Антична філософія

Базисні засади сучасного  йому суспільства і держави Платон вбачав у суспільному поділі праці. Тому в ідеальній державі Платона необхідні для функціонування суспільства і держави функції та види робіт чітко розподілені між соціальними групами громадян, які в цілому складають органічну гармонію. Він наголошує, що кожна соціальна група має виконувати лише притаманні їй обов'язки і функції і в жодному разі не зазіхати на функції інших соціальних груп, так само кожний громадянин має пам'ятати про функції і обов'язки соціальної групи, до якої належить, і не зазіхати на функції громадян інших соціальних груп. «Багатодіяння», змішання функцій і видів діяльності, за Платоном, веде державу до загибелі. Накреслений проект ідеальної держави Платон вважав здійсненим тільки для греків.

На теорії держави  Платона відбувся вплив на його погляди системи рабовласницьких відносин, де всі соціальні групи е рабами держави. Суб'єктом свободи і вищої досконалості у Платона є не людина і не соціальна група, а тільки держава.

Видатним учнем Платона  був Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який продовжив започатковану Сократом і Платоном лінію філософствування — дати картину Макрокосму (всесвіту), виходячи з Мікрокосму (людини). Проте, якщо для Платона моделлю, на основі якої він будує картину світу, було відношення «загальне - одиничне», то Аристотель конкретизує її, беручи за аналог людську діяльність і осмислюючи її через категорії доцільності та причинності, вводить основні фундаментальні характеристики буття. Він розглядає загальні характеристики буття на прикладі діяльності скульптора, через категорії матерії і форми. Сутність скульптури, констатує Аристотель, визначається не матерією, а формою, не тим, з чого вона зроблена, а що вона собою являє. Форма, в свою черга, визначається цільовою причиною. Отже при визначеності сутності буття необхідно враховувати три моменти: матерію, форму і цільову причину. Далі Аристотель міркує так: матерія конкретна — вода, земля, глина, мармур. Але має існувати ще й матерія як така, матерія всіх матерій. Те ж саме стосується і форми; окрім форм конкретних речей, існує ще і форма всіх форм. Матерія всіх матерій - це лише потенційне буття, буття в можливості. Форма всіх форм — це світовий двигун, який викликає матерію із можливості і дає їй реальне буття, породжуючи багатоваріантність світу через тілесність. Аристотель далі конкретизує також поняття закономірності через взаємодію чотирьох видів причин: матеріальної, формальної, діючої та цільової. Отже, визначаючи сутність буття, Аристотель звертається до аналізу людської діяльності і переносить на світ в цілому її основні характеристики. І хоч така екстраполяція неправомірна, проте звернення до діяльності людини, до дослідження специфіки людського буття було важливим досягненням Аристотеля.

Заслуговує на увагу  і вчення Аристотеля про душу. Аристотель вважав, що душу має все живе. Душа, на його думку, має три рівні: 1) вегетативний — рослинна душа; 2) чуттєвий - тваринна душа; 3) розумний — рівень, притаманний лише людині. Вегетативний та чуттєвий рівні тісно пов'язані з тілом, розумний же рівень з тілом не пов'язаний. Розумна душа є вічною і безсмертною, вона мислить і пізнає.

Аристотель вперше в  історії європейської культури звернувся  до дослідження закономірностей  людського мислення і створив  формальну логіку як науку про основні закони мислення та теорію силогізмів, які майже на 2000 років наперед визначили розвиток логічного мислення та його дослідження.

Значним досягненням  Аристотеля було також те, що він  вперше виділив та описав основні  категорії людського мислення, які  розглядав як роди буття, що виражають сутнісні характеристики світу, і водночас як форми мислення. Як основні він виділив 10 категорій: сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, становище, володіння, дія, підпорядкування; крім того, як випадкові, він додає ще дві — існування в можливості та існування в дійсності.

Важливою частиною творчого доробку Аристотеля є і вчення про державу. Створюючи його, він  дослідив історію та державну організацію цілого ряду існуючих грецьких полісів. Визначивши людину як суспільну істоту, політичну тварину, Аристотель вважав, що її невід'ємною природною характеристикою є життя в державі. А природним станом державної організації суспільства оголосив рабоволодіння. Людське суспільство, з його точки зору, складають вільні громадяни, яких він поділяв на три групи: 1) дуже багаті; 2) дуже бідні; 3) середній клас. Термін «середній клас» у Аристотеля означає середній розмір майнового стану щодо найбагатшої та найбіднішої частини рабовласників. Дуже бідні, до яких він відносив ремісників та працюючих за плату, є громадянами нижчої категорії. Дуже багаті теж оцінюються Аристотелем негативно, оскільки надмірне багатство порушує стабільність суспільства. Тільки середній клас сприяв досягненню стабільного стану держави, щасливого життя і діяльності її громадян. Саме в кількісному збільшенні середнього класу та посиленні його ролі Аристотель вбачав порятунок рабовласницьких порядків.

Поняття «держава» і  «суспільство» у Аристотеля є  тотожними за змістом. Основними  завданнями держави він вважав: 1) запобігання накопиченню громадянами надмірного майна; 2) запобігання надмірному посиленню політичної влади громадян; 3) утримання у покорі рабів. Аристотель відкидає абстрактні побудови ідеальної держави Платона. Ідеальною він вважав таку державу, яка забезпечує максимально можливу міру щасливого життя для найбільшої кількості громадян і спирається на приватну власність на землю, знаряддя праці та рабів. Такою ідеальною державою Аристотель вважав Афінську державу часів Перікла.

Аристотель розрізняв  три правильні форми держави і три неправильні. Критерієм такого розрізнення він вважав здатність держави служити справі загальної суспільної користі. З його точки зору, правильними формами держави е:

монархія, або правління  одного найкращого і наймудрішого;

аристократія — правління небагатьох найкращих;

політія — правління  більшості в інтересах спільної користі.

Найдосконалішою з цих  форм Аристотель вважав монархію, якщо вона базується на високих перевагах  чеснот монарха. Проте найглибші  симпатії у нього викликає політія, бо саме в ній влада перебуває в руках середнього класу. Всі ці правильні форми, на думку Аристотеля, можуть вироджуватись у неправильні. До них належать:

1) тиранія, яка є  монархічною владою і враховує  інтереси одного правителя;

2) олігархія — вироджена форма аристократії, своєкорисливе панування багатої меншості в інтересах багатих;

3) демократія — своєкорисливе  панування бідної більшості в  інтересах малоімущих.

Спільною рисою усіх цих форм, за Аристотелем, є те, що жодна з них не враховує спільних інтересів усіх громадян. Найгіршою з цих форм він вважав тиранію, оскільки тирани е ворогами усіх благородних людей, а найбезпечнішою — демократію, яка викликає найменше обурення.

Шлях до найкращої  держави прокладений, за Аристотелем, через пізнання існуючих форм, яким присвячена його праця «Політика», яка е цінним документом як для вивчення поглядів самого мислителя, так і для вивчення давньогрецького суспільства класичного періоду в цілому. Розуміння Аристотелем держави тісно пов'язане з його поглядами на мораль. Мораль він обґрунтовує становищем людини в суспільстві та її ставленням до держави. Держава, за Аристотелем, вимагає від громадян певних чеснот, без яких неможливо досягнути добробуту суспільства. Гарантію добродійного і щасливого життя він вбачає у поміркованості, дотриманні міри в уникненні крайнощів: надмірного багатства, надмірної бідності, надмірної влади. Через всю етику Аристотель проводить принцип активної діяльності та єдності слова і дії: недостатньо знати, що таке доброчесність, і висловлювати свої судження щодо неї, слід діяти у відповідності до. неї.

Творчість Аристотеля є  вершиною класичного періоду античної філософії. Він упорядкував, систематизував, узагальнив досягнення пізнання і духовної культури свого часу, невипадково  його називають енциклопедичним розумом Стародавньої Греції.

В античній філософії  розглянутого періоду можна виділити такі основні характерні риси:

по-перше, космоцентризм, згідно з яким Макрокосм (всесвіт) і  Мікрокосм (людина) мають спільну  природу і підпорядковані одним і тим самим універсальним закономірностям. Взаємовідносини Макрокосму і Мікрокосму характеризують міра і гармонія. В залежності від підходу до цих взаємовідносин в античній філософії склалися дві протилежні лінії:

1) від Макрокосму до  Мікрокосму — досократики і Демокріт;

2) від Мікрокосмосу  до Макрокосмосу — Сократ, Платон, Аристотель;                                         

по-друге, трактування  універсальної закономірності як необхідності, фатуму, долі, якій підпорядковані всі речі і людина;

по-третє, речовизм, предметна  тілесність, або тілесна предметність, у сприйнятті та теоретичному відтворенні  світу, що знайшло вираз у розвитку таких видів мистецтва, як архітектура  та скульптора, у масці як символі  театрального мистецтва, а в філософії це проявилось у тому, що ідеї Платана є хоч і чистими, проте формами, а числа Піфагора — геометричними фігурами;

по-четверте, єдність  слова і дії, думки і вчинку, теорії і моральнісної поведінки

У розвитку античної філософії  після Аристотеля, в філософії еллінізму з'являються нові риси. Глибокі зміни відбуваються в розумінні специфіки людського буття, пізнання, а також завдань і цілей філософії та засобів їх реалізації. Основними напрямами цього періоду є скептицизм, епікуреїзм, стоїцизм, неоплатонізм.

Представники скептицизму  Піррон (360-270 рр. до н.е.), Аркесілай (315-240 рр. до н.е.), Карнеад (214-129 рр. до н.е.), Енесідем (І ст. до н.е.), Агріппа ( ІІ-І ст.ст. до н.е.) оголошували, що не існує жодного твердження, яке було б незаперечне істинним. Тому слід утримуватися від категоричних суджень і будувати судження, починаючи словами: «Мені здається....» Твердження має стосуватися не світу самого по собі, а його сприйняття людиною, її враження про світ. Про світ, яким він є сам по собі, людина нічого знати не може, тому, висловлюючи те чи інше судження, слід ураховувати лише те, як він сприймається людиною.       

Істотні зміни в цей  період намітилися також у змісті предметно-речового бачення світу: поряд із предметно-чуттєвим світом речей ніби виростав новий, духовно-ідеальний, вже не предметний, а внутрішньо-суб'єктивний світ. В філософії це проявляється у виключній зацікавленості морально-етичними проблемами, внутрішнім світом людини. В цей період відбувається відкриття власне суб'єктивного світу людини як відносно самостійного щодо світу чуттєвих речей.

Даний поворот чітко  просліджується в епікуреїзмі —  вченні, розробленому Епікуром та його школою, яку він заснував в Афінах. Про Епікура вже згадувалось  у зв'язку з тим, що для обґрунтування  свободи він висунув ідею самочинного відхилення атома від рівномірного прямолінійного руху. Головний смисл ідеї самочинного відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачав в основному правилі «мудрого життя» — у «відхиленні від невдоволення».  

Універсальний порядок буття продовжує панувати над людиною, проте це вже не Логос класичної епохи, не фатум-доля, яка наперед усе визначає, а скоріше зовнішній примус.

Звичайно, протистояти  цьому універсальному порядку так  само безглуздо, як і долі, але якщо від долі не втечеш, то щодо зовнішнього примусу з'явилася непідпорядкована йому сфера — внутрішній світ людини. Людина є смертною істотою, душа її помирає разом із тілом, оскільки складається з атомів, як і інші тіла, і уникнути цього неможливо. Але людина здатна подолати страх смерті. Смерті не слід боятися, бо доки ми є, смерті для нас не існує, а коли приходить смерть, нас уже немає, тому смерті не існує ні для живих, ні для померлих. Саме в цьому виявляється Епікурове «відхилення від незадоволення», відхилення від лінії необхідності.

Цей момент є відправним у вченні іншого впливового напряму  епохи еллінізму — стоїцизму, основними представниками якого  були Зенон із Кітону (333-262 рр. до н.е.), Хрісіпп (281 /277-208/205 рр. до н.е.), Посідоній (135-51 рр. до н.е.), Сенека (5 р. до н.е. — 65 р. н.е.), Епіктет (50-140 рр.), Марк Аврелій (121-180 рр.). Стоїки визнають, що у світі панує необхідність, і. протистояти їй неможливо, проте її слід вивчати. І хоч це не перешкодить її впливу, проте дасть змогу, знаючи її дію, добровільно підпорядковуватись їй. Бо мудрого, хто знає її веління, вона веде, а того, хто опирається, — волочить. Отже, на долю вже почали дивитися відсторонено і навіть відходити від неї, дивитися на неї збоку. Так, Епіктет, наприклад, наводить думку, що хоч людина не може змінити долі, якщо їй судилося померти, вона помре, але те, як вона помре, вже від долі не залежить, це залежить тільки від самої людини. Те, як людина сприймає необхідність, вже від необхідності не залежить, тут її влада закінчується. На внутрішній світ людини, - проголошують стоїки, — влада необхідності не поширюється. У своєму внутрішньому світі людина є вільною, незалежною від зовнішніх обставин. Навіть раб, тіло якого належить не йому, а рабовласнику, може бути внутрішньо вільним і щасливим. Метою життя людини є удосконалення душі, загартування волі, навчання стійкості, незворушності духу. Людина не може змінити ходу подій світу, щоб бути щасливою, але може змінити задля цього своє ставлення до них, стати духовно незалежною від них.

Стоїцизм суттєво вплинув  на формування християнства. Зміст  цього впливу можна звести до чотирьох основних ідей:

1) свобода людини полягає  в силі її духу, в її здатності  володіти собою, духовно панувати над собою і над обставинами, коли ці обставини рабські;

2) людина за своєю  природою є вільною, повноважним  представником свободи незалежно від того, раб вона чи вільний громадянин;

3) справжнім життям  людини є її духовне життя;

4) ідея рівності: всі  люди від народження є рівними  незалежно від того, яке місце вони займають в суспільстві. Християнство, правда, дещо доповнило це тлумачення рівності: «Всі люди рівні, бо всі вони перед Богом — раби».