Концепції відродженого природного права ХХ століття

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Юридичний факультет

 

 

 

Кафедра теорії та історії

держави і права

                       

 

 

 

Індивідуальне науково-дослідне завдання

 

З дисципліни «Філософія права»

на тему:

 

«КОНЦЕПЦІЇ  ВІДРОДЖЕНОГО ПРАВА ХХ СТ.»

 

 

 

 

 

 

Підготував:

Студент 53 групи

Богута Богдан

 

 

 

 

 

Луцьк, 2012

ЗМІСТ

 

 

 

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

1. Неокантіанська філософія права……………………………………………..7
2. Філософія права неогегельянства…………………………………………..10
3. Феноменологічні концепції права………………………………………….14
4. Екзистенціальна рефлексія природного права……………………………16
5. Інші філософсько-правові концепції відродження права…………………19

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..21

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

У XX ст. у всій світовій філософії права, як протест проти  засилля позитивізму в філософії  та юриспруденції, відроджується природне право. Кожний з численних напрямів антипозитивістської правової думки розвиває своє уявлення про природне право, його витоки і сенс, форми його прояву і дії, форми й методи його обґрунтування, його завдання і функції, його принципи і норми, формальні та ціннісно-змістовні властивості, його онтологічні, гносеологічні та аксіологічні характеристики.

Основною формою розрізнення  права і закону в сучасній філософії  права є природно-правова думка  з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ. Сучасні  прихильники природно-правового  європейського мислення, майже всі без винятку, сутність права розкривають як невстановлену, неконвенційну, безумовну, втілену в "природі" справедливість, як ідеальну, трансцендентальну, екзистенційну тощо істинність людських відносин.

До другої групи концепцій  належать такі, що включають у себе, по-перше, природне право в екзистенціальному тлумаченні. Останнє відкидає дійсність абстрактних норм позапозитивного, абсолютного у своїй значимості права, виступає проти класичної природно-правової доктрини ("метафізики права").

Стійка тенденція відродження природного права як нормативно-ціннісної парадигми пояснюється необхідністю реагування культури на такі чинники, як:

а) активне соціальне  буття залишкових форм тоталітарних режимів, які зневажали природні права людини;

б) багатократні і повсюдні спалахи аномійних ситуацій, що нерідко є результатами втрат людьми уявлень про існування абсолютних морально-правових цінностей;

в) експансіоністська  стратегія юридичного позитивізму, представники якого найчастіше замість  того щоб займати антагональну позицію стосовно природно-правової парадигми, займають позицію антагоністів.

Крім цих чинників, існує ще одна немаловажлива обставина  — це процес реміфологізації культури.

У даному випадку мається  на увазі прагнення різних культур  до універсального синтезу, до Всеєдності. А це змушує згадати про архаїчний синкретизм, коли зачатки права, моральності, етики, філософії, майбутніх світових релігій співіснували як єдине ціле в контексті древніх міфологій. У цих цілісностях містилося дуже багато того, що згодом пройшло через вичлену-вання, диференціацію і самостійний розвиток, який привів до автономізації права, моральності, релігії, філософії. У ХІХ-ХХ ст. ця автономізації досягла своєї межі і «набираючий розгону всесвіт» світової культури почав поступово переходити в новий для себе стан «здавлюваного всесвіту». Так мореплавець, здійснюючи кругосвітню подорож, подолавши більшу частину шляху й віддаляючись від пункту відплиття усе далі, насправді почав уже наближатися до нього.

Активний інтерес до природно-правової проблематики — свідчення реміфологізації права: воно наче згадало про своє початкове споріднення з релігією, моральністю і метафізикою і прагне відродити ці родинні зв´язки. Одне з своїх головних завдань воно бачить у тому, щоб пов´язувати відносні цінності позитивного права з універсаліями й абсолютами культури як норми і цінності природного права, виступаючи в якості культурних універсалій, виявляють, що вони створені «на виріст», тобто з розрахунком на перспективу духовного, морального «дорослішання» людського роду.

Юридичний позитивізм, вважаючи право утворенням держави, залежним від її влади і підкореним їй, і взагалі усе, що не є законом, юридичною нормою, таким, що позбавлено будь-якої сили, йшов всупереч із стародавньою доктриною природного права. Таке зневажання природними принципами права значною мірою розчиняє браму всякому свавіллю і деспотизму, від яких принципово не може відгородити жодна конституція чи демократична форма державного устрою. Тому як протест проти позитивістського типу праворозуміння з кінця XIX ст. відроджується природне право, яке досліджує логіку і механізм співвідношення з позитивним правом та ін.

Кожний з сучасних напрямів антипозитивістської правової думки розвиває своє уявлення про  природне право, його витоки та сенс, форми вияву та дії, визначає методи його обґрунтування, завдання, функції, принципи та норми, формальні і ціннісні властивості, онтологічні, гносеологічні та аксіологічні характеристики.

Відродження природного права - це пошуки універсальних понять, основною метою яких є керівний ідеал, а не конкретний припис, і цей ідеал реалізується у правотворчості та правозастосуванні. Сучасні концепції природного права вимагають оновлення змісту юридичних норм відповідно до потреб суспільного розвитку.

Протягом XX ст. відбулося відродження теорій природного права, які ґрунтувалися як на неокласичній, так і на некласичній інтерсуб'єктивній парадигмі мислення. У формуванні свого поняття права сучасна природно-правова думка в цілому наголосила на тому, 94 що «право» правильне за змістом, а не за юридичною формою, і тому не кожний закон, точніше, не кожне правове юридичне рішення - законодавче чи суддівсько-адміністративне, будучи формально-коректним, містить у собі право. Закон визнається явищем політичним, тобто таким, яке припускає можливість свавілля при його встановленні. Право ж є силою, що протистоїть свавіллю, явищем, що виникає «природним чином» поряд з іншими основними атрибутами соціального буття людини, такими, наприклад, як сім'я або власність. Звідси випливало й інше важливе положення природно-правової думки, а саме: зміст закону має критично оцінюватися з позицій знання про належне природне право. Сучасний природно-правовий підхід претендуючи на виявлення сутності і значення правових явищ, які приховані за формальними ознаками позитивного права, вимагає оцінити їх й з аксіологічної точки зору. [3;174]

Специфіка концепцій  відродженого природного права, незалежно  від їх відмінностей, визначається загальним для них методом  осмислення, пояснення та оцінки правових явищ. Це виявляється у понятійному розрізненні і критичному зіставленні права і закону, зокрема з позицій «природної» справедливості. Майже усі прихильники природно-правового типу мислення розкривають сутність права як невстановлену, неконвенціальну, безумовну, втілену в «природі» справедливість, як ідеальну, трансцендентальну, екзистенціальну істинність людських відносин. Справедливість як критерій оцінки закону і сутності права пов'язується з дозаконотворчими закономірностями, відношеннями та вимогами: надпозитивними принципами і нормами, виявленням формальної вимоги справедливості в одиничних відношеннях та ситуаціях трансцендентальної рефлексії розуму, що критично сприймає закон у мінливих соціально-історичних умовах.

Слід зазначити, що в межах усього сучасного природно-правового підходу право рефлексується достатньо всебічно, що дозволяє врешті-решт пізнати його адекватно в онтологічному, гносеологічному, антропологічному, аксіологічному та інституційному аспектах як з раціоналістичних, так і з ірраціоналістичних позицій. У цьому сенсі дійсна природа права виявляється внаслідок творчого дискурсу представників різних формацій позитивізму, об'єктивізму, суб'єктивізму, світоглядно-методологічні обмеження яких долаються актом феноменологічно-екзистенціальної та герменевтично-комунікативної рефлексій багатовимірної парадигми пост(мета)некласичного інтерсуб'єктивізму. [4;77]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Неокантіанська філософія права.

 

Послідовниками Канта  стали філософи, які застосовували апріорний метод до дослідження права. Хоча, між тим, сам Кант не вважав, що його концепція має безпосереднє відношення до права. Його власне розуміння права грунтувалось на тому, що право відноситься до сфери практичного, а не критичного розуму, до якого належать апріорні знання. Разом з тим представники неокантіанської філософії вважають, що апріорні знання існують і в сфері практичного розуму.

Вихідний пункт кантіанства  — не право як соціальна реальність, а апріорні поняття права і  ідея права, які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Коген, Штаммлер, Радбрух).

Згідно з теорією Германа  Когена (1842—1918), засновника Марбурзької школи неокантіанства, подібно тому, як логіка встановлює категорії для наук про природу через математику, так етика визначає регулятивні ідеї для наук про культуру через юриспруденцію. Кант неодноразово підкреслював, що в природознавстві стільки науки, скільки там математики, на що Коген додає, що в суспільних дисциплінах стільки науки, скільки там юриспруденції.

Серед філософів права кантіанського напрямку значне місце належить, безсумнівно, Штаммлеру і Дель Веккіо, які вважають, що поняття права не можна вивести із досвіду, оскільки правовий досвід можливий тільки в тому випадку, коли попередньо, до досвіду, а ргіогі відомо, що таке право. Тільки тоді це поняття може бути застосовано на досвіді, і тільки тоді можливо визначити, що в досвіді є, а що не є правом. Апріорні поняття права можна застосувати до кожного емпіричного права, оскільки воно носить чисто формальний характер, тобто схоплює тільки формальні елементи права без врахування їхнього змісту. Так, для Штаммлера право являє собою спосіб регулювання вчинків людей в плані співвідношення між засобами і метою, спосіб, в основі якого принцип взаємності, переконаності і повного дотримання.

Рудольф Штаммлер (1856—1938) один із найвизначніших представників неокантіанської філософії права. Спираючись на ідеї І. Канта, він спробував в творах теорети-ко-правового профілю — "Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії", "Вчення про правильне право", "Теорія юриспруденції" — здійснити традиційне для німецької юридичної думки зусилля створити основи наукового знання про право.

Філософська основа уявлень Штаммлера  про право — неокантіанство в  тому його варіанті, який був розвинутий Марбурзькою школою (Г. Коген, П. Наторп та ін.). Прихильники цього напрямку в філософії стверджували, що предмет пізнання тотожний поняттю про предмет, а власне буття є сукупність чисто понятійних відносин. Мета філософствування — творча робота по створенню інтелектуальних об'єктів і водночас рефлексія, аналіз цієї роботи. Мислення, яке приймає форму науки і орієнтується на неї, створює культуру. В сфері юриспруденції її основу складають теоретичні пізнання і право, наука і право держава. Філософи Марбурзької школи, розглядаючи означені вище явища трансцендентними основами соціальності, в методологічному плані проводили аналогію між математикою і логікою, з одного боку, і юриспруденцію й етикою — з іншого. Юриспруденція, згідно з їх теорією, — математика суспільних наук, етика виступає логікою останніх.

За Штаммлером, поняття права  не можна вивести із суспільно-історичного  досвіду, а повинно розглядатись як апріорна категорія, яка не залежить від різних соціальних умов. За допомогою поняття права і деяких інших апріорних категорій соціальна реальність сприймається як організована цілісність і в ній виділяється само право.

На думку Штаммлера, юридичні норми виникають, встановлюються і починають діяти незалежно  від державної організації: "Не можна схвалити погляди, коли право розглядається як соціальне правило, за яким стоїть сила. Подібне ототожнення права і фактичної сили неправильне.Не кожний соціальний припис влади має юридичний характер, а тільки частина з них.[8;134-136]

Штаммлер розділяє право  на справедливе і несправедливе. Ідея такого розмежування складається в тому, щоб довести: "немає ніяких особливих правових положень, які б включали в свій умовний зміст безумовний склад". Іншими словами, немає правових положень, які є раз і назавжди тільки справедливими, або виключно несправедливими в кожній ситуації. "Безумовно діють тільки формальні умови.Сума цих формальних умов, набір найбільш абстрактних ознак, за допомогою яких схоплюється і кваліфікується весь "мінливий і багатоманітний правовий матеріал" створює особливе "природне право".