Філософська лірика 18 століття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

Тема: Філософська лірика 18 століття

 

 

 

 

Виконав:

 

 

 

Перевірив:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Оглавление

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Сучасний стан українського літературознавства вимагає інтенсивної розробки теоретико-літературних проблем. У зв’язку з цим особливої ваги набувають: 1) реконструкція національного досвіду розвитку наукової думки; 2) зміна пріоритетів творчого засвоєння зробленого світовою наукою у 18 ст. При цьому важливо враховувати внутрішні чинники, які обумовлюють сьогоднішню ситуацію в науці про літературу загалом і в загальній теорії літератури як одній з її складових галузей зокрема. Річ у тому, що саме цю традиційну галузь тепер все частіше і частіше оголошують такою, що стала непотрібною через вичерпаність її можливостей і через неможливість ефективного застосування наявних у ній знань для „адекватного” сприйняття й аналізу сучасного мистецтва і дешифрування літературної (у тому числі класичної) спадщини.

Не можна назвати такі заяви зовсім безпідставними. Значна частина літературознавчих робіт подекуди написана таким чином, що або просто пасивно репродукує колишні (часто застарілі) теоретико-літературні концепції, знову і знову пояснюючи їх логіку і доводячи їх істинність (тут спрацьовує чинник авторитетності), або – і це стосується як історико-літературних, так і теоретико-літературних студій – ілюструє теоретичні постулати чи дефініції на певному історико-літературному матеріалі, оминаючи усвідомлення проблемності теоретико-літературних концепцій. Так чи інакше теоретичне підґрунтя береться ніби готовим і лише «застосовується» до конкретного емпіричного матеріалу. В результаті неминуче отримуємо такий дискурс про літературний твір, у якому він постає не як прояв духовного життя тут-і-тепер, а перетворюється на щось подібне до музейного експоната, пам’ятки, яку можна пасивно споглядати й інформацію про яку треба просто прочитати і запам’ятати.

Негативні наслідки цього очевидні, і на них все частіше звертають увагу українські вчені. Цим наслідком є, зокрема, «сповзання» численних новітніх теоретичних досліджень «із суто теоретичних позицій». Тобто маємо небезпеку повної дискредитації цілої галузі літературознавства, яка не так давно вважалася однією з показових, головних галузей науки про літературу. Цілком закономірним є висновок, згідно з яким «теорія літератури як дисципліна змушена ставати в оборону своєї специфіки», мусить підтвердити свою ідентифікованість як необхідної гносеологічної діяльності, має довести свою значущість, для чого, власне, і потрібні «чіткіше осмислення і суті, й нових завдань чи проблем цієї дисципліни» (тобто саморефлексія), «рішуче оновлення теоретичного дискурсу на тлі глобального літературного процесу».

Стимулом для подальшого розвитку гуманітарних наук загалом і літературознавства зокрема є ті суттєві зміни, які відбулися у 18 ст. в культурній і мистецькій сферах, змусили звернути на себе увагу філософів та естетиків, стали предметом аналізу рефлективної думки, починаючи з другої половини минулого сторіччя. Увесь досвід філософської рефлексії другої половини 18 ст. стосовно стану справ у сфері пізнавальних можливостей гуманітарних наук і їх гносеологічного статусу з точки зору сучасних уявлень про науковість яскраво свідчить про те, що автоматично чи за звичним порядком вже нічого використовувати не можна1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Лірика, особливості, види, жанри

Термін походить від грецкого lyra — музичний інструмент, під акомпонемент якого античні поети виконували свої вірші. Ті твори, які виконувалися у супроводі ліри, називали ліричними. В основі лірики — думки і переживання ліричного героя. Термін «ліричний герой» увів Ю. Тинянов. Ліричного героя не можна ототожнювати з автором, хоча він зв'язаний з автором, його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним настроєм. Ліричні переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим особам, не подібним до нього.

Характер ліричного героя часто розкривається через дії, вчинки. У вірші В. Симоненка «Не вір мені» закоханий ліричний герой так характеризує стан своєї душ і:

Слова ясні, лише мені відомі,

У бурмотіння скучне переллю,

Свою усмішку у холодній втомі

Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,

І недоречно скиглити чомусь,

Але як треба буде заридати,

Я гомерично, тупо засміюсь.

Важливе місце у ліричних творах займає пряма авторська характеристика. В. Симоненко звертається до обивателя з словами;

Вас не будить тривога ранками,

В мозок ваш не впивається піт,

Ядовитими диво-фіранками

Ви закрили од себе світ.

Ви премудрі, багато знаєте,

Ви умієте геть усе,

Анекдотами позіхаєте,

Коли вибухом землю трясе.

Часто використовується у ліричних творах автохарактеристика:

Коли я буду навіть сивою,

і життя моє піде мрякою,

я для тебе буду красивою,

а для когось, може, ніякою.

А для когось лихою, впертою,

ще для когось відьмою, коброю.

А між іншим, якщо відверто,

то була я дурною і доброю...

(Л. Костенко, «Між іншим»)

Важливу роль у розкритті характеру ліричного героя відіграє опис зовнішності:

Ти, певно, багата, дівчино,

Ховаєш у кутиках уст вередливу усмішку,

Що схожа на півзамерзлу калину.

(В. Вовк, «Балада про дівчину, що була осінь»)

Крім ліричного героя, в ліриці є автор-оповідач і власне автор, С. Бройтман називає це ліричне «я», яке не збігається з ліричним героєм. У творах з автором-оповідачем для лірики характерна ціннісна експресія, що виражається через позасуб'єктивні форми авторської свідомості: висловлювання належать третій особі, а суб'єкт мови граматично не виражений.

Таке гаряче листя восени Пече долоні.

Скриплять тужливо ясени Спросоння.

Такс гаряче листя восени Неначе мрії, шо були Та не збулися.

(X. Керита, «Таке гаряче листя восени»)

У творах, де особа того, хто говорить, не виявлена, у яких вона лише голос, створюється ілюзія відсутності роздвоєння мовця на героя і автора, сам автор розчиняється у своєму творінні2.

На відміну від автора-оповідача власне автор має граматично виражене обличчя, він присутній у тексті як «я» або «ми». На першому плані не він, а ситуації, обставини, події. У таких творах, за словами Л. Гінсбург, лірична особистість «існує як форма авторської свідомості, в якій переломлюються теми..., але не існує у якості самостійної теми». У вірші X. Керити «Час забув про моє існування» її переживання, а не сама переживаюча авторка:

Час забув про моє існування, Зникли всі дріб'язкові тривоги. Манять зорі в тремтливім смерканні, Стелять синь невідомі дороги. Піді мною велика Земля, І сама я, мов птах тугокрилий. Глиб небес мої крила звела, Я вже крилами пробую вирій.

Про ліричне «я» ми можемо говорити в тому випадку, коли носій мови стає суб'єктом-в-собі, самостійним образом. На думку С. Бройтмана, «ліричний герой є суб'єктом в собі і суб'єктом у собі, і суб'єктом-для-себе. У ліриці XIX ст. зростає кількість таких форм висловлювання, при яких той, хто говорить, бачить себе зсередини і збоку».

Лірика бере початок у синкретичному мистецтві, де, крім розповіді і драматичного дійства, виявлялися почуття і переживання. Лірика — найсуб'єктивніший рід літератури. Діапазон лірики — широкий. Все, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного твору — лаконізм. Думки, почуття, переживання у ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж у епосі. «Лірика, — писав теоретик романтизму Ф. Шлегель, — завжди змальовує лише сам по собі душевний стан, наприклад, порив, здивування, спалах гніву, болю, радості і т. д. — щось ціле, власне, що не є цілим. Тут необхідна єдність почуття». Лірика не прагне до створення закінченого характеру героя.

Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі зустрічаються рідко («Вірші в прозі» І. Тургенєва, «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами» Лесі Українки, поезія в прозі Ю. Боршоша-Кум'ятського).

Найпоширеніша форма ліричного твору — монолог, діалоги трапляються рідко. Основний засіб викладу — роздум. У ліричних творах часто використовуються описи (природи, речей, інтер'єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини. У деяких ліричних творах є розповіді про події — епічні елементи. Зустрічаються й драматичні елементи (діалоги). Отже, лірика використовує засоби інших родів літератури. Лірична поезія близька до музики, музика, як і лірика, виражає внутрішній світ людини. У ліричних творах нема розгорнутого сюжету, ситуації. У деяких ліричних творах є конфлікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює ліричний твір драматизмом («Сонце заходить» Т. Шевченка, «Каменярі» І. Франка).

Є «рольова» лірика. У такій ліриці автор грає роль то однієї, то другої особи. Цікаво використав форму рольової лірики П. Тичина у «Листах до поета». Три точки зору трьох читачок — це точки зору самого автора.

Лірика як літературний рід сформувалася у Стародавній Греції, високого рівня розвитку досягла у Стародавньому Римі. Відомими античними поетами були Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій. В епоху Відродження з'являються твори Петрарки, Шекспіра. XVIII—XIX ст. дало світові поезію Ґете, Байрона, Шеллі, Шевченка, Пушкіна, Франка, Лесі Українки3.

Українська лірика розвинулася з народної пісні. Пісні легендарної Марусі Чурай Назавжди увійшли в золотий фонд української лірики: Відомим постом-ліриком був Сковорода. Значний внесок у розвиток української "лірики внесли П. Тичина, М. Рильський, В. Сооюра, А. Малишко, Д. Павличко, В. Симоненко, Ліна Костенко, П. Скунць.

Види і жанри лірики

А. Ткаченко для поетапного осягнення феномена лірики пропонує таку послідовність: "1. Рід — лірика. 2. Вид —

а) віршована, або ж поезія;

б) драматизована, або рольова;

в) прозова (мініатюри та більші форми).

3. Жанр (пісня, ода, елегія, епіграма  тощо).

Кожна з цих позицій у цій ієрархії може мати свої ранов йди. Наприклад:

1. Рід — лірика; різновиди  роду:

а) з погляду виражального (автопсихологічна / рольова; медитативна / сугестивна);

б) з погляду тематики (пейзажна / урбаністична; інтимна / соціальна; міфопоетична / культуральна та ін.);

в) з погляду тональності (мінорна / мажорна; героїчна / комічна; драматична / ідилічна та ін.)".

Крім таких різновидів, можливі й інші параметри: тенденційна / нетенденційна, метафорична / автологічна. У відповідності з видами пафосу можливі інші різновиди. Ймовірні й інші ієрархічні ланцюги. Так, інтимна лірика може бути любовною4.

Ода (грец. дай — ліричний твір, який славить богів, видатних людей, важливі суспільні події, величні явища природи. В епоху античності одою називали хорову пісню. Визначним класиком одичної поезії був Піндар (V ст. до н. е.). Він писав релігійні гімни міфологічного характеру на честь Діоніса, урочисті пісні на честь воєнних перемог греків та епінікії — пісні на честь переможців у олімпійських іграх. До нашого часу дійшли лише епінікії. Оди Піндара (522 — 422 рр. до н. е.) мали урочистий, пишний стиль, вишукані художні засоби, строгу метричну форму і композицію (строфа — антистрофа — епод). Римський поет Горацій (IV ст. до н. е.) славив у своїх одах Венеру, Вакха, імператора Октавіана Августа. В епоху Відродження ода стає популярною у творчості поетів «Плеяди», на чолі якої стояв відомий французький письменник Ронсар, який видав книжку «Оди» (1550 р.). Ода була улюбленим жанром класицистів. Вони вважали оду високим поетичним жанром. Н. Буало у праці «Мистецтво поетичне» виклав правила одописання. На його думку, ода повинна бути урочистою і зворушувати читача. Відомими одописцями були Клопшток, Шиллер (Німеччина), Ломоносов, Кантемір (Росія), Байрон (Англія).

В українській літературі жанр оди сформувався на початку XIX століття (І. Котляревський «Пісня на новий 1805 год пану нашому і князю Олексію Борисовичу Куракіну»). В добу бароко ода була відома як панегірик. Українські поети відійшли від високого стилю оди. Гулак-Артемовський здійснив переробку у бурлескному стилі од Горація («До Гараська», «До Пархома»). У літературі XX століття цей жанр втратив популярність, поети використовують його рідко. Відомий цикл од С. Крижанівського («Ода людині», «Ода дереву», «Ода швидкості», «Ода бібліотеці»). До жанру оди зверталися І. Муратов, І. Драч. У радянські часи соціалістичні реалісти возвеличували в одах вождів комуністичної партії.

І. Качуровський називає оду строфою з жанровою тенденцією. Відомі три форми од:

1) восьми віршова строфа  з двох катренів з перехресними  римами, розмір — чотиристопний  ямб;

2) восьмивіршова строфа  з двох катренів, перший із  них має перехресні рими, другий  — охопні;

3) десятивіршова строфа  з катрена, що має перехресні  рими і шести вірша з тернарним  римуванням.

Існували одичні строфи з дванадцятьох віршів.

Пеан (грец. раіаn, раіеоn, раіon — цілитель, спаситель) — гімн на честь бога поезії і сонця, захисника від лиха Аполлона, згодом пеанами почали називати пісні-молитви, пісні-подяки на честь інших богів. Сформувався як жанр.у Спарті (VII ст. до н. е.). Авторами пеанів були Алкман, Вакхілід, Піндар5.