ВВП, як показник ефективності економіки

 

Зміст

1. Вступ……………………………………………………………………5
2. ВВП, як економічний показник
1. Еволюція поглядів на суспільний продукт…………………7
2. Методи розрахунку ВВП……………………………………..11
3. Динаміка ВВП України та її відображення на активності економіки……………………………………………………………..19
4. Висновок……………………………………………………………..32
5. Список використаної літератури…………………………………36

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Економіка країни – це єдиний народногосподарський комплекс, розвиток якого визначається складними діалектичними  взаємозв’язками його частин і підрозділів.

Удосконалення управління цим  комплексом передбачає формування прогресивної структури суспільного виробництва, його інтенсифікацію, збалансування  та пропорційний розвиток.

Для виконання цих завдань  найважливіше значення має збалансований  розвиток економіки, забезпечення пропорційного  розвитку всіх галузей народного  господарства та регіонів країни. Надійним інструментом виконання цих завдань  є звітний баланс народного господарства, який представляє собою систему  економічних таблиць та показників, призначених для відображення в  узагальненому вигляді конкретних характеристик процесу суспільного  відтворення та його результатів, основних співвідношень та пропорцій у  економіці, руху суспільного продукту, співвідношення матеріальних і трудових потреб, ресурсів господарства у їх взаємозв’язку в галузевій та соціальній структурах.  Узагальнюючим  показником для цього є показники  системи національних рахунків, в  тому числі внутрішній валовий продукт.

Внутрішній валовий продукт (далі ВВП) є найважливішим показником, котрий використовується для відображення розвитку економіки. ВВП характеризує характеризує кінцевий результат виробничої діяльності економічних одиниць-резидентів у сфері матеріального і нематеріального виробництва. Вимірюється вартістю товарів та послуг, виготовлених цими одиницями для кінцевого використання. В загальному, ВВП виражається в грошовій формі, та містить у собі суму усіх доданих вартостей, які вироблялися або ж надавалися в країні.

Цей показник є найголовнішим, тому що саме він дає сигнал про  можливі проблеми в економіці  країні, неправильне її функціонування, або ж, навпаки, темпи зростання  економіки, відповідно і ефективність проведення вдалої економічної політики країни, дозволяє порівняти рівні  розвитку декількох країн.

Недоліком ВВП є те, що показник характеризує стан економіки  з певним запізненням. Тому в короткостроковій перспективі на нього покладатися  неможна, хоча в довгостроковому  періоді це є найобєктивнішим  показником, для оцінювання стану  економіки в комплексному підході  до всіх галузей загалом.

Україна вже більш як 20 років розбудовує ринкову економіку. За цей час вона пережила глибокий спад виробництва, стабілізацію, економічну кризу, що відобразилося на динаміці внутрішнього валового продукту.

Об'єктом дослідження  курсової роботи виступає проблема вивчення економіки України з точки  зору визначення і розрахунку основних її макроекономічних показників. 

Предметом дослідження курсової роботи є аналіз динаміки ВВП в  Україні.

Метою роботи є теоретичне дослідження аналізу динаміки валового внутрішнього продукту в Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ.  ВВП, як економічний  показник

1. Еволюція поглядів на суспільний продукт

Суспільний продукт – це узагальнюючий результат виробничої діяльності суспільства. Він являє собою сукупність усіх благ, що створені суспільством за певний проміжок часу (як правило за рік).

На основі балансового  методу в макроекономіці було розроблено дві системи макроекономічного  рахівництва суспільного продукту: баланс народного господарства (БНГ) і систему національних рахунків (СНР).

БНГ – це система макроекономічних показників, заснована на марксистських  концепціях і створена для аналізу  і планування адміністративно-командної  економіки. Хоча система БНГ багато в чому не відповідала вимогам  ринкової економіки, вона справила певний вплив на розвиток СНР, яка отримала поширення у країнах з ринковою економікою.

Окремі елементи системи  національних рахунків були запропоновані  вченими у далекі часи. Так, англійські економісти В. Петті і Г. Кінг ще 300 років тому зробили оцінки національного  доходу Англії і Франції та впливу на його розподіл податкової системи, що мало неабияке значення для розвитку СНР. Французький економіст Франсуа  Кене у 1758 р. запропонував „Економічну  таблицю”, яка була далеким прообразом СНР і в якій він уперше намалював  картину загального економічного кругообороту товарів і послуг для основних секторів економіки і класів суспільства  з метою розібратися з механізмом функціонування економіки в цілому. Твердження А. Сміта про те, що вартість товару визначається сумою трьох  видів доходу – заробітної плати, прибутку і земельної ренти, –  є основою теорії факторів виробництва, яка потім була розвинута Ж.-Б. Сеєм та іншими вченими. На цю теорію спирається увесь аналіз процесів формування вартості в СНР.

Схеми простого і розширеного  відтворення, запропоновані К. Марксом, були спробою побудувати макроекономічну  модель, яка б характеризувала  дію механізму функціонування економіки.

Великий внесок у розвиток СНР зробили вчені А, Маршалл, К. Кларк, С. Кузнєц, Дж. Кейнс, Р. Стоун, В. Леонтьєв та ін. Зокрема, американський  економіст українського походження С. Кузнєц сформулював принципи обчислення національного доходу, дав оцінку неринкових послуг органів державного управління, концепцій кінцевого  і проміжного споживання та інших  положень СНР.

Сучасний розвиток СНР  почався у 30-ті роки ХХ ст., коли після  світової економічної кризи 1929-1933 рр. стало ясно, що стихійний розвиток ринкової економіки є не перевагою, а скоріше небезпекою для суспільства. Виникла проблема активної участі держави  в управлінні економічним розвитком, у створенні такої економічної  моделі, яка забезпечувала б здійснення комплексного макроекономічного аналізу  і прогнозування. Дослідження Дж. Кейнса, Р. Стоуна та інших учених стали  теоретичним фундаментом, на якому  почали практично розроблятися СНР  у різних країнах. Перша система  взаємопов’язаних рахунків була побудована для Палестини за 1936 р. У цей  час роботи по створенню СНР активно  здійснювалися у Франції, Англії і Голландії.

У післявоєнні роки у створенні  і розвитку СНР почали відігравати  активну роль міжнародні економічні організації (ООН, МВФ, МБРР, ОЄЄС та ін.).  Вони починають розробляти міжнародні стандарти в галузі національних рахунків із метою сприяння зацікавленим країнам і забезпечення єдиної основи для збору, систематизації і обробки  даних про основні макроекономічні  показники.

Ера міжнародних стандартів у галузі національних рахунків почалася в 1947 році, коли було надруковано доповідь ООН, більшу частку якої написав Р. Стоун  і в якій були викладені основні  принципи національного рахівництва.

У 1951 р. на прохання ОЄЄС Р. Стоун  розробив «Спрощену стандартну СНР», яку почали використовувати різні  країни в економічній практиці. А  це означало остаточне офіційне визнання СНР як важливого інструменту  в системі державного регулювання  ринкової економіки.

У 1953 р. під керівництвом Р. Стоуна в ООН був розроблений  документ «Система національних рахунків і допоміжних таблиць», який розглядається  як перший стандарт ООН у галузі національного рахівництва. СНР  ООН 1953 р. містила 6 рахунків і 13 допоміжних таблиць, які відображали основні  потоки продуктів, послуг і доходів  у виробництві, споживанні, нагромадженні  і зовнішній торгівлі, а також  давали змогу визначити основні  макроекономічні показники, валовий  внутрішній продукт, національний дохід, національні інвестиції та ін.

Другий стандарт ООН у  галузі національного рахівництва  був схвалений Статистичною комісією ООН у 1968 р. Цей стандарт розроблено Р. Стоуном у співпраці з американським  економістом Н. Айдиновим. СНР 1968 р. включала не тільки традиційні рахунки  національного доходу і продукту, а й нові, інтегровані до її структури  макроекономічні блоки: баланс міжгалузевих зв’язків, баланс національного багатства, систему показників руху фінансових ресурсів та ін. Крім цього, в СНР  ООН 1968 р. були передбачені рахунки  не тільки для економіки в цілому, але й для п’яти секторів внутрішньої  економіки. Вона використовувала у  найбільш послідовній формі принцип  подвійного запису кожної економічної  операції. СНР ООН 1968 р. відіграла  велику позитивну роль у розвитку національного рахівництва як на національному, так і на міжнародному рівнях. На її базі ЄЕС на початку 1970-го р. розробило Європейський варіант  СНР, адаптований до потреб найбільш розвинутих європейських країн.

В 1993 р. Статистична комісія  ООН схвалила нову СНР, робота над  якою тривала близько 10 років.

Метою перегляду СНР у 1993 р. була потреба у гармонізації визначень і класифікацій окремих  блоків СНР з визначеннями і класифікаціями платіжного балансу, державних фінансів та ін. Друга мета перегляду полягала в тому, щоб зробити систему  рахунків більш ясною, логічною і  послідовною, уточнити трактування  окремих статей доходів і витрат. Основним показником, що характеризує результати економічної діяльності прийнято вважати валовий внутрішній продукт (ВВП). Визначення ВВП було дещо розширене. Зокрема, до нагромадження  основних фондів включені витрати на геологопошукові роботи, придбання  засобів програмного забезпечення ЕОМ, оригіналів художніх і літературних творів. У складі витрат на нагромадження  передбачена нова стаття «Чисте придбання  цінностей». У новій СНР 1993 р. уточнено трактування витрат на військові  цілі, на діяльність фінансових посередників, удосконалені методи оцінки випуску  продукції в умовах високих темпів інфляції.

Отже, система національних рахунків базується на таких методологічних принципах:

По-перше, продуктивною вважається будь-яка економічна діяльність, що приносить доход суб’єктам цієї діяльності. Тобто, критерієм продуктивності праці вважається одержання доходу.

По-друге, в основі СНР  лежить концепція про тотожність між витратами на виробництво  сукупного продукту й доходом, одержаним  від його продажу.

По-третє, СНР виходить із того, що економіка знаходиться в  постійному кругообігу, а кругообіг  – це безперервний потік «витрати – доходи». Це означає, що витрати  створюють доходи, а доходи є джерелом нових витрат. У свою чергу, нові витрати створюють нові доходи і  так нескінченно.

По-четверте, виділяють економічні сектори, що охоплюють економічні одиниці  – суб’єктів економіки, які самостійно приймають економічні рішення та ведуть бухгалтерську звітність. Це дає змогу не тільки відобразити  утворення продукту і доходу, розподіл, перерозподіл та споживання в економіці  в цілому, а й ті ж економічні операції у розрізі окремих секторів.

 

 

2. Методи розрахунку ВВП

ВВП згідно з СНР обчислюється такими методами:

1. Виробничий (за доданою вартістю).
2. Розподільчий (за доходами), або потоку доходів.
3. Кінцевого використання (за витратами), або потоку товарів (видатковий).

ВВП по виробництву – це сума доданих вартостей усіх суб’єктів макросистем.

Додана вартість – це вартість, яка створена в процесі  виробництва на даному підприємстві й визначає його реальний внесок у  створенні вартості конкретного  продукту. Для кожного учасника процесу  виробництва додана ним вартість є різницею між його продажами, з  одного боку, та купленими ним предметами праці (сировиною, матеріалами, паливом  та енергією) і послугами, які споживаються в ході виробництва певних господарських  операцій – з іншого.

Виробничим методом ВВП  розраховують за двома варіантами:

1) в основних цінах  шляхом сумування доданих вартостей  всіх фірм за визначений період  на території країни 

2) в ринкових цінах  (в цінах кінцевого використання) посередництвом додавання до  ВВП, розрахованого в основних  цінах, чистих податків на продукти (різниці між цими податками  і субсидіями з них).

ВВП = S(ВВ – МВ) + (П – С),

де ВВ – валовий випуск окремих галузей

МВ – матеріальні витрати  окремих галузей

П – податки на продукти, на споживання

С – субсидії

Щоб уникнути подвійного рахунку  при вимірюванні ВВП, необхідно  підсумовувати додані вартості на кожній стадії виробництва.

Основним недоліком даного методу обрахунку є так званий тіньовий сектор економіки.

До тіньового сектору  економіки відносять:

1. Сектор «чорного» ринку
2. Сектор «сірого» ринку

До сектору чорного  ринку належать  фірми, які працюють (тобто виробляють чи надають товар), але є офіційно не зареєстрованими.