Філософсько-педагогічні погляди Михайла Драгоманова

                                                                                        Коник В. В., Скакун А. В.

                                                                              Науковий керівник: Ушій С. Н.        

 Філософсько-педагогічні погляди Михайла Драгоманова

Як педагог, теоретик і практик освітянської справи Михайло  Драгоманов українському і європейському загалу майже не відомий. Між тим його педагогічні роздуми багато в чому випереджали час, формували той фундаментальний пласт, від якого беруть початок педагогічні вчення і роздуми більш пізніх мислителів, а сьогодні є інтелектуальним містком для входження України до Європейського Союзу.

Філософи намагаються зрозуміти  епоху, яка залишилась в історії, дати їй «нове прочитання» і, разом з тим, «зазирнути за горизонт» того, що буде. Протягом ХХ століття україніст, педагог і мислитель М.П. Драгоманов замовчувався, викреслювався з усіх історико-педагогічних розвідок, а якщо й проривався на сторінки педагогічної преси, то здебільшого в спотвореному й перевернутому вигляді. Можна лише уявити, наскільки збідненою виявилась українська педагогіка. Адже не лише М.П. Драгоманов, але й десятки, якщо не сотні мислителів, чия педагогічна думка утверджувала українство як принцип і головну ідею, своєрідний ідейний стрижень національної освітньої системи, виявились викинутими, вигнаними, спаплюженими. Філософську, культурологічну та педагогічну спадщину М.Драгоманова намагались осмислити такі відомі філософи, як В.П. Андрущенко, Г.І. Волинка, В. Дорошкевич, Ф.М. Кирилюк, Н. Мозгова, І.І. Огородник, М.В. Русин та ін. З позицій літературознавства ідеї М.Драгоманова вивчали Л.І.Мацько, В.В. Погребенник, С. Шевчук та ін. Історичну та культурологічну спадщину М. Драгоманова освоювали В. Борисенко, М. Журба, М.М. Закович, ряд інших вчених. ХІХ–ХХ ст. залишились в історії як епоха цивілізаційного зростання і соціального збурення, пошук гуманістичних пріоритетів і їх краху в соціалістичній системі виміру. ХХІ ст., за прогнозами, має стати епохою гуманістичного повороту людства до нового типу співіснування народів і культур – миролюбства, демократичних перетворень, толерантності, дійсної незалежності і співробітництва народів та держав в єдиній глобальній системі інформаційного суспільства [8].

Інтерес до педагогіки М. Драгоманов виявив ще під час навчання в університеті. Вже тоді брав активну  участь у діяльності недільних шкіл, а згодом – і Тимчасової педагогічної школи. Діяльність недільних шкіл поставила на порядок денний як одне з важливих питання про мову навчання в системі початкової освіти. Новим шкільним статутом 1864р. українська мова була витіснена зі школи. Вчений-педагог справедливо називає цей акт проявом шовіністичної політики російського уряду. На його думку, народна освіта не можуть існувати без живої народної мови: «…З усіх ознак національних найясніша мова. Вона має найбільше практичної ваги, бо мова є спосіб, котрим люди розуміються, через який іде до людей освіта» [1; 282].

Надзвичайно важливо, підкреслював не раз М. Драгоманов, щоб освіта і навчання йшли в ногу з життям, щоб учителі у повсякденній роботі використовували останні досягнення науки, пов’язуючи їх з тими знаннями, яких уже набули учні. При цьому велике значення має послідовність викладу матеріалу: «На підставі найголовнішого принципу нової педагогіки добросовісний педагог мусить всяке нове поняття, новий факт прив’язувати до відомих уже понять і фактів, які знаходяться у голові учня. А через те географічні, історичні й тому подібні відомості, які передаються учням у народній школі, мусять бути зв’язані етнографічними і історичними даними. Ось вимоги розумної педагогіки» [2; 39]. Тут Михайло Петрович відстоює порівняльно-історичний метод навчання, який застосовував у своїй педагогічній практиці.

Професорська діяльність М. Драгоманова  у Київському та Софійському університетах засвідчує його талант фахівця, умілого вихователя. Так, учений розробив низку важливих питань методики вищої школи. Йдеться, насамперед, про статтю «Стан і завдання науки древньої історії»,яка була прочитана ним студентам Київського університету як вступна лекція до курсу загальної історії. Автор висловлює цінні думки щодо розуміння основ наук, зокрема соціології, історії, фізики, геології, природознавства. Наприклад, він вважає, що біологія як наука неможлива без збирання колекцій і описово-топографічного вивчення тварин і рослин, ареалу їх поширення. Стосовно соціології ставить перед дослідниками такі вимоги: по-перше, щоб ця наука давала такі ж узагальнення, як природознавчі науки, зокрема хімія, біологія, математика, фізика; по-друге, щоб робилися певні висновки, котрі мали б практичне значення, аби люди могли їх використовувати у своїй практичній діяльності. 
Боротьбу за демократизацію школи і освіти М. Драгоманов не припиняв протягом усього свого життя. Він «один з перших в Росії, — писав І. Франко, — та тим більше у нас, почав голосити інакше розуміння історії, бачити в ній за царями і війнами маси народні, їх тиху і невтихаючу працю, їх повільний розвій, зріст освіти й громадського життя» [3; 27].

Людина різнобічного обдарування, Михайло Драгоманов зробив вагомий внесок в історію, літературну критику, етнографію, політологію, соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідей романтизму, згодом формує її з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади [4; 61].

У своїй книзі-дисертації вчений кваліфіковано  оглянув існуючі історичні та соціально-політичні теорії суспільного  розвитку, приділяючи особливу увагу  класичним поглядам Гегеля, французьких соціалістів і позитивістів.

М.П. Драгоманов часто звертався до соціологічних проблем. Предмет соціологічної науки він вбачав у вивченні законів розвитку історії, у визначенні шляхів прогресивного розвитку людства.

М. Драгоманов був широко ерудованим вченим у галузі всесвітньої історії, уважно вивчав і добре знав твори мислителів стародавнього світу, середніх віків, нового часу. Він послідовно викладає погляди стародавніх істориків, істориків епохи Відродження та новітніх часів на Римську імперію і дає оцінку їх філософсько-історичним концепціям. У творах класиків античної історичної науки молодому вченому дуже подобалось їх прагнення встановити причини суспільних явищ, сумлінний виклад історичних подій та яскраві характеристики староримських імператорів. У староримських істориків він відзначає елементи історичної критики. Але основна хиба античних істориків, на його думку, полягала в тому, що вони зовсім не брали до уваги соціально-економічних факторів, ігнорували роль народних мас в історичних подіях і зводили всю історію до діяльності імператорів і полководців. М.П. Драгоманов доводив, що народ, трудящі маси – головний творець матеріальних і духовних благ у суспільстві. Тільки та культура буде жити і розвиватись, яка живиться духом свого народу. «Цивілізація, що не спирається на загальнонародне добро, стоїть на піску», – говорив він. Сформульовано, зокрема, що право народів на самовизначення належить до так званих колективних прав, тобто його отримує певна соціальна спільність. Право народів на самовизначення – фундаментальне право у тому розумінні, що воно лежить в основі індивідуальних прав, тобто тих прав, які надаються індивіду як такому. Право народу на самовизначення М.П. Драгоманов вважав однією з головних умов розвитку суспільства, оскільки, як він переконався на власному досвіді, повноцінний і гармонійний розвиток людської особистості можливий тільки у контексті рідного народу.

М.П. Драгоманов зробив усе, щоб не тільки підняти національну самосвідомість українців, а й переконати Європу, що Україна – це земля зі своєю культурою, мовою, традиціями, історією, що український народ повинен посісти належне місце серед народів Європи. Він робив все, щоб представники панівних класів, революційно настроєна молодь, прогресивна інтелігенція ідентифікували себе зі своїм народом і щоб на всій українській етнічній території український народ, попри державні кордони, які порізали українську землю, був об’єднаний єдиною політичною волею, прагненням до власного «вирішення своїх прав на своїй землі», єдиною національною самосвідомістю.

Але вплив М.П. Драгоманова на розвиток самого інституту права народів на самовизначення не був би таким суттєвим, коли б він обмежився боротьбою за це право тільки для українського народу. Внесок М.П. Драгоманова у розвиток правової думки полягає в розробці принципу, згідно з яким кожен народ, незалежно від його державних та історичних традицій, чисельності, культурного розвитку та економічного потенціалу, має право сам вирішувати свою долю, бути господарем на своїй землі.

Одна з головних заслуг М.П. Драгоманова при розробці проблеми прав і свобод людини полягає у тому, що він теоретично довів, що права людини становлять єдиний комплекс, і пріоритетність якоїсь групи прав і свобод не тільки не сприяє розширенню прав і свобод людини загалом, але й порушує всі інші права і свободи. Так, на відміну від прихильників соціалістичного напряму, які головними вважали соціально-економічні питання, нехтуючи або заперечуючи соціальну вартість інших прав, М.П. Драгоманов виступав за політичне, соціальне, національне визволення українського народу. Не вважаючи, що зі здобуттям власної державності вирішення всіх проблем наступить автоматично, він, водночас, підкреслював цінність і значущість власної держави для всієї нації і для кожної окремої людини. Не знаходячи реального ґрунту, на який могла б у той час опертися ідея української державності, він виступає з широкою федералістичною програмою, реалізація якої дозволила б значною мірою усунути те безправне становище, в якому український народ перебував у обох імперіях, і з подальшим політичним розвитком та національним самоусвідомленням українського народу дала б змогу здобути власну незалежність.

Поділяючи ідеалістичні постулати про первинність свідомості («наукової, політичної і моральної» [5; 389]), він, звичайно, не спромігся збагнути справжніх рушійних сил суспільного розвитку, але правильними були його уявлення про суб’єктивні побудники і наслідки прогресу. Поступ, на думку Драгоманова, є не лише наслідок, а й джерело для політичного, соціального й культурного творення, а тому його дослідження вимагає глибокого проникнення в увесь комплекс внутрішніх причин історичних явищ і процесів. Вчений слушно вважав, що важливими передумовами мудрості в політиці й діях є глибока філософська освіта, широта й глибина думки, чесні переконання і послідовне їх втілення у життя [6; 40].

Гасло  Драгоманова  – «в культурі – раціоналізм, у  політиці – федералізм, у соціальних справах – демократизм». Проте  декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, бо у філософії М. Драгоманова присутні властиві українській духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість [4; 61].

У своїй діяльності М.П. Драгоманов часто звертався до соціологічних проблем. Предмет соціологічної науки він вбачав у вивченні законів розвитку історії, у визначенні шляхів прогресивного розвитку людства.

М.П. Драгоманов був широко ерудованим вченим у галузі всесвітньої історії, уважно вивчав і добре знав твори мислителів стародавнього світу, середніх віків, нового часу. Він послідовно викладає погляди стародавніх істориків, істориків епохи Відродження та новітніх часів на Римську імперію і дає оцінку їх філософсько-історичним концепціям. У творах класиків античної історичної науки молодому вченому дуже подобалось їх прагнення встановити причини суспільних явищ, сумлінний виклад історичних подій та яскраві характеристики староримських імператорів. У староримських істориків він відзначає елементи історичної критики. Але основна хиба античних істориків, на його думку, полягала в тому, що вони зовсім не брали до уваги соціально-економічних факторів, ігнорували роль народних мас в історичних подіях і зводили всю історію до діяльності імператорів і полководців. М.П. Драгоманов доводив, що народ, трудящі маси – головний творець матеріальних і духовних благ у суспільстві. Тільки та культура буде жити і розвиватись, яка живиться духом свого народу. «Цивілізація, що не спирається на загальнонародне добро, стоїть на піску», – говорив він. Сформульовано, зокрема, що право народів на самовизначення належить до так званих колективних прав, тобто його отримує певна соціальна спільність. Право народів на самовизначення – фундаментальне право у тому розумінні, що воно лежить в основі індивідуальних прав, тобто тих прав, які надаються індивіду як такому. Право народу на самовизначення М.П. Драгоманов вважав однією з головних умов розвитку суспільства, оскільки, як він переконався на власному досвіді, повноцінний і гармонійний розвиток людської особистості можливий тільки у контексті рідного народу.

М.П. Драгоманов зробив усе, щоб не тільки підняти національну самосвідомість українців, а й переконати Європу, що Україна – це земля зі своєю культурою, мовою, традиціями, історією, що український народ повинен посісти належне місце серед народів Європи. Він робив все, щоб представники панівних класів, революційно настроєна молодь, прогресивна інтелігенція ідентифікували себе зі своїм народом і щоб на всій українській етнічній території український народ, попри державні кордони, які порізали українську землю, був об’єднаний єдиною політичною волею, прагненням до власного «вирішення своїх прав на своїй землі», єдиною національною самосвідомістю.

Але вплив М.П. Драгоманова на розвиток самого інституту права народів на самовизначення не був би таким суттєвим, коли б він обмежився боротьбою за це право тільки для українського народу. Внесок М.П. Драгоманова у розвиток правової думки полягає в розробці принципу, згідно з яким кожен народ, незалежно від його державних та історичних традицій, чисельності, культурного розвитку та економічного потенціалу, має право сам вирішувати свою долю, бути господарем на своїй землі.

Одна з головних заслуг М.П. Драгоманова при розробці проблеми прав і свобод людини полягає у тому, що він теоретично довів, що права людини становлять єдиний комплекс, і пріоритетність якоїсь групи прав і свобод не тільки не сприяє розширенню прав і свобод людини загалом, але й порушує всі інші права і свободи. Так, на відміну від прихильників соціалістичного напряму, які головними вважали соціально-економічні питання, нехтуючи або заперечуючи соціальну вартість інших прав, М.П. Драгоманов виступав за політичне, соціальне, національне визволення українського народу. Не вважаючи, що зі здобуттям власної державності вирішення всіх проблем наступить автоматично, він, водночас, підкреслював цінність і значущість власної держави для всієї нації і для кожної окремої людини. Не знаходячи реального ґрунту, на який могла б у той час опертися ідея української державності, він виступає з широкою федералістичною програмою, реалізація якої дозволила б значною мірою усунути те безправне становище, в якому український народ перебував у обох імперіях, і з подальшим політичним розвитком та національним самоусвідомленням українського народу дала б змогу здобути власну незалежність [8].

Ще за часів навчання у гімназії майбутній вчений вважав себе соціалістом. Соціалізм Драгоманова  – насамперед етичний, йому властиве прагнення до соціальної справедливості [7; 225-226].

 Обстоюючи «етичний соціалізм», вчений піддає критиці як російське народництво, так і марксизм. Драгоманов заперечував марксистську теорію як помилкову, нездійснену і шкідливу для українського політичного життя. Принципова позиція М. Драгоманова в будь-якому суспільному русі випливала не з якихось абстрактних розмірковувань про біологічну природу людини, а й з найглибших і найвищих гуманістичних принципів, ідеї прав людини на життя і свободу – ідей, які проповідували гуманісти всіх епох і які були особливо популярними після якобінського досвіду Великої Французької революції [6; 216].