Антична філософія

Історія філософії

Лекція І.

Антична філософія

Філософія як цілісність є породженням еллінського генія. Вона, функціонуючи у вигляді раціональних категорій, уможливила народження науки. Визнаючи це, ми визнаємо той величезний внесок, що зробили греки у формування цивілізації. Якщо не віддавати собі в цьому звіту, не можна зрозуміти як і під яким впливом західна цивілізація увібрала напрям цілком, відмінний від східного.

Історично доведено, що східні народи, з якими греки вступали , в контакт, мали високу мудрість, засновану на релігійних переконаннях і космогонічних міфах. Але це не було філософською наукою, заснованою на розумі, «логосі». З моменту народження "філософії в Греції виникає новий спосіб духовного вираження, що увібрав у себе результати інших форм, перетворив їх структурно і додав їм логічну форму. Безсумнівно, греки одержували зі Сходу деякі наукові знання: від єгиптян — математако-геометричні, від вавілонян — астрономічні. Але тут необхідно зробити уточнення, важливі для розуміння грецької і західної ментальності, що випливає з неї. Наприклад, математика єгиптян полягала переважно в оволодінні арифметичними операціями, що були пов'язані з суто практичними цілями. Аналогічно цьому і геометрія носила практичний характер, допомагаючи розмітити поля після розливів Нілу. Однак у процесі переробки єгипетських знань греки внесли в них щось абсолютно нове. Вони трансформували ці знання в загальну і систематичну теорію чисел і геометричних фігур, створивши раціональну конструкцію (Піфагор і піфагорійці). Теоретичний дух, який був пов'язаний з любов'ю до чистого пізнання, був той самий дух, що живив філософію.

Для кращого розуміння  філософії спробуємо співвіднести її з релігією і мистецтвом. Мистецтво  в містичній, фантастичній формі, через  інтуїцію та уяву намагається досягти тих самих цілей, що і філософія. Аналогічним способом релігія на шляхах віри досягає цілей, що філософія шукає за допомогою понять розуму. (Мистецтво, релігію і філософію Гегель зробить пізніше трьома категоріями абсолютного духу).                 

До виникнення філософії  в справі виховання і духовного  формування греків найважливішу роль грала поезія. Поеми Гомера «Іліада» і «Одіссея» за своїм впливом порівняні з тим значенням, що мала Біблія для іудеїв. В поемах Гомера вже існує справжнє мистецтво мотивації. Він не обмежується описом серії фактів. Нехай на міфологічному рівні, але він відшукує причини і мотиви подій, що відбуваються. Кожна подія суворо мотивується. Такий спосіб поетичного бачення речей підготував філософію, яка буде шукати причину явищ. Поеми Гомера, як би вони не були багаті фантастичними подіями, не вражають описами жахливого і деформованого, що в великій кількості ми знаходимо в художніх образах примітивних народів. Це свідчить про те, що образний ряд гомерівської поезії структурований відповідно до почуття гармонії, пропорції і міри, тобто тим самим складовим, що філософія потім підніме до рівня онтологічних принципів.

Ще однією особливістю  гомерівського епосу є прагнення  уявити реальність у її повноті і  протилежностях, хоча у формі міфу: боги і люди, небо і земля, війна і мир, добро і зло, радість і страждання тощо. У поемах Гомера вже присутні універсальні цінності, що складають людське життя, реальність уявляється у своїй тотальності. Яка роль людини в універсумі? Це класичне питання грецької філософії присутнє вже у Гомера.

Не менш значний для  греків і Гесіод з його «Теогонією». Теогонія (походження богів) виступає і як космогонія і як міфо-поетичне і фантастичне пояснення генезису універсума із початкового хаосу. Ця поема проклала дорогу філософській космогонії, що шукала першооснову світу.

Другий компонент, без  посилання на який не можна зрозуміти  генезис грецької філософії, — це релігія. Для древніх греків усе  пояснюється за допомогою втручання богів. Природні явища обумовлені діями богів: громи і блискавки — Зевсом, морські хвилі — Посейдоном, сіяння Сонця — сяючою колісницею Аполлона. Так само і соціальне життя людей уявлялося пов'язаним з волею богів, а значить невипадковим й осмисленим. Але хто ж ці бога? - Боги — це природні сили, персоніфіковані в людських ідеалізованих формах. Або, говорячи іншими словами, боги являли собою людські характеристики, втілені в яскравих антропоморфних образах. (Так, Зевс персоніфікує собою справедливість, Афіна — мудрість, Афродіта — любов та ін.). Тобто боги — це ідеалізовані люди. Ми можемо класифікувати релігію як форму натуралізму, тому що людина, до якої ця релігія звернена, покликана відповідати своїй природі, а не змінювати її, не виходити за її межі. Зробити щось у славу богів — значить підтвердити свою природу. Тією самою мірою, в якій релігія греків була натуралістичною, натуралістична і філософія греків. Посилання на природу є константа грецької думки в її історичному розвитку.

Ще один момент, на котрому не можна не зупинитися, характеризуючи релігійні вірування древніх греків. Греки не мали священних книг, плодів божественного одкровення. Як наслідок цього вони не мали нерушимої і фіксованої догматики. Трансляторами релігійних переживань були, як ми бачили, поети. Більш того, через відсутність стійкої догматики в Греції не існувало впливової касти жерців, такої, яка була в східних народів. Жерці в Греції мало значили і ще менше мали влади, вони були позбавлені винятковості щодо культу. (Догма — доктрина як об'єкт непорушної віри. У релігії догма має сенс істини Одкровення. Вона не є об'єкт розуму, але справа віри). Відсутність догм і їхніх хоронителів залишало філософську думку вільною, не створювало їй перешкод того типу, що були в східних країнах, де догми утворювали стійку силу.

Звичайно, крім своєрідності релігійних вірувань і того значення, що належало давньогрецькому мистецтву, зокрема поезії, величезне значення для розвитку філософії мали соціально-політичні  і економічні умови Еллади.

Політична свобода греків завжди відзначалася дослідниками. Якщо східна людина повинна була сліпо коритися релігійній та політичній владі, то греки були тим народом, що вперше в історії створив вільні політичні інститути. У УІІ-УІ століттях до н.е. Греція зазнала важливу соціально-економічну трансформацію. З країни переважно аграрної вона стала перетворюватися в центр ремісничої індустрії і комерції. Спочатку такими центрами були переважно іонійські колонії, наприклад, Мілет. Міста перетворювалися на квітучі оазиси, це супроводжувалося демографічним ростом. Новий соціальний прошарок крамарів і ремісників поступово стає серйозною економічною і політичною силою. Він починає боротьбу за перетворення старих аристократичних форм правління на нові республіканські. Відбувається розквіт ремесел і науки.

Цікавий той факт, що філософія  народилася не в метрополії, а в  колонії (на сході Малої Азії, у  Мілеті), потім відразу ж у західній частині південної Італії і, нарешті, у материковій Греції. Розквітаючі  колонії створювали нові вільні інститути, які досягли пізніше небувалого росту в Афінах. З утворенням поліса, міста-держави, грек не почував більше обмежень у реалізації власної свободи. Державні цілі відчувались як власні цілі, благо держави — як власне благо, свобода держави — як власна свобода.

«Якщо основним методом  і основною ідеологією общинно-родової формації була міфологія, то рабовласницька формація, що виникла на ґрунті розподілу розумової і фізичної праці та ідеологічній сфері вже не могла задовольнитися міфами і повинна була замінити їх раціональними побудовами. Всі ці категорії в прихованому вигляді, звичайно, були й у самій міфології, але функціонували вони там у злитому і нерозчленованому вигляді. Рабовласницька свідомість, яка була вже мисленням, а не міфологічною фантазією, повинна була розчленувати всі ці категорії і тому бути в конфлікті з міфологією. ...Власне кажучи, рабовласницьке мислення було не стільки критикою міфології, скільки критикою її антропоморфізму. Якщо на черзі стояла виробка розумових категорій, то для чистого мислення авторитетом вже була, звичайно, не міфологія, але тільки власна ж, чисто розумова послідовність. Тому перехід від общинно-родової формації до рабовласницької ознаменувався, по-перше, критикою антропоморфізму, а по-друге, прагненням замість міфології створити розумову систему абстрактних категорій. ...У сучасній науці це часто позначається як перехід від міфу до логосу».1

Але чого ж домагалися греки, які шукали мудрість? З моменту свого народження філософія існує як триєдність пов'язаних між собою змісту, методу і цілі. Що стосується змісту, то філософія покликана пояснити тотальність речей. Питання першого з філософів: що є початок речей? -  передбачає предметом буття, реальність як ціле. Що стосується методу, то філософія прагне до раціонального пояснення загального як об'єкта. Для неї має значення лише розумний аргумент, логічна мотивація, логос. Філософія покликана йти далі фактів і досвіду, знаходити причини за допомогою розуму. Саме в цьому і полягає науковий характер філософії, v якому міститься різниця між філософією, мистецтвом і релігією. Останні також: мають справу з реальністю як цілим, але якщо мистецтво описує її за допомогою міфу і фантазії, релігія трактує її на шляхах віри, то філософія шукає пояснення всьому на рівні логосу. Мета філософії перебуває в чистому спогляданні істини, чистому бажанні досягти її. Люди починають шукати знання заради самого знання, а не заради якоїсь практичної користі.

Отже, очевидна оригінальність цього грецького феномену. І східні народи мали таку форму мудрості, що обіймала цільність всіх речей і була вільна від прагматичних цілей, однак існувала вона разом з фантастичними уявленнями, що направляли її в сферу мистецтва, поезії або релігії. Відчути ціле, використовуючи тільки розум (логос) і раціональний метод, стало великим відкриттям грецької філософії. Воно структурно визначило розвиток західної культури.

Які ж проблеми можна  визначити як фундаментальні для  античної філософії?

Філософія виникає на досить високому рівні розвитку людства і передбачає для свого формування наявність певних культурно-історичних передумов. До них належать:

1) неолітична революція  у продуктивних силах суспільства  — перехід до перетворюючого  господарства, від збирання та  мисливства до землеробства і тваринництва, що стимулювало розвиток розумової діяльності через посилення ролі цілепокладання в життєдіяльності людей;

2) духовно-теоретичне  виділення людини із природи,  усвідомлення нею специфіки власного способу діяльності і його відмінності від дії інших оточуючих предметів та природних сил;

3) формування категоріальної  структури людського мислення, тих  основних логічних понять, які  є знаряддями теоретичного освоєння  світу;

4) суспільний поділ  праці: відділення розумової праці  від фізичної і перетворення розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу;

5) формування спеціально  підготовлених груп людей, які  займаються переважно духовною діяльністю, улюбленою справою яких стали роздуми над «вічними»; проблемами людського, буття. На основі цих передумов і виникає філософія як сфера духовно-теоретичного освоєння дійсності, яка вивчала і осмислювала світоглядні проблеми теоретичними засобами. В європейській культурі ці культурно-історичні передумови склалися в VI столітті до н.е. і були основою формування античної філософії.

Будучи теоретичним  освоєнням світоглядних проблем, філософія від початку свого формування трансформує міфологічне питання «Хто породив світ?» у питання — «З чого світ походить?». Тому першою проблемою, яку поставили античні філософи, була проблема першооснови, першоначала всього існуючого. Першою філософською школою Стародавньої Греції була Мілетська школа: Фалес (біля 625-547 рр. до н.е.), Анаксімен (друга половина VI ст. до н.е.), Анаксімандр (610-540 рр. до н.е.).

Фалес вважав першоосновою всього існуючого воду, яка, коли згущається, перетворюється в землю, а ущільнюючись, — у каміння і метал, розріджуючись  — у пару, повітря, вогонь. Всі  сили, що беруть участь у цьому коловороті, діють природним чином. Це уявлення Фалес запозичив у єгипетських мудреців. Дійсно, десь у другому тисячолітті до н.е. у Стародавньому Єгипті і Вавилоні існувало уявлення., що все виникає із води. Це уявлення формувалося під впливом того, що вода для стародавніх єгиптян та вавілонян була універсальним засобом перетворення усіх речей. Засобами іригаційного використання води Нілу, Євфрату, Тибру вони практично переконувались, що там, де є вода, є життя, а якщо її немає — все гине. Отже, щоб виникло уявлення про першооснову, людині потрібно було виділити із маси оточуючих предметів річ, яку вона використовувала універсально для перетворення усіх інших речей. Для Фалеса такою універсальною річчю була вода.

Інший представник Мілетської школи — Анаксімен вважав, що все походить із повітря і теж шляхом згущення та розрідження. І це не дивно, адже відразу помітно, що за першоначало можна взяти будь-який з елементів, що входять до коловороту речей. Це, врешті решт, породжує ідею, що істинне першоначало приховане і переходить із одного стану в інший як єдина внутрішня основа. Дійшовши такого висновку, ще один представник Мілетської школи Анаксімандр оголошує першоначалом невизначену речовину, яка присутня в усіх елементах коловороту, але не зводиться до жодного з них, і позначає її терміном «алейрон». Тут відбувається абстрагування від чуттєвої безпосередності і пошуки першоначала у прихованій за чуттєвою видимістю сутності.

Це і дозволило ще одній філософській школі Стародавньої Греції — Піфагорейській, засновником якої був Піфагор (друга  половина VI — перша половина V ст. до н.е.), а основними представниками — Філолай, Акмеон, Архіт, висунути ідею про те, що дійсним першоначалом є число, а в основі усіх відмінностей у світі лежать кількісні відносини.

Одним із значних досягнень античної філософії було вчення Геракліта Ефеського (520-460 рр. до н.е.). Першоначалом усього існуючого Геракліт оголошує вогонь. Він стверджує, що цей світ не створений жодним богом і жодною людиною, а був, є і буде вічно живим вогнем, що всесвітами спалахує і всесвітами згасає. Вогонь є першоначалом, оскільки завжди залишається рівним собі самому, незмінним у всіх своїх перетвореннях і водночас втіленням єдності речей і руху. Всі речі народжуються з вогню і, змінюючись, зникають, знову перетворюючись у вогонь. Всі зміни світу у Геракліта підпорядковані всезагальному об'єктивному закону, який він позначає терміном «Логос» . Логос визначає рух і зміни усіх речей, долю світу і долю людини.