Філософія і світогляд

Мінстерство освіти і науки України

Харківський Державний Університет Харчування та торгівлі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат з філософії на тему:

«Філософія і світогляд»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                  

                                  Виконав:

                                                  студент 2го курсу

                                  гр.ТЕ-49

                                               Цвентух Андрій 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2011

 

ПЛАН

 

 

1. Історичні типи світогляду їх взаємодія

1.1. Міф - як форма світогляду

1.2. Релігія  – як форма світогляду

2. Філософія  і світогляд

3. Філософія - як наука.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

У філософії дослідженню  поняття “світогляд” відводиться  досить багато уваги. Це можна пояснити тим, що світогляд виступає постійним супутником людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття. Світогляд — не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконаннях, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає поведінку людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   1. Історичні типи світогляду їх взаємодія

 

Світогляд — постійний  супутник людської життєдіяльності  на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.

 

1.1. Міф - як форма світогляду

      

      У найдавніших світоглядних системах всіх народів міфи про природу займають значне місце.

Найбільш древніми були міфи про тварин, походження сонця, місяця, зірок. Далі у більш розвинених міфологічних системах широко представлені космогонічні (походження всесвіту) й антропогонічні (походження людей) міфи.

Характерним є те, що первісні люди переносили на природні явища  свої властивості, якості, почуття, скрізь вбачаючи в природі дію живих  сил. Особливістю міфу є обов’язковість сюжету про походження предметів: описати, пояснити зовнішній світ – значить  розповісти про його походження і тим самим задовольнитися. Майже повсюдно універсальне уявлення про світ люди втілили у образ “світового дерева” Цей образ зафіксовано у текстах різного жанру, у образотворчому мистецтві (живопис, орнамент, вишивка), у архітектурі. По вертикалі дерево символізує три основні космічні зони: небесне царство, наземне і підземне; у часовому відношенні три частини дерева можуть символізувати минуле, сучасне й майбутнє; у поелементному відношенні – вогонь, вода, земля). До кожної частини дерева можна було віднести і окремі класи істот (тварин): до верхньої належали птахи, до середньої – копитні, до нижньої – змії, миші, жаби, риби. У схемі світового дерева горизонтальні вісі могли відповідати чотирьом сторонам світу, порам року, частинам доби, елементам світу, людським діям. Як кажуть дослідники, до певної міри “світове дерево” стає моделлю культури в цілому.

Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали вони й сакральний (лат.: saker – священний, магічний) характер, тобто були поєднані з релігійними віруваннями.

Всі предмети природи  не тільки здавались живими, одушевленими, а до них і ставились ритуально. Як вказує Мірча Еліаде (1907-1986), в  “первісній, або архаїчній, свідомості предмети зовнішнього світу –  так же, зрештою, як і самі людські дії – не мають самостійної, внутрішньо властивої їм цінності.

Об’єкт уявляється немов  вмістилищем чужорідної сили, що відокремлює  його з оточення і надає йому смисл  і цінність”. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко, 1882-1972 роки життя) наводить багато прикладів міфологічних пережитків дохристиянського походження у віруваннях українського народу, особливо що стосується води, землі, дерев, окремих тварин і рослин.

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф.Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е.Кассірер спробував осягнути світ "зсередини" відповідно до його власних законів розвитку. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з'явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали праці Д.Фрезера та К.ЛевіСтросса, а у вітчизняній традиції — О.Ф.Лосева та ряду інших.

Міфологічній формі  світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних  сил з людськими, одухотворення  їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу.

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію, сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас будуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля Маркеса або Чингіза Айтматова), в гіршому — породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті.

 

 

 

 

 

      1.2. Релігія – як форма світогляду

    

Релігія є більш пізньою  та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах "язицьких релігіях" і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Другою особливістю  релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву  енергію, яка надає розумінню  цього світу життєвого характеру.

Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом  релігійної творчості, яка в історії  виступала джерелом потужних зрушень  у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру.

Краще всіх, мабуть, про  роль почуття в релігії сказав апостол Павло: "Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то пожитку не матиму жодного... Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує знання, — та скасується" (Кор., 13, 13).

 

Якщо для міфа головним є обгрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням  святості та абсолютною цінністю. В  цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.

Думки про виникнення природи, її устрій містяться і в  усіх світових релігіях (буддизм, християнство, іслам). Започаткування природи у християнській Біблії виглядає таким: «Напочатку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: « Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, - і Бог відділив світло від темряви. І Бог назвав світло: «День», а темряву назвав: «Ніч». І був вечір, і був ранок, - день перший».(1М,1). У довгу (близько тисяча років) добу європейського середньовіччя панували, звичайно, християнські уявлення про світ природи, у які були, між іншим, вплетені й давні міфологічні традиції. Для середньовічного сприйняття світу характерним є його глибокий символізм та ієрархічність. Символізм походив від подвоєння світу: крім світу об'єктів природи є ще світ відповідних родових понять, який, хоч і потойбічний, але настільки ж реальний (якщо не більше), що й перший. Світ нашого повсякденного досвіду займає підпорядковане положення щодо потойбічного, позачуттєвого. Кожний елемент земного буття є символом відповідному елементу надприродного буття, і через нього символізує загальну Божественну єдність. У протилежності видимого і невидимого вбачається протилежність зовнішнього виду і сутності, позірного і дійсного, приблизного образу істини і самої істини. Тілесний світ має менший ступінь реальності і самостійності, ніж духовний світ першосутностей. Символізм пов’язаний з ієрархічністю, так що у залежності від “міри” символізації розрізнюються ступені ієрархічності: вищі символи, відтворюючи “незримі речі”, у той же час відтворюють і “видимі речі”, що знаходяться нижче щодо них за досконалістю. Людина відтворює собою всю природу, тварини - не всю, а лиш деякими властивостями, а рослини й ще менше. Земля і вода послуговують рослинам, рослини - тваринам, а усі вони - людині. Всі відношення в природі упоряджені згідно зі ступенями шляхетності: вода благородніша за землю, повітря благородніше за воду і так далі в залежності від наближення до Бога. Так будується Універсум!

Сприймати середньовічне  світоуявлення слід не тільки в чисто  християнському аспекті, а й у  переплетенні з дохристиянськими пережитками  та реальними можливостями людей  протистояти природним стихіям. Християнський світ того часу являв собою обмежену сукупність окремих украплень цивілізації в оточенні дикої природи з її непроглядними лісами і неопрацьованими безлюдними пустищами. Чужий, ворожий людині ліс - то пуща (пуща походить від “порожній”), тобто такий простір, у котрому немає людей. Слово поле в давній руській мові спочатку значило “порожній”, безлюдний пограничний простір. Навіть “село”, яке ми сьогодні пов’язуємо з поселенням, колись значило те ж, що і поле, і тільки починаючи з XII ст., вживається в значенні засіяної частини поля, ниви, а ще пізніше до його значення додалися і будівлі навколо землі, що обробляється. Як указує французький історик Жак Ле Гофф (народ. 1924 р.), у типовій середньовічній європейській свідомості світ сприймається як замкнений у просторі, оточений чужою, ворожою природою і ворожими племенами язичників або іновірців. Однак замкнений, обмежений на землі світ “правильних” людей неоглядно розвертається угору, у бік небес. Між земним і небесним немає перепон і душа спроможна знайти дорогу в рідну собі стихію аж до самого Бога.