Історія української літератури XIX ст

Проте вже в цій збірці проступають об'єктивні ознаки того, як дійсність у своїй достеменності  вторгається в утопічну схему. Віршем "Оце я думаю, брати..." висловлено першу підозру, "що мир, запеклий у борні, Жартує тільки та сміється...". Припущення про можливу облудність, двозначність слави того, хто самовіддано  страждає за ідею ("...мир, лукавий, як дівча, Цього на людях уквіча, А серце схилить до другого..."), набуває ширшого, масштабнішого звучання. Йдеться про долю щирих емоційних прагнень у "лукавому мирі"; й те, що приклад узято зі сфери революційної боротьби, засвідчує відкритість її загальним моральним колізіям, у яких довірливість сердечного почуття не завжди є запорукою здобутку.

Ґрунтуючись на апріорних (хоч  не раз пов'язаних зі спробами впровадження в практику) уявленнях про необхідність зречення всього особистого в житті "борця", герой лірики Грабовського все-таки відчуває подекуди свою неготовність іти таким шляхом. Він змушений констатувати розбіжність між власним, виразно усвідомлюваним покликом душі та аскетичним партійно-груповим кодексом. У вірші "Людина єсьм" героя бентежать непритлумлювані душевні потреби, які фігурують тут під означенням "слаботи", "нікчемні мрії, суєтні турботи" і які його "скули кругом, як ретязем кати". Він готовий каятися перед чудотворними образами своїх революційних кумирів: "Простіть мене, о мученики-мерці, Простіть мене, о страдники живі!" [З, 114]. Патетичні, закличні гасла герой проголошує й від свого імені, й у збірній формі "ми". Проте як тільки йдеться про вираження особистого настрою, пов'язаного з конкретними обставинами, герой почувається самотнім. "Бувають темні дні розпуки: Нічого серце не бажа", — такими рядками розпочинається вірш "До мучениці", в якому поет, викликаючи перед себе образ закатованої революціонерки, шукає підтримки в її вчинку та висловлює бажання активної дії.

Проте розпука, що не раз  опановує душу героя, транспонується здебільшого  в інші думки й настрої. У вірші "Ні словечка нівідкуди", виповідаючи свою глуху самотину, відчуваючи жаль до ще в паростку змарнованих відрадних помислів, підтверджуючи своє зречення від, як здається йому, обивательського образу щастя ("кубельця"), герой доходить найболючішої для себе думки, що й та мета "труду у братерньому гурті", задля якої він пожертвував усім, те бажання "корисним стати люду" також не зреалізувалися: "Не справдились думи ті!".

Викладаючи кредо борця  у віршах "Прийде день великої  відради...", "До товариства" та в не менш відомому, ентузіастично-поривному "Надія", поет дає змогу своєму героєві зазнати й інших настроїв та психологічних станів. Це настрої душевної втоми, туги, розчарування у справі, відчуття покинутості й душевного сирітства, загально окреслені у вірші "В самоті" й конкретизовані у віршах "Благання", "Нудьга без краю; серце гасне...", "Запитання" та ін. У цих творах свідомо чи несамохіть відзеркалено колізію між надсадною вірою "борця" й неподатливою, інертною реальністю.

Герой переживає хвилини  — й це надає ознак вірогідності художньому світу Грабовського, —  коли, не бачачи результатів багатовікової  боротьби, наближається до думки про  марність своєї справи й жахається  цього ("... То запитаєш з журним криком: За віщо ж люд носив хрести, Смертельно вік боровся з віком, Губили страдників кати" [3, 101]. На якусь мить він ладен припустити, що дійсність виступає чимось зовсім іншим, має інші виміри, ніж ті, що умоглядно надала йому програма "борця". "Борець" нараз відчуває свою відокремленість від реального життя: "Як гірко трупом почуватись, Безслідним полум'ям згоріть, До жизні — праці марно рватись, Душі коханої не здріть!" ("Химера"). Ці настрої, ця опозиція між вірою в утопічне й реальністю одержали розвиток та емоційне загострення у книзі "З півночі".

У ліриці першої збірки превалює вираження, а не зображення. Автор  відтворює внутрішній, духовний світ героя -"борця", окреслює динаміку його переживань, перебіг допитливої чи наснаженої враженням думки, незмірно менше торкаючись конкретних обставин його життя й невільницького побуту, хоча й останнє має місце, як-от у віршах "На спогад", "Нудьга без краю; серце гасне...", "Пісня  кайданників". Поодинокі в поезії Грабовського ознаки місця дії, зокрема  пейзажні характеристики місцевостей  Сибіру ("В далечінь", "Розвага", "Пустка", "Далеко", "З елегій"). Навіть у віршах з новелістичною  композицією страдницький шлях героя  розкрито здебільшого в узагальнювальних експресивних (а не деталізувально-описових) образах "ночі темної", несення "стягу", тління "іскри", загибелі "серед пекла та мук" ("Тужба"), нарешті, оживання "ко-лишніх замірів" тощо. Лише в ранній поемі "По Сибири", витриманій у повістувальному стилі, поет робить спробу ретельно нотувати подробиці побуту арештантів. Описові деталі в ліриці поета пов'язані насамперед із особистими спогадами про рідний край і темами з-поза сфери невільничого життя ("Омана", "Україна приснилась мені...", "Швачка", "Сироти" ("Сердешні діти..."), "Трудівниця", "Щоглик", "До школи", "У сні", "Вечір").

Метаболічна (іносказальна) образність поезії Грабовського загалом мало індивідуалізована, проте немає підстав твердити, що його поетичне слово є автологічним. Поетичне мовлення Грабовського відчутно експресивне й набуває цієї характеристики на межі між клішованою для свого часу (що перейшла в масовий "поетичний" ужиток) образністю та спробами оригінального авторського образотворення.

Це й "щільні" метафоричні  вирази ("З-під шин тугих німого бідування Життям лине отой могучий  дух..." [3, 123], і надання поетичного звучання власному лексичному новотворові, запозиченому рідкісному слову чи незвичній  граматичній формі ("Журно дзюріє Попід веслом... Огнище мріє Геть за селом", "Дарма позираю вперед непроглядної мли", "І випливаєш ти над мене У тій збагніченій красі..."), і сміливе, художньо виправдане тавтологічне повторення (риторична фігура додавання), що підсилює посутнє й розширює суміжні значення образу, як-от образу хреста ("Помінялись ми хрестами, Поклялися хрест нести і гарячими вустами Цілували ті хрести"), й виведення окремих образів, ліричних ситуацій на рівень символу (у віршах "Квітка (до Н. К. С.)", "На морі", "Гаряче душа молилась...", "По морю", "Красно при долині...", "З елегій", III, IV, "До матері").

Інтенція образного моделювання  художнього світу незмінна в творчості  поета, а час од часу, навіть у  несподіваних моментах, проступає з  особливою виразністю. Це видно уже  в першому (не рахуючи "посвяти", епіграфа та передмови) творі, яким розпочинається збірка "Пролісок", — вірші "Робітникові", написаному, позірно, за "програмовим", не раз до Грабовського апробованим сюжетом — про важку, злиденну долю заробітчанина. Дух художнього експериментаторства проникає й до цієї загалом тривіальної змістової схеми, позначившися на добірності та інтенсивності незвичної лексики, інтонаційному різноманітті вірша, яскравій реалізації фонічної теми, нарешті, на міфометафоричному баченні часопростору.

Грабовський у збірці "Пролісок" виявив себе майстром короткого (8—12 рядків) ліричного вірша, сповненого животрепетної  думки й пристрасті. Окремими творами  цієї збірки, яким притаманні енергійний, здебільшого гостро конфліктний "ліричний сюжет", ущільнена емотивна чи публіцистично  — розмислова змістовність, лаконічне, інколи афористичне вираження незламності  духу особистості, віра в майбутнє, зокрема й майбутнє українського народу, а також і почуттів складного, неоднозначного характеру, — збагачено  українську поезію в її жанрово-стильовому арсеналі й поетиці. Збіркою "Пролісок" засвідчено спробу вивести багатогранну, хай і не позбавлену суперечностей, особистість, яка прагне активної дії, представити її внутрішній світ у виразному тематичному багатстві громадсько-суспільних ідей та особистих переживань.

Новий етап творчого розвитку Грабовського позначено збіркою "З  півночі" (Львів, 1896), що прикметна  подальшою розбудовою в певних напрямах концепції особистості та інтерпретаційно-стильовим  увиразненням окремих провідних  мотивів творчості. Центральним  у збірці є розділ "Сумні співи" (із зазначенням: "Присвятив Ользі"); крім нього, вміщено розділи "Переклади" (дві поеми Байрона та низка  віршів російських поетів XIX ст.) і "Дріб'язочки".

Тематично вужча за "Пролісок" збірка "З півночі" своїм змістом  продовжує та в окремих напрямах розбудовує проблематику попередньої, додаючи деякі нові ознаки. Глибше осмислено природу суспільного  ідеалу й руху до нього, втрачає в  своєму значенні ідея справдження "Божого" заповіту як мети поступу, якою зумовлювався пафос окремих віршів попередньої  збірки, натомість наголошено на перетворювальному  діянні людської особистості ("Інший  лад, інший мир заповітний Виробляє із себе душа"). Низка творів унаочнює розширені можливості авторової  поетики ("Оце читав я про  світи", "Душею я вчора віджив...", "Він ходив сумний, як нічка...", "Мало нас, та се — дарма", "Співець", "Наперед!" та ін.). Підсиле-но риси, притаманні поезії Грабовського загалом: ліризація й мета-форизація (відповідними художньо-контекстуальними засобами) філософських, суспільно-політичних, взагалі абстрактного плану понять. Спробу виходу поета на нові образи й тони особливо виразно виявлено в циклі "Веснянки". Сама назва циклу, що ним відкривається збірка, знаменує певну полемічність назви збірки.

Головне у збірні — історія  ліричного героя, за якою стоїть по суті концептуальне дослідження  особистості, намагання поглибити  її виміри, з'ясувати ряд етичних  та естетичних проблем. Ця "історія" є домінантною: вона дещо звужує, суб'єктивно  конденсує дискурс збірки, відвертаючи  увагу поета від інших можливих тем і суджень (як, наприклад, широке коло програмових "послань" у "Проліску").

Саме у збірці "З  півночі" найочевидніше виявлено складність створеного Грабовським  авторського образу, тонкі грані  відмінності між трьома його іпостасями: Грабовським — засланцем, Грабовським  — поетом і героєм його поетичної  творчості.

Грабовський — поет стоїть загалом вище за свого героя, контролює  лінію емоційних пригод останнього, навіть певною мірою експериментує  з ним. На якусь мить (відбито це в попередній, прозово-автокоментуваній публікації декількох віршів збірки під заголовком "Із дневника невольника" в журналі "Житіє і слово" 1895 р.) поет неначе оступається, стає практично на один щабель із героєм, але далі, вже в межах розділу "Сумні співи", образ поета вивищується над образом героя. Ті душевні страждання, які випали на долю засланця в часі написання збірки "З півночі", світоглядні та емоційні уроки, які виніс поет із "тих тяжких болів душевних, які переживав останнього часу" (з передмови до збірки), — все це в художньо селекційованому й перетвореному вигляді окреслило подальшу еволюцію героя творчості Грабовського, дістало — в масштабі художнього цілого збірки — свою поетичну інтерпретацію, більш узагальнений і перспективно збагачений смисл.

Збірку "З півночі", власне її розділ "Сумні співи", визначає гостре до антагонізму етико  — психологічне своєю природою протистояння сфери "ідей" та об'єктивних закономірностей  дійсності, ареною якого наразі стає внутрішній світ героя. Та драма душі, до якої збірка "Пролісок" виступала  прологом і яка була неминуче запрограмована духовним розвитком героя, нарешті  розгортається в усій повноті. Зазнають остаточного зіткнення утопічна схема життєвого шляху "борця" (з очевидними рисами рядового революціонера  — народника) і його невідхильна  присутність у реальному (як і  ірреальному) світі. В плані естетичному  це знаменувало вторгнення художнього інтересу автора у простір доти табуйованих, замовчуваних тем, психологічних колізій, настроїв. На шляху від "Проліска" до "Сумних співів" спрацьовує своєрідний механізм "екзаменування" героя непередбачуваним емоційним станом, у найзагальніших рисах подібний до того, під який підпадає герой Франкової збірки "З вершин і низин" у збірці "Зів'яле листя".

"Ніколи ще, здається, —  писав Грабовський, — безнадійність  та зневіра не огортали мене  таким сумом, ніколи не захмарювали  так мого зору, як саме нині. Кругла самотина ніколи не  дошкуляла так; та, здається, ніколи  ще я й не марив нишком  так безумно, так наївно не  ждав чуда, як тепер..." [1, 228]. Багато  з цих почуттів, що самі собою  становлять прикметний психологічний  матеріал, знайшли виповідь у віршових творах ("В хоробі", "Тяжко дихати...", "Куди подінусь я з нудьгою", "Краю не буде неволі", "Не прийде надія, одурить — я знаю", цикл "Ніч", "Ти чого так забилося важко...", "Годі! Не сила, не мога..." та ін.). У похмурих тонах бачить герой і своє минуле, й найближче майбутнє, нарікає на душевну глухоту й байдужість людей узагалі, умовляє себе зупинитись у мріяннях, коли б "на хвилину, на мить утекти від життя, На мить щирих взаємин зазнати...". Причиною цих, як здається йому, спотворених, стражденних переживань герой вважає обставини свого життєвого шляху, пов'язані з тягарем політичних репресій: "І я клену за катом ката В моїй невольницькій глуши, Що нацькував на брата — брата, Відкинув душу від душі, Люд закував в цупкі кайдани, Позбавив молодість мети; Клену... та як загоїть рани, Де крихту роздиху знайти?" [3, 347].

Не можна не зауважити, що виповідаючи свій скрутний душевний стан, точніше, переносячи його в образ  ліричного героя збірки, поет залишається  на висоті своєї позиції: навіть при  вираженні найболючіших емоцій він  надає великої ваги художньо-творчому ставленню до них, опосередкуванню  естетичним чуттям. Так, драматичні взаємини героя з жінкою нараз представлено у третій особі ("Він ходив сумний, як нічка", "Журба"), ряд творів прикметний афористичністю вислову, композиційно розгорнутим образом переживання ("Моє серце знов тяжко щемить", "Душею я вчора віджив", "Хай серце крається, хай збільшується рана"), ритміко — інтонаційною і строфічною різноманітністю вірша ("До товариства", "Краю не буде неволі", "Розійдіться, журні мислі" та ін.). Саме змалювання образів душевного пригнічення у групі цих творів позначене напрочуд великою художньою свободою автора.

Викликані тяжкими умовами  поетового заслання настрої туги пояснюються передусім суб'єктивними  причинами. Однією з них, очевидно, були нещасливі, з самого початку приречені  на розрив стосунки Грабовського з  Ольгою Зерновою, з якою поет познайомився у Вілюйську і якій присвятив  розділ "Сумні співи". Пізніше, згадуючи пережите, він писав: "То прекрасна, на диво рідкісна істота, але  наша зустріч нічого не принесла і  не могла принести обом нам, крім мук  та горя..." [1, 242]. "Обоє вони, — пише дослідник біографії Грабовського М. Сиротюк, — люди по-справжньому  інтелігентні і порядні, не могли  переступити грань її родинного  становища, завдати гіркого болю чоловікові, такому ж, як і вони, товаришеві по засланню, і змушені були силоміць затамувати свої сердечні пориви і  муки, скоритися лихій долі" [4, 333].