Історія української літератури XIX ст

Глибшою причиною душевної кризи ліричного героя збірки є доведена до логічного кінця  однобічність романтично-просвітницького  образу "борця". Його аскетична  напруженість і штучність, що проглядала в окремих рядках раніших поетичних творів Грабовського, прийшла у невідповідність із глибинною течією життя — як особистого, так і соціального. Душа героя стає, образно кажучи, полем погрому його власного світогляду. Герой іще чинить опір самому факту могутнього живого почуття, знемагає в запеклій, подекуди фанатичній вірі в утопічний кодекс "борця", формально навіть перемагає свій розпачливий стан новою інтерпретацією давніх гасел, — та все ж, очевидно, болючий злам його переконань відбувається. Сліди цього в самих "Сумних співах" іще мало помітні, проте пережита історія стає невіддільною часткою внутрішнього досвіду поета, озивається в подальшій творчій еволюції.

Логіка розвитку образу ліричного  героя привела його до необхідності вмістити всю повноту інтересів  зрілої особистості. Принцип "боротьба", "праця" ціною нехтування й  заперечення життєво повновагих потреб людини втрачає правомірність  в ідейно-художньому світі поета. Підсвідомим же світоглядним чинником болісних переживань виступило, очевидно, те, що поет сумнівався й дедалі глибше розчаровувався в самому змісті тих  політичних гасел, у жертву яким —  поряд із безсумнівними для нього  ідеями — віддано роки життя. Вірші  цієї частини збірки становили необхідну  антитезу, яку мусив сприйняти  й духовно витримати ліричний герой на шляху глибшого й більш  реалістичного осягнення дійсності.

Кращі поетичні твори в  цій збірці Грабовського — переважно  не ті, що сповнені розмаїтих скарг  і нарікань, як і не ті, що повертають поетичну думку на заклинання душі до терпеливого несення "хреста" чи зречення особистих почуттів ("Власні втіхи не навіки, Рух ідей немручим є!"), а твори, в яких розкрито, бодай фрагментарно, протиборство духовної невмолимості ідеї (хай навіть ця ідея може зовні видаватись ущербною чи фальшивою) і впертої непоступливості реальності, живого, природного первня, — з їхніми аргументами, контраргументами, запереченнями ("Легко сказати: не плач, не журись. Смерті не клич за години, Духом не падай, а жваво борись За визволення людини... Легко сказати; та замість того Звернемось краще до себе, Щоб запитатись у серця свого: Як ряту-ватись від тебе?"). Художні здобутки Грабовського — й у тих (щоправда, нечисленних) творах повістувального й зображального плану, де поет дає деталізований малюнок ("Собаки брешуть; я прочнувся...", "Стома"), і в тих публіцистичного звучання віршах, у яких знайомі для себе теми поет трактує з прикметною емоційністю й безкомпромісністю, підносить їх до ширших узагальнень.

Не рахуючи четвертого випуску альманаху "Складка" (Спб., 1897), де вміщено кілька віршів Грабовського, з творчістю поета (в її легальному вигляді) читач Наддніпрянської України вперше познайомився у збірні "Кобза", виданій у Чернігові 1898 р. з підзаголовком "Співи і переспіви П. Граба". Збірка становила щось на зразок вибраних творів поета, куди ввійшли оригінальні й перекладні вірші з попередніх збірок із доданням нових, написаних для цього видання.

Готуючи книгу до друку  на підросійській Україні, Грабовський змушений був зважати на суворі цензурні обмеження, що могли стати на заваді публікації творів політичного засланця. Зрозуміло, тут не могли бути вміщені твори виразно революційного звучання; навіть у дібраних віршах Грабовський робив певні зміни чи скорочення. "Вірші я пильненько вистругував, та не знаю, чи догодив тим вистругуванням цензурі; з того самого погляду помістив і вірші зовсім нікчемні — про кохання та поцілунки, може, ці "праведники" спасуть весь збірник" [1, 273], — писав поет Б. Грінченку.

Однак жодних втручань цензури  у текст збірки не було. Найсуворішим "цензором" щодо свого поетичного доробку виявився сам поет, для  якого в цей час, очевидно, постала  проблема нових орієнтирів творчості. Перед читачем, котрий знав героя  лірики Грабовського як послідовного пропагандиста революційної ідеї, безкомпромісного "борця", цей герой, за задумом  автора, мав постати тепер у  дещо іншому образі. Його погляди на світ поміркованіші, головне — глибші, тісніше й чутливіше пов'язані з перебігом індивідуального переживання. По-своєму розширювати цей образ покликані були й ті "нікчемні вірші", загальну проблематику яких поет (а заодно літературний критик і перекладач) не міг не цінувати. Всупереч (чи завдяки) такому способу "вистругування" віршів і додання тематично нейтральних книга набула цілісного вигляду. Загалом збірка "Кобза" є помітним явищем української поезії кінця XIX ст. Вона предста-вила Грабовського як проникливого лірика, майстра віршової форми, виявила нову грань творчості поета останнього періоду.

Вірші збірки пройняті легким елегійним настроєм; у них переважають  напівтони як у вираженні почуття, так і в змалюванні пластичних картин, меланхолійний роздум, сумна  та ясна усмішка. Дещо несподіваним, хоча по суті підготовленим поезією попередніх років, постає тяжіння автора до "антологічної" лірики, творів описового, повістувального характеру, із художнім конфліктом, підсилюваним суб'єктивним сприйняттям ("Дніпр"). У цьому вірші, як і в деяких інших ("Соловейко", "Розлука", "Без шляху", "Я сам під липою сижу...", "Між горами промінь гасне...", "Засяло сонце з ласкою..."), одні з яких є власними "співами", інші — переспівами, переважає спокійне, філософічне осмислення життя. Поет намагається поєднати протилежності, визнаючи правомірність, неоднаковість індивідуальних прикмет, різнохарактерність світу. Поза збіркою залишаються скарги на своє знівечене життя, характерні для "Сумних співів". Ліричний герой уже схильний прийняти свою долю такою, як вона склалася: "Схаменись та поглянь кругом себе І безглуздих байок не плети!". Саме цей стан душі видається одним із найпереконливіших наслідків тієї світоглядної кризи, яку пережив герой "Сумних співів".

Для сюжетних творів властива більша розмитість ліричним настроєм ("На селі"). Прикметною рисою тут  є певна незавершеність дії ("Нетяга", "Вийшла з хати стара мати..."). Віршам збірки притаманна тематична  й значною мірою стильова єдність. Це стосується як оригінальних, так  і перекладних творів, про які  Грабовський писав при впорядкуванні  збірки: "В переклади та переробки  я стільки вкладав свого власного, що можна їх вважати напів за самостійні, ось чому я не вагаюся їх видавати за своїм підписом" [1, 272].

З погляду творчої манери до віршів збірки "Кобза" прилягають останні вірші Грабовського, за життя  поета не друковані. їх герой не відмовляється  від натхненних ідеалів боротьби, але воліє про це не говорити й, тим менше — переконувати в  своїй правоті читача. "Ні почуттям, ні марінням високим Вже не злетіть  ніколи догори",— із сумом констатує  автор, а в іншому вірші зазначає: "Дітські мрії — ото й всього щастя було, А тепер і тих мрій вже немає...". Та "щаслива пора", про яку він мріяв, — "вона іде; її побачать люди, Що, може, ще і на світ не зросли". Сам же поет, а з ним і його герой, підбиває підсумки (ще не здогадуючись, що вони останні) за прикрих обставин, визнаючи, що сферою боротьби, де людина утверджує свою особистість, є також і повсякденне життя. Драматизм його ситуації в тому, що, борючись протягом довгих років за високі ідеї, жертвуючи собою, підставляючи своє плече для різних підбурювальних політичних акцій (за якими зрештою виявилося не так уже багато смислу), свідомо нехтуючи найближчими, звичайними людськими прагненнями, він опиняється тепер у невпорядкованому, розбитому, незатишному особистому світі, в духовно чужому середовищі, примушений "до піклувань щоденних про шматок".

Не смерть страшна, не довгий час неволі, —

Не важко буть героєм проти них;

А страшно жить, запрягшись мимо волі

В ярмо дурниць та клопотів дрібних. 

Усім годить, на примхи потурати,

А ті святі та щирі почуття,

Що вік не вмруть, подальше вглиб ховати, —

Хіба ж сього бажав  я від життя? 

Грабовським — поетом синтезовано  в творчості й цей гіркий досвід Грабовського — людини, політичного  діяча, засланця. Вірші останньої  пори, як і попередні, ще раз потверджують сутнісне, онтологічне значення художнього слова в його житті, внутрішньому світі. Поезія стала для Грабовського не тільки засобом виповідання своїх почуттів, піднесених, а частіше — прикрих станів, сумнівів, невдач і скрух, які переслідували поета, а й сферою духовного опору останнім, спробою бодай мистецьким способом піднятися над своєю долею.

Прикметною позицією поета  як героя цих творів є те, що, фактично уже відмовившись від специфічно революційної ідеології (не суспільних ідеалів!), розчарувавшись у програмах  і тактиці політичних організацій, він жодним словом не оскаржує своєї  участі в революційному русі, не зводить рахунків із минулим, не кидає  жодного докору тому страдницькому  шляхові, який намарне пройшов.

З новою силою прокидається в творчості поета останніх літ  туга за Україною ("Зворушив я в  серці муку...", "Та вже ж мені, миле братство...", "Розгубив я свої думи...", "Під небом дальньої чужини..."), підсилена відчуттям, що йому не повернутися вже в рідний край ("...Серце нудить білим світом, Проситься додому, Не цвіте рожевим  цвітом На степу чужому").

Хворий, душевно стомлений, але збагачений духовним досвідом, поет схиляється переважно до світлої, тихої споглядальності, що виливається  в чудових зразках, переважно  невеликого обсягу, ліричних віршів. Уява поета фіксує плинні зміни природи, перебіг своїх відчуттів і  спогадів ("Божий світ, оповитий красою...", "Темна ніч; вітрець тихесенький...", "Плаче небо, вкрите хмарами...", "Чорна ніч темніш стає...", "Знов повіяло вдушу весною..." та ін.). У цих творах ускладнюється метафорична образність, зокрема персоніфікуються часово-просторові поняття ("гук, що вмер луною, пронизавши млу", "хтось незримо сльози ллє в Божому просторі", "бо журби тієї криниця ще не мала в світі дна"). В останньому зі внесених у рукопис віршів (твори, що готувалися Грабовським до видання) у новий для лірики поета спосіб пов'язані враження від картин природи й незгасне бажання діяльності:

За вікном у мене

Хуга прошуміла,

Почуття шалене

В серці зворушила.

Хочеться всі пута

Одразу порвати,

Як та хуга люта,

Знятись — погуляти.

До життя живого

Шлях широкий втерти, —

Рад би я для того

Працювати і вмерти. 

Вірші Грабовського останніх років виразно засвідчують, що поет у цей період виходив на нові обрії  творчості. Він шукав нові варіації уже випробуваних тем і мотивів, розробляв власну оновлену поетику, прагнув до тоншого психологічного відтворення душевного стану, наближався до імпресіоністичної філігранності  в переданні сприйняття й враження. Його герой цього часу, видається, повертається обличчям "до життя  живого", але дні поета вже  було злічено...

Оригінальні поетичні твори  Грабовського є найвагомішим його внеском  в українську літературу. Проте ними не обмежувалася діяльна участь поета  в літературному процесі 90-х років. У галицьких виданнях друкувалися  його нариси, статті, замітки, поетичні переклади.

Упродовж усього життя  Грабовський здійснював величезну  роботу з перекладу творів світової поезії. У книжках "З чужого поля", "Доля", "З півночі" (розділ "Переклади"), "Кобза", в підготовленій, але не виданій збірці "Хвиля" вмішено переклади поетичних творів із двадцяти п'яти літератур світу.

Переклади Грабовського (сам  автор часто називав їх "переспівами") мають різний рівень відповідності  оригіналам. У передмові до однієї з своїх книг перекладів поет зазначав: "У декотрих поетів я брав тільки мотив, переймався настроєм, а переспівував цілком по- своєму" [3, 459]. Широким задумам перекладача стояли на заваді скрутні умови його побуту. Не всі твори міг він перекладати з мови оригіналу, "бувало й так, що англійські вірші я перекладав з німецького, грузинські з польського і пр." [1, 296]. Неусталеність перекладацьких принципів, недостатність першоджерел позначилися на створеній Грабовським "антології світової поезії", але це не применшує її значення, особливо для свого часу. Своєрідністю перекладацької діяльності Грабовського є й те, що поет здебільшого щедро наснажував переклад пафосом та ідеями власної творчості. Стосується це творів із домінуванням як громадянського, так і індивідуально-особистісного первня, зокрема переспівів із Й. Ейхендорфа ("Прокид"), Л. Уланда ("Смієшся ти, але спитатись треба..."), Ф. Прешерна ("Тиняючись колись понад Дунаєм..."), Ф. Фрейліграта ("Честь тому, хто в землю чорну..."), М. Щербини ("Невеликі літа...") та ін. Посилену увагу приділив Грабовський творчості Дж. Байрона, Р. Бернса, М. Конопніцької, Ш. Петефі. Серед художніх здобутків поета — його переклади з В. Шекспіра (канонічної форми сонет), Е. По ("Крук", "Аннабель-Jli"), окремі вірші А. Майкова, А. Фета, П. Верлена, Г. А. Беккера, Ф. Мажуранича та ін.

Цікавим явищем є створення  збірника "Песни Украйны" (за життя поета не був надрукований; перша публікація частини — 1959 р.) — спроба по-пуляризації російською мовою крайніх поетичних творів українських поетів XIX ст.

Грабовський — упорядник  цього збірника й перекладач значної  частини вміщених тут творів —  дбав про широкий добір імен, виявив добрий художній смак. Збірник засвідчує  ґрунтовну обізнаність поета  з різноманітними явищами українського літературного процесу. Як це притаманне для практики Грабовського-перекладача, одні твори перекладено тут з більшою точністю, інші — досить вільно.

Багатогранна літературна  діяльність Грабовського була вагомою  складовою частиною українського літературного  руху наприкінці XIX ст. Свій художній талант та унікальний життєвий досвід поет реалізував у розбудові своєрідної концепції  ліричного героя — людини активної громадянської дії й думки, яка  почуттями й помислами виходить далеко за межі партійно-групових програм  і регламентів. Попри тяжкі матеріальні  і духовні обставини (ув'язнення, заслання, відірваність від рідного  краю тощо), сумніви й розчарування, цей герой зберігає власну гідність, розширює свої погляди, прагне до вияву  повноти свого внутрішнього світу. Творчість Грабовського загалом  засвідчує домінування багатоосяжного художнього чуття над доктринальною запрограмованістю, до якої поета зобов'язувала сповідувана ним ідеологічна віра. Потреба виразити світоглядні роздуми, гостроту морально-етичного конфлікту, психологічну складність переживання настійно вела автора до широких художніх пошуків, реалізованих у багатьох поетичних творах. Поетичною творчістю й перекладацькою діяльністю Грабовський уводив українську поезію в річище світового літературного розвитку.

Художнє самоусвідомлення й  політичне забарвлення тієї чи тієї історичної епохи вносили свої корективи  в рецепцію творчості поета. Після  виправданого інтересу наприкінці 90-х  — на початку 900-х років (твори  поета вміщують антології, альманахи, збірники "Степові квіти", "Вік", "Акорди", "Дубове листя", "З-над  хмар і долин", "Розвага", "Досвітні огні", "Квіточка", "Українська муза" та ін.) творчість Грабовського з певних причин майже на три десятиліття  практично випадає з поля зору дослідників літератури. Аж у середині 30-х років XX ст. Грабовський був  заново "відкритий" — уже в  однобічній, ідеологічно кодифікованій  ролі "поета — революціонера". Проте й цей факт об'єктивно  сприяв розширенню зацікавленості його життям і творчістю, введенню до хрестоматій  тих чи тих зразків його поезії, появі досліджень, що поступово поглиблювали уявлення про образ поета. Сьогодні місце Грабовського в історії  української літератури мусить визначатися  не його політичною біографією, ідейними переконаннями і поглядами, а  передусім художнім набутком. Його творчість — з колом власних  оригінальних художніх ідей, жанрових модифікацій, стильових рішень, образів, мотивів, тем і проблем, на трактуванні  яких позначився непересічний талант митця, — ставить Грабовського в  ряд помітних постатей літератури.