Культура взаємин батьків і дітей

Тактовність — це така норма етикету  сімейних взаємин, за якої ввічливість і товариськість підпорядковані готовності прийти на допомогу у потрібний момент. Розберемо й проаналізуємо прийоми тактовної поведінки у конфліктних ситуаціях.

Виникла проблема. Сусіди скаржаться, що балкон залило брудною водою, коли ваша жінка мила щось там у себе або що ваш чоловік зайняв у коридорі вільне місце, поставивши там шухляду! Далі йде неприємне звинувачення. Що робити? Тактовна людина спокійно вислухає зауваження, опанує обурення, а потім скаже, що вона стурбована й здивована. Дасть зрозуміти, що зауваження на адресу близької їй людини її зачепило, але вона не сумнівається, що злого наміру тут не було. Сталося якесь непорозуміння, спеціально він (вона) так не міг(ла) вчинити. Залишившись наодинці з дружиною (чоловіком), необхідно з´ясувати, в чому справа, переказавши їй (йому) зміст діалогу, що відбувся.

Розберемо ще один життєвий випадок. Ви збираєтеся в гості. Разом купили букет троянд, а до вечора троянди  зів´яли. Разом купили костюм, а він  виявився з дефектом. Ваш чоловік у гніві або в зневірі, йому хочеться перекласти провину на іншого. Як бути? Викликати "вогонь" на себе: "Це моя провина. Проґавила через брак досвіду. Не хвилюйся. Буде нам наука!"

Доброта і шляхетність. Людина за своєю природою істота соціальна. Роблячи добро іншим, ми відчуваємо радість, зробивши іншому краще, ніж собі. Доброта зобов´язує вчиняти з огляду на благо іншої людини.

Ще  великий давньогрецький філософ  Арістотель писав:

"... любимо ми тих, із ким  приємно проводити час, а такі  люди ввічливі, не схильні викривати помилки інших і сваритися; подобаються нам ті, хто вміє пожартувати і зрозуміти жарт, бо й те й інше приносять задоволення ближньому. Користуються любов´ю ті, хто не має звички дорікати нас благодіяннями. Любимо ми людей незлопам´ятних, котрі не пам´ятають образ і легко йдуть на примирення. Вселяють довіру ті, хто не лихословить й звертає увагу не так на дурні риси, як на чесноти друзів"¹¹.

Ніщо так не допомагає у мить розпачу й розчарування, як щире і добре слово друга. Добро  гоїть душевні рани, розсіює тривоги і страхи. Якщо чоловік почав замикатися в собі, мовчить, пригнічений чимось, намагайтеся з´ясувати причину поганого настрою, але без упертості й надокучливості.

Ніколи не дозволяйте собі лаяти  чоловіка (дружину), коли вони перебувають в обуренні або пригніченому стані. Чуйна критика доречна, коли людина готова змінити ситуацію, коли душа її (його) зміцніла для діяльності та боротьби.

На гарний духовний настрій впливає  і дотепний жарт. Завдяки йому нерідко  зводять нанівець психологічну напруженість. Вихованим людям властиве почуття міри й у гостроті на язик. "А блазень, — писав Арістотель, — підпорядкований кумедному, і, якщо вийде розрада, він не пожалкує ані себе, ані інших, говорячи таке, чого ввічлива людина ніколи не скаже, натомість когось не зможе навіть вислухати. Стосовно невігласа, то для такого спілкування він негожий, позаяк ні в чому йому не сприяє, він усім незадоволений".

"Злодія можна зрозуміти й  простити, убивцю не можна простити, але можна зрозуміти. А підступну  людину не можна ані зрозуміти, ані простити... Байдужість, — за словами Льва Толстого, — це і є душевна підлість".

Учитель першим приймає на себе удар бездуховності, нахабства, що атакують його день у день, і йому не стримати цього натиску, якщо не підніметься на допомогу вся культурна громадськість.

Явним відхиленням від етикету  сімейних взаємин є приниження людини. У домі з нагоди сімейного торжества зібралися знайомі, й один балакучий гість угледів дитячу скрипку, що висіла на стіні. І відразу фальшиво улесливим тоном, яким деякі дорослі намагаються розмовляти з дітьми, поцікавився, хто тут грає. Запитав, заздалегідь здогадуючись, хто саме може бути в цій сім´ї музикантом. І юний музика постав перед ним у всій чарівності своїх неповних шести років. На превеликий жах батьків, котрі зовсім не належали до числа тих, хто самозабутньо демонструє перед друзями й знайомими таланти своїх дітей, він попросив хлопчиська заграти. Той негайно здійнявся на стілець і зняв зі стіни скрипку. Невдовзі сталася заминка — знадобилися ноти, пюпітр. Батько сподівався відвернути увагу хлопчика. І тут на виручку прийшов дідусь, котрий наголосив, що все знайдеться. І що не потрібно принижувати людину... Слід сказати, що хлопчисько також виявив максимум делікатності: зіграв лишень одну вправу і щасливий, що приніс задоволення гостям, пішов спати. А втім, діло наближалося до того, щоб він йшов від гостей сповнений якщо не образи, то принаймні сумного здивування, чому дорослі такі непослідовні й так зневажливо поставилися до мистецтва, хоча й удавали, ніби їм цікаво. Краще за інших це зрозумів дідусь, котрий був наймудрішим за решту.

Принизити, образити людину зрештою неважко, до того ж чим вона вразливіша, тим легше це зробити. Тож чи можна забувати про підвищену чутливість юної душі, душі неза-хищеної, емоційної, відкритої?

Відмова у проханні. Чи завжди ми відмовляємо сину або доньці в прогулянці, купівлі морозива, зустрічі з друзями через те, що відмова ця була внутрішньо виправдана, по-справжньому необхідна?

Що може бути принизливішим за необхідність випрошувати, канючити? Утім, батьки, бува, попервах відмовляють, потім знову відмовляють, а врешті-решт зненацька поступаються після виснажливих і настирливих чіплянь. Виходить, відмова дорослих спочатку не диктувалася жодною внутрішньою логікою, тобто у ній взагалі потреби не було.

Ображають гідність дитини також байдужість до її інтересів і потреб, зневага в її силах і здібностях, які, й це всім відомо, вимагають безперервного розвитку саме за допомогою старших. Це також стосується розвитку сил духовних, морально-естетичних, і, ясна річ, розвитку інтелекту.

Епізод у тролейбусі: молода мама розмовляє із сином, хлопчиком років тринадцяти. Пасажирам напівпорожнього тролейбуса явно симпатизує ця пара: елегантна ерудова-на мама і вродливий, причепурений хлопчик. Власне, вони привернули увагу всіх пасажирів — їхня розмова лунала на весь салон. Зрив стався несподівано. Хлопчик затримав погляд на стародавньому будинку, що промайнув за вікнами, і запитав про нього. Мати лише знизала плечима. І тут утрутилася жінка, котра сиділа позаду. Вона вирішила допомогти. Одначе молода мама крижаним тоном заявила, що у них своя розмова.

Що виніс із такої ситуації хлопчик? Різні почуття можна було прочитати  на його зашарілому обличчі: й розчарування — він, звісно, залюбки б послухав розповідь сусідки, й сором, і ніяковість — сам він поки не навчився от так, похапцем, заподіювати людям зарозумілі щиглі. Але, на жаль, за цим прослизнуло й щось гордовите — чи не було це передчуття можливості холоднокровно нехтувати почуттям спільності заради утвердження свого егоїстичного Я?

Одним із найважчих страждань дитинства може стати, приміром, відчуття матеріальної залежності. Не можна ставити дитину у становище людини, котра живе в постійному неоплатному борзі. Хоча водночас неприпустимо також ростити нахабного, свідомого утриманця, переконаного в тому, що всі навколишні йому зобов´язані, що він центр і "пуп землі ". Докори викликають почуття протесту, жорстокості, проте не виховують жодних позитивних рис характеру. Чим керується переважна більшість батьків в аналогічних випадках? На наш погляд, тут дається взнаки деякий прихований виховний принцип, що виявляється не тільки в сім´ї, — гостра привселюдна реакція на поведінку молодих, аби приборкати їхню невгамовну енергію. Не спрямувати, а саме приборкати — шляхом нескінчених повчань і нагадувань. У такому разі вимогливість перетворюється на сварливість, ба й навіть на самодурство; серйозні, здатні дістатися серця дитини слова заступаються вигуками, а повсякденні дріб´язкові претензії затуляють все піднесене, до чого так палко закликають дитину.

Правила етикету — це правила моральні. Ситуативне зухвальство з роками переростає в якість, зумовлює формування грубого, жорсткого характеру.

Скажімо, у кав´ярні рокоче музика, напалено, вчорашні школярі — хлопці й дівчата — голосно розмовляють, сміються, цілком задоволені собою. А людям похилого віку делікатність не дозволяє зробити їм зауваження. Однак знаходиться людина, котра тихо каже молодим: "Будьте ласкаві, не паліть". А їй у відповідь лунає вельми брутальне: "А де це написано, що не можна?" Або інший випадок. У ліфті багатоповерхового будинку піднімаються син-третьо-класник, його батько і стороння жінка. Син щось голосно розповідає батькові, а він дуже тихо: "Добре, потім докажеш". І на вушко синові: "Треба зняти шапку, адже в ліфті жінка. І не стій до неї спиною!" Син у відповідь також пошепки: "Вибач". Можливо, хтось скаже, що це дрібниці, і не варто звертати на них увагу. Але цей хлопчик ніколи не поводитиметься так, як ті хлопці у кав´ярні.

Звісно, знання правил етикету ще не означає вихованість. Треба, щоб  це знання підкріплювалося внутрішньою вихованістю, високою моральністю. Без цього від етикету буде мало користі. Просто знати правила етикету замало, треба, щоб вони ввійшли у звичку, стали повсякденною потребою. Етикету треба навчати з дитинства. Свого часу А.С.Макаренко писав: "Хоч би скільки правильних вражень про те, що потрібно робити, ви не створювали, та якщо ви не виховуєте звички, я маю право сказати, що ви нічого не виховали".

"Я родом із дитинства", — повторював Сент-Екзюпері. Можна  доволі ствердно казати, що далеке від ввічливості поводження, на яке мусимо наражатися в повсякденному житті, бере свій початок із дитячих років. Діти від народження вихованіші за дорослих: вони не лаються, не ображають один одного, не напиваються. І провина дорослих у тому, що вони все це прищеплюють дітям. Адже брутальне слово на адресу літньої людини при дитині повернеться вам не тільки від ображеного, а й від сина (доньки), які дістали від вас уроки спілкування з людьми. От чому в етикеті сімейних взаємин передусім слід вирізнити безумовні норми і правила, порушення яких із моральної точки зору неприпустиме.

Культурно поводитися необхідно не для того, щоб оточуючі вважали тебе вихованим, а щоб іншим було легше — от найважливіший принцип етикету. Сам по собі, без щирості, доброти, делікатності етикет ніщо. Іноді запитують: "Хто краще, людина добра, але нестримана, брутальна, чи холодна, зла, але з гарними манерами?" Відповідь одна: обидва погані.

Василь Шукшин зобразив "дивних" людей із народу, що несуть у собі моральну чистоту і вимогливість до життя. У його розповіді "Образа" йдеться про те, що неввічливість і брутальність можуть завдати серйозної травми.

Батько з дочкою прийшов у  крамницю, де його почала ображати й  принижувати продавщиця, випадково  прийнявши за п´яницю. Це хамство вразило серце маленької Сашеньки. Вона замовкла, коли батько почав розбиратися з дядьками і тітками, а потім сказала: "дядьки і тітки погані"... Батько взяв дівчинку на руки: "Крихітко ти моя... Невже ти все розумієш?"

В.Шукшин вустами свого героя запитує: доки ми самі сприятимемо хамству? Його вразила людина в плащі: її манера, її бажання догодити зухвалому продавцеві, чиновникові, просто хаму — причому догодити будь що! Адже ми самі розплодили хамів, самі! Ніхто нам їх не завіз, не закинув на парашутах.

У народі вважають, що вихований —  вище за освіченого. Часом освічений  лишає за собою право на принизливе й образливе ставлення до інших, на брутальність і нахабство.

А.С.Макаренко писав, що випускники педагогічних вузів нічого не знають про те, як треба говорити з учнем, немає вміння сидіти, стояти, не знають, як треба пройти східцями. Ви скажете, що це дрібниці. А він стверджував, що в педагогіці це не дрібниці. А.С.Макаренко наголошував, що навчання гарних манер треба починати з самих себе. Уміння сидіти, стояти, правильно вітатися, розмовляти, відповідати на запитання — найважливіші елементи етикету. От чому так важливо, щоб етикету вчили в сім´ї, в училищах і вузах.

Ми говорили, що культура поведінки  походить від батьків. У дім завітав учитель. Син (донька) бачить і запам´ятовує: чи запропонували ви йому сісти; як привіталися з учителем; яким тоном розмовляли; чи почастували чаєм тощо.

Гарні манери, — пише англійська письменниця  Барбара Картленд, — починаються  в гарному будинку з простих, чемних слів. Перед приходом учительки в домівку мати говорить синові (доньці): "Вдягни чисту сорочку, прибери зі столу". Ази спілкування зі старшими, друзями, однолітками не зникають без сліду. У добрій, інтелігентній сім´ї не вибачають брутальності, неуважності, зневажливого ставлення до людей (і молодших, і старших).

На превеликий жаль, трапляються  батьки, котрі на службі чемні й чуйні, а вдома, знявши пальто, заразом ховають у шафу і свою ввічливість. Такі люди (він або вона), прийшовши додому, постійно гарчать на чоловіка (дружину), мати, дітей, дорікають близьких у присутності дітей. Такі батьки втрачають авторитет. У відповідь на зауваження діти кажуть їм: "Поглянь на себе!"

Особливу роль в етиці сімейних взаємин відіграє культура спору. Від початку слід викоренити корисливу критику, тобто критику для зведення рахунків, для профілактики, заради вправляння.

Розглянемо  приклад корисливої критики: "Ти мене дорікавша), що я погано готую (мало заробляю), тепер я скажу все, що думаю про тебе".

Критика для профілактики трапляється з  будь-якого приводу з ранку і до вечора: "Ти не прав(а), ти помиляєшся, ти не розумієш елементарного".

Критика заради вправляння полягає у завданні першого удару для зняття відповідальності з себе. Наприклад, чоловік спалив сорочку і замість визнання власної провини дорікає дружині: "Завжди ти відволікаєш, заважаєш зосередитися, через тебе й праска перегрілася, і сорочку я спалив!"

У кожної людини є межа сприйнятливості  і терпимості. Коли її перейдено, нервова система починає захищатися: спочатку з´являється дратівливість, а потім наступає цілковита байдужість.

Але особливо небезпечною для духовного  комфорту сімейних взаємин є так  звана вибухова критика. У сімейному спілкуванні щодня виникають непорозуміння. Якби не вони, то життя перетворилося б на суцільне з´ясовування відносин. Недомовки, як правило, знімаються в ході обговорення наболілого в атмосфері, що налаштовує на роздуми. Коли цього не відбувається, трапляється непоправне: одна зі сторін, помітивши помилку іншого, починає роздмухувати конфлікт. Наприклад, у їдальні розбито тарілку з сервізу. В однієї дружини ця незграбність чоловіка викликає бурхливий потік образливих слів, пов´язаний зі спогадом про розбиту три роки тому вазу, про плафон світильника, що лопнув, про те, що ножі завжди кудись зникають... Виникає сварка, в якій місце логіки заступають гірки емоції. Як наслідок — холодність, відчуженість, ба й ненависть, думки про розлучення.