неотомісти – Же. Дабен, І. Месснер.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

 

1. Бачинін В. Філософія права: Навчальний посібник для вищ. навч. закладів / Владислав Бачинін, Віталій Журавський, Микола Панов, ; М-во освіти і наукиУкраїни. Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого . - К. : Вид. Дім "Ін Юре", 2003. – 468 с.
2. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
3. Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. — Харьков, 2002.
4. Нерсесянц В. С. Право и закон: Из истории правовых учений/АН СССР, Ин-т государства и права; Ин-т государства и права. – М.:Наука, 1983. – 366 с.
5. Петрова Л.В. Нариси з філософії права: Навч. посібник / Національна юридична академія України. – Х., 1995. – 260 с.
6. Філософія права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / О.Г. Данильяк, О.П. Дзьобань, С.І. Максимов та ін. / за ред. д-ра філос. наук, проф. О.Г. Данильяна. - Харків: Право, 2009. - 208 с.
7. Філософія права: навчальний посібник / За ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля ; М-во освіти України; Нац. Академія внутрішніх справ. - К. : Юрінком Інтер, 2000. - 333 с.