Мовленневий етикет професійної діяльності лікаря

Медична термінологія  - це система, яка об’єднує термінологію медико-біологічних та фармацевтичних дисциплін, де переважна більшість термінів іншомовного походження. Але коли лікар розмовляє українською мовою на професійну тему, він застосовує від 50 % до 80 % слів латинського та грецького походження.

Однією з особливостей медичної термінології є поділ її на групи.

І група – анатомічні терміни – назви частин людського  тіла та їх складових органів: кістка, м'яз, нижня кінцівка, скелет, стопа.

ІІ група – клінічні терміни – слова чи словосполучення, що вказують на назви захворювання та методи обстеження, діагностику, лікування: апендицит, виразка, ниркова коліка, гастрит, запалення легенів тощо.

ІІІ група – фармацевтичні  терміни – назви хімічних речовин, лікарських препаратів, їх функції  та дія на людський організм: нітрогліцерин, аспірин, аналгін, гастроципін тощо.

Не викликає сумніву, що мовна культура є надійним фундаментом освіченості, інтелігентності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                     Культура мовлення лікаря – успіх у лікуванні

 

Міжособистісні стосунки між лікарем та хворим будуються за принципом практичної взаємодовіри, адже довіра як морально-психологічна категорія визначає ставлення як до дій іншої особи, так і до себе самої, ґрунтується на переконанні, що діє ця особа правильно, їй притаманні сумління і чесність. Довіра є обов'язковим компонентом у діяльності будь-якої соціальної групи, в якій люди спілкуються і мають тимчасові чи постійні цілі. Такими цілями у взаємовідносинах лікаря та хворого є успіхи у лікувальному процесі.

У медицині термін «анальгезія» означає симптом важкого захворювання, коли втрачається здатність відчувати біль. Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти, як важко встановити в такому разі діагноз, а відтак своєчасно допомогти людині. Мистецтво слова протистоїть втраті здатності до співпереживання, сприйняття болю чужого як свого. Тому мав рацію О.Герцен, коли писав: «Література не лікар, а біль». Саме завдяки літературі, мистецтву нині, в умовах комерціалізації буття, можна якоюсь мірою запобігти духовній деформації та моральній деградації особистості. Значення мистецтва слова в медицині розуміли ще в середні віки, коли гуманітарна освіта була для лікаря своєрідним допуском до практичної роботи. Він повинен у своїй роботі керуватися принципом: лікувати людину, а не хворобу. Слово лікаря, як і письменника, покликане повернути тому, хто потребує, втрачену гармонію з оточуючим світом. При цьому в медицині виходять з поняття «норма», а в мистецтві — «міра». Література більш орієнтована на хвороби суспільства, а медицина — на його оздоровлення через зцілення окремої особистості. Мистецтво слова має унікальні цілющі, пізнавальні, виховні можливості. Сфера його вжитку практично безмежна, оскільки воно не пов'язане з жодним конкретним органом відчуття, як скажімо, музика чи живопис. У цьому сенсі слово — дійсно «найпластичніший матеріал» (Регель). Воно здатне викликати і прямі образи, й асоціації, що відновлюють у пам'яті давно пережите. Скажімо, досить вимовити слово «хірургія», щоб у більшості людей виникло відчуття, схоже на біль.

Взаємовідносини лікаря і хворого — це не просто обмін інформацією, це — частина лікування. "Не можна лікувати тіло, не лікуючи душу", -  казав колись Сократ.

Налагоджені стосунки лікаря і хворого не тільки цілющі самі по собі, вони посилюють і полегшують вплив інших лікувальних процедур. Наприклад, від цих взаємовідносин часто залежить дисциплінованість хворого, тобто готовність виконувати лікарські рекомендації. Бажання співпрацювати зі своїм лікарем створює своєрідну платформу для бажання хворого змінити спосіб життя.

Щоб продемонструвати повагу, необхідно ознайомитися з умовами життя хворого якомога ґрунтовніше, щоб спілкуватися з ним як з особистістю, а не лише як із носієм певної хвороби. Часто все, що вимагається від лікаря, — це активно проявити зацікавленість. Важливі прості речі, приміром, швидко запам'ятати ім'я і прізвище хворого. Невербальне спілкування здатне як закріпити довіру до лікаря, так і зруйнувати її. Якщо дивитися хворому в очі і сидіти поряд з ним, то він відчує, що його поважають. Постійно переривати розмову з хворим або самому вести у його присутності сторонні розмови — означає продемонструвати неповагу до нього

Велике значення в  словесному спілкуванні з пацієнтом  займає звукова культура голосу. Розмова  і голос, як дзеркало, відображають культуру людини, тому лікарю необхідно стежити не тільки за тим, що говорить, але і як говорить. Усі його зусилля допомогти пацієнтові може звести нанівець нечемне, фамільярне привітання, грубість, неуважність, нетактовність, проявлені під час опитування. Спілкування лікаря з хворим – це бесіда обопільно зацікавлених людей, мета яких – перемогти недугу. Вона вимагає від медика певних зусиль, нервових витрат, щоб залишатися доброзичливим, невимушеним, терпимим. Усе це в свою чергу необхідно для подолання в бесіді з пацієнтом цілком природної його тривожності, дратівливості, виснаженості. Майже завжди соматична хвороба супроводжується страхом, переживаннями, очікуваннями, які здатні спричинити стресовий, депресивний стан. Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Воно може підбадьорити, стати “щитом і бальзамом для ран”, і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому інтонація мовлення лікаря, так само, як і актора, повинна узгоджуватися.

Між “що сказати” і  “як сказати” не існує альтернативи. І все ж принцип “не нашкодь” вимагає від лікаря бути особливо уважним, обреженим у виборі слів, тим більше, коли йдеться про трагічний  діагноз і треба зробити вибір: казати правду чи не казатия з його виразом обличчя, жестами. Для пацієнта все це є джерелом інформації, яку він потім прискіпливо аналізує, щоб винести вирок: довіряти чи ні.

        

       Недарма Вольтер наголошував на тому, що: “Надія на одужування – половина одужування”, адже дуже легко відняти у хворого надію випадково кинутою фразою.

    Не слід висловлювати думки з приводу попереднього діагнозу. Такі, наприклад, відкрито травмуючі вислови, як: “Вам необхідно терміново лягати в лікарню”, “стан Ваш дуже серйозний”, “схоже на пухлину”, “захворювання Ваше майже невиліковне”, “хворіти вам доведеться ще дуже довго” і т.д. можуть мати катастрофічні наслідки для хвороби. Біля ліжка хворого не можна зловживати медичною термінологією. Вона дратує його, примушує нервувати в очікуванні чогось несподіваного. Адже з окремих, випадково кинутих слів, можна зробити неправильні, спотворені висновки. Під час огляду хворого і розмови з ним лікар не повинен проявляти негативні емоції. Як би він не був вражений неочікуваними обставинами, що відкрились під час обстеження, не потрібно цього показувати хворому.

Перш ніж призначати хворому лікування, потрібно запитати себе: "А чи зміг би я собі призначати таке лікування у разі схожого  захворювання?" І коли отримаєте  позитивну відповідь, тоді з полегшенням можете призначати лікування.

Повага майбутніх фахівців навчального медичного закладу  до людини перевіряється вже на першому  курсі, особливо під час практичних занять із анатомії, де досить часто  небіжчик стає об'єктом студентських жартів. Для одних це спроба перебороти неприємні відчуття або страх, для інших — вияв юнацького скептицизму, коли немає нічого святого. Ось чому все більше викладачів наполягають на тому, щоб називати труп «фізичним тілом». Натяк досить прозорий: якщо душа залишила тіло, то це не привід для знущання. Від наруги над небіжчиком один крок до зневаги живої людини. А от гумор, жарти у спілкуванні лікаря з хворими можуть дати навіть лікувальний ефект, коли хворі їх розуміють і підтримують.

 

 

 

                                 

                                                 Висновки

 

Отже, слово у мовленні лікаря відіграє виключно важливу роль.  Недаремно Гіппократ говорив: «Існує три типи лікарів. Один з них лікує  травами, другий ножем, третій словом. То звернімося до того, хто лікує словом, адже лікуючи тіло, він лікує і душу.» 

Лікар завжди повинен  пам’ятати настанови видатного  хірурга Стародавньої Індії Суперута, який говорив: “Йдучи до пацієнта, заспокій свої думки і почуття, будь добрим і людяним, не шукай в своїй роботі користі… Нехай гуманність стане твоєю релігією!!!”. Ці слова потрібно б запам’ятати кожному лікарю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література

1. Астраханский В.И.  Вопросы такта в медицине. –  М., 1989.

2. Медична деонтологія  / За ред. Хомутова В.І. – Харків, 1999.

       3. Назар П. С., Віденський Ю. Г., Грандо О. А. Основи медичної етики.— К.:  

         Здоров'я, 2002 .— 344с

       4. Стельмахович М. Г. Мовний етикет // Культура слова. — К., 1981. — вип. 20.        

       5. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990. 

  6. Ділова українська мова. Методичний посібник для студентів 1-го курсу медичного інституту. – Чернівці, 1996.  

 

  7. Золотухін Г.О., Литвиненко Н.П. Фахова мова медика. – К.: Здоров’я, 2002