Трудові відносини, зайнятість, безробіття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.3. Групи суб'єктів  соціально-трудових відносин.

Відмінність між сторонами і  суб'єктами соціально-трудових відносин полягає у тому, що перші є носіями  первинного права в цих відносинах, а другі можуть володіти як первинними, так і делегованими первинними носіями  правами.

Похідними від особливостей суб'єктів соціально-трудових відносин є види соціально-трудових відносин, які класифікують :

1. За змістом діяльності : виробничо-функціональні, фахово-кваліфікаційні, соціально-психологічні, суспільно-організаційні ;
2. за ступенем спілкування : безособові опосередковані, між особові опосередковані ; 
3. За суб’єктом : міжорганізаційні, внутрішньоорганізаційні, внутрішньовиробничі ;
4. За обсягом владних повноважень : відносини по горизонталі, відносини по вертикалі ;
5. За характером розподілу доходів : відповідно до трудового внеску, не відповідно до трудового внеску;
6. За ступенем регламентованості : формальні, неформальні.

Важливим є поділ соціально-трудових відносин за рівнями їх регулювання, оскільки саме за допомогою цього  поділу вони набувають конкретного  наповнення і змістового викладення. Кожний рівень має своїх суб'єктів  відповідно до наявних у них первинних  чи делегованих повноважень.

Рівні соціально-трудових відносин :

1. Національний ( макроекономічний)

• Державне регулювання – акти законодавства ;
• Договірне регулювання – Генеральна угода і рішення органів соціального партнерства ;

2. Галузевий

• Державне регулювання – акти центральних органів виконавчої влади ;
• Договірне регулювання – галузеві колективні угоди і рішення галузевих органів соціального партнерства ;

3. Територіальний ( регіональний)

• Державно-комунальне регулювання – рішення органів виконавчої влади й місцевого самоврядування ;
• Договірне регулювання – регіональні угоди і рішення територіальних органів соціального партнерства

4. Виробничий (мікроекономічний) :

• Адміністративне регулювання – рішення власників і уповноважених ними органів ;
• Договірне регулювання _ колективний договір,консультації, переговори, індивідуальний трудовий договір [14].

Соціально-трудові відносини  в залежності від способу їхнього  регулювання, методів вирішення  проблем класифікують за типами. Виділяють  два типи соціально-трудових відносин (рис. 1.4).

За організаційними формами  виділяють наступні типи соціально-трудових відносин :

• Патерналізм означає регулювання соціально-трудових відносин державою або керівництвом підприємства переважно шляхом їх регламентації.
• Партнерство – це така форма побудови соціально-трудових відносин, коли їх суб’єкти ( наймані працівники, підприємці, держава,профспілки) вирішують посталі проблеми шляхом співдружності на основі системи детально розроблених правових документів. Відносини партнерства забезпечують досягнення синергетичного ефекту ( синергія- співдружність), який відображається у тому,  об’єднання зусиль забезпечує отримання результату більшого, ніж сума результатів зусиль окремих суб’єктів,що діють розрізнено.

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.4. Типи соціально-трудових відносин.

 

• Конкуренція – наявність значної кількості незалежних покупців та продавців на ринку праці та можливість для них вільно входити та покидати ринок праці.
• Солідарність передбачає загальну відповідальність та взаємну допомогу, засновану на спільних інтересах груп людей.
• Субсидіарність означає прагнення людей до особистої відповідальності за досягнення своїх цілей та за свої дії у вирішенні соціально-трудових проблем. Субсидіарність можна розглядати як протилежність патерналізму, якщо людина для досягнення своїх цілей вступає до профспілки, то субсидіарність може реалізовуватися у формі солідарності.
• Дискримінація — це незаконне обмеження прав суб'єктів соціально-трудових відносин, що здійснюється на основі свавілля. При дискримінації порушуються принципи рівності можливостей на ринку праці. Вона може здійснюватися за ознакою статі, віку, раси, національності, конфесії тощо.
• Конфлікт – це зіткнення суб’єктів взаємодії, викликане протилежною направленістю цілей, інтересів, поглядів. Формами трудових конфліктів є трудові суперечки, страйки, масові звільнення [2, с 81].

Чинники розвитку соціально-трудових відносин:

1. Соціальна політика. Під соціальною політикою розуміють стратегічний соціально-економічний напрям, обраний країною для всебічного розвитку громадян, який забезпечує пристойний рівень та умови їх життя і праці. Соціальна політика включає: соціальний захист, соціальну підтримку і соціальну допомогу.

Соціальний захист — система заходів, яка забезпечує соціальну захищеність переважно непрацездатного населення.

Соціальна підтримка — система заходів для економічного населення, яка передбачає створення умов, що дають змогу працівникові забезпечувати свою соціальну захищеність.

Соціальна допомога — це система заходів, які застосовуються до всього населення; допомога короткострокового характеру особам, які опинилися в екстремальній ситуації і потребують додаткових витрат. Головною метою соціальної політики є підвищення рівня та якості життя громадян на основі стимулювання трудової активності населення, надання кожному працездатному можливості власною працею забезпечувати добробут сім'ї .

2. Глобалізація економіки. Глобалізація економіки – процес формування системи міжнародного поділу праці, світової інфраструктури, світової валютної системи, міжнародної міграції робочої сили, швидкий зріст світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій, стрімких технологічних змін 
3. Розвиток суспільної праці та виробництва. Розвиток праці та виробництва виявляється у формах: поділу і кооперації праці; зростання продуктивності праці; заміщення живої праці капіталом під впливом зростання продуктивності праці в результаті науково-технічного прогресу, фінансових факторів, особливостей національного розвитку.

Основним критерієм оцінювання соціально-трудових відносин прийнято вважати якість трудового життя, під яким розуміють сукупність властивостей, що характеризують умови праці, умови виробничого життя і дають змогу враховувати ступінь реалізації інтересу працівника і використання його здібностей. Основна мета в розробці концепції якості трудового життя полягає у створенні таких умов праці, за яких працівники здатні оптимально реалізуватися як особистості. При цьому в концепцію вводять умови не тільки праці, а й побуту та відпочинку. Концепція якості трудового життя охоплює такі важливі напрями, як автономія особистості працівника і можливості розвитку його різноманітних здібностей. Важлива роль у трудовому житті відводиться умовам праці, охороні праці, безпеці                   [4, с. 92].

 

 

 

 

 

2. Сутність, функції та форми зайнятості.

Зайнятість - це трудова діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить заробіток ( трудовий дохід ) [7, с. 154].

Сучасне поняття зайнятості є певною сукупністю соціально-трудових відносин між людьми з приводу : по-перше, забезпечення населення робочими місцями; по-друге, формування, розподілу і перерозподілу трудових ресурсів (робочої сили) з метою участі у суспільно-корисній праці; 
по-третє, забезпечення розширеного відтворення робочої сили.  
Зайнятість є соціально-економічним явищем, а тому   вона має економічну та соціальну сутність. Економічна сутність зайнятості передбачає відображення участі частини населення у створенні суспільного продукту. Таким чином, чим більше людей зайнято при будь - яких інших умовах, тим більше в суспільстві виробляється матеріальних і духовних цінностей, тим вищий буде рівень життя населення. Це — перший головний висновок, на якому базується соціально-економічна політика та державне управління зайнятістю населення. Соціальна сутність зайнятості характеризує потребу людини в суспільно корисній праці та задоволенні матеріальних і духовних потреб унаслідок отримання доходу.  Якщо суспільство націлено на соціально-економічний розвиток, воно не може байдуже ставитись до тих громадян, які бажають працювати. Саме така двоєдина сутність зайнятості населення і дає підстави чітко визначити, що зайнятість населення є найважливішим елементом соціально-економічної політики держави.

 Звідси випливають  і основні функції зайнятості населення:

• забезпечення життєдіяльності і розвитку суспільства, в тому числі його непрацездатних членів;
• забезпечення життєдіяльності і розвитку особистості;
• забезпечення якості робочої сили.
• регулювання міжрегіонального перерозподілу робочої сили в межах національного ринку праці, забезпечує державну підтримку високої мобільності робочої сили [2, с. 156];

Відповідно до Закону України  « Про зайнятість населення» зайнятими вважаються громадяни України, які проживають на її території на законних підставах та виконують такі види робіт :

• працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня);
• самостійно забезпечують себе роботою, у тому числі й індивідуальною трудовою та фермерською діяльністю ;
• затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади чи суспільних об'єднаннях;
• перебувають на службі в збройних силах, прикордонних військах, органах державної безпеки та внутрішніх справ;
• знаходяться на денній формі (з відривом від виробництва) професійної підготовки та перепідготовки, підвищенні кваліфікації;
• зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими та особами похилого віку. [6]

Концептуально зайнятість поділяють  на такі форми ( Рис. 2.1)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.1. Форми зайнятості населення

 

Повна зайнятість населення — це така зайнятість за якої пропозиція робочої сили повністю покривається попитом з боку суспільного виробництва. Вона не може становити 100 %, тому що завжди є певний рівень (4—6 %) добровільного безробіття.

Глобальна зайнятість — це врахування всіх видів корисної діяльності як у суспільному виробництві, так і поза ним (ведення домогосподарства, догляд за дітьми і хворими, тимчасова зайнятість громадян, тіньова зайнятість за умов корисності праці тощо).

Примусова зайнятість — це зайнятість за вироком суду, за надзвичайного стану чи інших випадків, якщо такі обумовлені законом.

Надзвичайно важливим є поділ зайнятості на види. Класифікація видів зайнятості наведена на рис. 2.2. Під час їх визначення враховують характер діяльності, особливості організації робочого часу, спосіб правового регулювання тощо.

За характером організації  робочих місць та робочого часу розрізняють  такі види зайнятості: стандартну і  нестандартну.

Стандартна зайнятість — це зайнятість за стандартами законодавчо визначеного часу роботи на конкретному робочому місці. Стандартна зайнятість за статусом буває первинною і вторинною, а за формою організації робочого часу — повною, неповною та явною неповною.

Нестандартна  зайнятість - заборонена законодавством, нерегламентована державними законодавчими актами і така, від якої не сплачуються податки.

Первинна зайнятість — це зайнятість громадян за основним місцем праці (там, де знаходиться трудова книжка).                                                                    

Вторинна зайнятість — це додаткова зайнятість на іншому підприємстві, регламентована державними законодавчими актами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис.2.2.Класифікація видів  зайнятості

 

Повна зайнятість — діяльність протягом повного робочого тижня, що забезпечує дохід у нормальних для даного регіону розмірах.

Неповна зайнятість — це добровільна або вимушена зайнятість, яка може бути:

• частковою,
• сезонною,
• поденною,
• неповний робочий день (тиждень) — у зв'язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму робочого часу або за бажанням працівника відповідно до його потреб;
• тимчасовою — пов'язаною з тимчасовим характером роботи, а також з разовими епізодичними роботами особи;
• вимушеною — виникає через різні виробничі та бізнесові негаразди (несвоєчасна поставка сировини, матеріалів, комплектуючих, падіння збуту продукції, внутрішньозмінні й цілодобові простої тощо) [2].