Таксономічна, екоморфічна та розмірна ємність родів Роа і Роtеntilla

Цей вид відсутній у  лісах Скандинавії, Фінляндії і на Британських островах. Західний кордон проходить через Вогези та Арденни.

 На півдні — через північну частину Італії,  Югославії, Болгарії по Україні, далі до середньої течії Волги.

В Україні зустрічається зазвичай у поліських та лісостепових районах, а також у передгір'ях Карпат.^[1]

Росте на різних ґрунтах від сухих до вологих, бідних поживними речовинами, піщаних і глинистих. Віддає перевагу світлим, особливо дубовим й сосновим лісам, переліскам, узліссям та лугам, трав'янистим схилам і чагарникам.

Цей вид перстачу вже з XIX століття стає все рідкіснішим внаслідок  інтенсифікації сільського і лісового господарства.

Охорона

У ряді країн Європи (наприклад, у Німеччині) рослина знаходиться  під загрозою зникнення. Занесена в  регіональні Червоні книги, зокрема, у Червону книгу Московської, Рязанської, Липецької та інших областей.

В Україні рослина також внесена  до Переліку рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослинного світу на території Тернопільської області (рішення Тернопільської обласної ради № 64 від 11 листопада 2002).^[2]

Екологія

Зростає в трав'янистих  заростях дібров, у чагарниках, на узліссях і вирубках.

Застосування в медицині

Застосування перстачу білої  в народній медицині[25, c.56]

В народній медицині сировину перстачу білого застосовують з XVIII століття для лікування захворювань щитовидної залози, зокрема, при тиреотоксикозі, різних формахзобу, гіперплазії щитовидної залози, еутиреозі.

При цьому в якості сировини використовується підземна частина — кореневище з корінням, яке заготовляють восени, після відмирання надземної маси. Надземна частина перстачу білого тиреотропної активності не має. Рослина стає придатною для заготовляння сировини на 3-й — 4-й рік вегетації .

Саме завдяки тиреотропній активності коренів перстачу білого дослідники  пояснюють той факт, що в Білоруському Поліссі, де поширена практика вживання перстачу у вигляді відвару замість чаю, після аварії на Чорнобильській АЕС було зафіксовано вкрай мало випадків захворюваності ендемічним зобом у порівнянні з іншими районами, що прилеглі до місця трагедії.

У народній медицині відвар трави  перстачу білого застосовують також  для лікування опущення матки.

Перстач білий має також антибактеріальну активність, тому її застосовують при колітах, ентероколітах, дизентерії та інших шлунково-кишкових захворюваннях.

Перстач білий використовується для  профілактики та лікування захворювань  печінки, серцево-судинної системи  та шлунково-кишкового тракту, зокрема, виразки, а також як антисептичний  і ранозагоювальний засіб ^[5].

Порошок із сухої трави перстачу білого використовують для загоєння наривів, фурункулів, карбункулів, абсцесів.

Перстач прямостоячий (калган) —

Potentilla erecta (L.) Натре

Родина Розові — Rosaceae

Трав'яниста багаторічна  рослина 10—40 см заввишки, з товстим, вигнутим або простим, циліндричним, бага-тоголовковим, всередині червоним кореневищем і численними придатковими корінцями. Стебла тягнуться вгору. Вони коротко-пухнасті. Листки трійчасті, сидячі, надрізано-пилчасті з притисненими волосками. Квітки на довгих квітконіжках, виходять поодиноко з пазух листків  або верхівок стебла, віночок їх з чотирьох золотаво-жовтих пелюсток, при основі з червоною плямою. Чашечки  з чотирьох внутрішніх і стількох же зовнішніх часток, які чергуються між собою. Цвіте в червні —  жовтні.

На більшій частині  території України — на вогких луках, пасовиськах, у степовій зоні — по долинах рік, в лісах Закарпаття, Карпат, на Поліссі, зрідка в Лісостепу. Не росте в Криму.

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.2.1 Перстач  прямостоячий

Викопують кореневищ рано навесні або пізно восени (вони пахнуть трояндами). Старі корені в темряві фосфоресціюють. Підсушені  протягом 8 днів па свіжому повітрі, досушують в печах при температурі  не вищій 70°.

При ахілії, проносах, коліках, гемоколітах; при кровотечах, геморої, як засіб кровоспинний, бактерицидний, що виявляє в'яжучу дію; також  при недокрів'ї (завдяки глікозиду  терментиліну, катехіновим, дубильним  речовинам — близько 20%,— хіноновій  кислоті аглікону, гіркому тритерпеновому глікозиду хіновину, торментолу, смолі, гумі, леткій олії); при виразках шлунка і кишок; емфіземі, туберкульозі легень, при маткових захворюваннях з  болями та при болісних менструаціях.

Вжизають у вигляді  чаю. На 1 склянку окропу беруть 1 столову  ложку трохи потовченого кореня; кип'ятять 10 хвилин. П'ють по 1—2 склянки  на день, ковтками, за півгодини до їди, дотримуючись при колітах з неприємним запахом і наявності слизу  в калових масах дієти без  м'яса, сала, риби, яєць, солі, алкогольних  напоїв тощо. Хворі лежать у ліжку, їм кладуть теплу грілку на живіт.

Тріщини на шкірі рук, ніг  і на губах мажуть маззю з 5 г  дрібно посічених коренів перстачу, варених 5 хвилин у склянці коров'ячого масла. Відваром 1 столової ложки кореня в 1 склянці води полощуть рот при цинготних захворюваннях, флюсі; горло — при ангіні.

Вжизають також при  білях у жінок (для спринцювання піхви— гарячим відваром), при висипах  на тілі, мокрій екземі, ранах і забитих місцях, що кровоточать.

Перстач гусячий

Пе́рстач гу́сячий (Potentilla anserina L., гусятник) — багаторічна трав'яниста рослина, з міцним стрижневим коренем, вкритим бурими рештками прилистків. Стебла дугоподібно піднесені, 10—30 см завдовжки, вкриті так само, як черешки йквітконіжки, білою або сивою повстю з домішкою рідких простих волосків.[28, c.47]

Перстач гусячий

Біологічна  класифікація

Домен: Ядерні (Eukaryota) Царство: Зелені рослини (Viridiplantae) Відділ: Streptophyta - Судинні (Tracheophyta) - Насінні (Spermatophyta) - Покритонасінні (Magnoliophyta) - Еудікоти (Eudicots) Підклас: Розиди (Rosids) Порядок: Розоцвіті (Rosales) Родина: Розові (Rosaceae) Рід: Перстач (Potentilla) Вид: Перстач гусячий

Біноміальна назва

Potentilla anserina  L.

Прикореневі та нижні стеблові листки довгочерешкові, складаються з 6—7 листочків, середні та верхні з 3—5 листочків. Листочки оберненояйцевидні, з вузькоклиновидною  основою, на верхівці з 2—5 зубцями з  кожного боку листочка; зверху голі або з досить довгими рідкими  волосками, зелені, блискучі, зісподу — білоповстисті, сріблясті. Квітки з приємним запахом, трохи терпкуваті на смак, 1,5—2 см в поперечнику, жовті, на тонких квітконіжках. Плоди — тонкозморшкуваті, дрібні яйцевидні сім'янки. Цвіте в червні —вересні.

Місця зростання

Росте на схилах, луках, пасовищах, полях, перелогах, біля жител, інколи невеликими заростями на узліссях, галявинах, у чагарниках, по узбіччях доріг.

Збір

Збирають усю траву — під час цвітіння (сушать на протязі, на горищі під залізним дахом), насіння — восени.

Застосування

Застосовують як в'яжучий, сечогінний, кровооздоровний, кровоспинний, болезаспокійливий засіб при спазмах і шлункових та маткових болях, при болісних менструаціях; для регуляції функціональної діяльності товстих кишок, при запорах; прижовчнокам'яній хворобі та хворобах печінки (діють дубильні речовини, гіркоти, смоли, слиз, солі).

Як чай готують так: на 1 склянку  окропу беруть 1 столову ложку трави, настоюють 10 хвилин і п'ють 2—3 склянки  на день. Застосовують і у вигляді відвару — 20 г трави варять 5 хвилин у 200 мл води і п'ють по 1 столовій ложці тричі на день при спазмах і болях. При болісних менструаціях кладуть ще й компреси цієї рослини на нижню частину живота, а всередину вживають напар 1 столової ложки суміші трави гусячого перстачу, трави гірчака перцевого і трави меліси в співвідношенні 3:2:1 в 1 склянці окропу (протягом 10 хвилин), п'ють 3 склянки на день.

Застосовують при шлункових  кольках, блюванні. У дітей молодшого віку добрі наслідки бувають від гусячого перстачу (у співвідношенні 5:100 води) в дозі 1—3 чайних ложок відвару з молоком для припинення блювання.

 

3. Таксономічний та екоморфічний аналіз рослинних угрупувань

Рослини, схожі по їх пристосуваннях і відношенню до всього комплексу  їх життєвого середовища, відносять  до одної життєвої форми. життєві  форми в екології рослин є аналог таксономічних одиниць в систематиці  рослин. Подібно до того як віднесення порівнювальних рослин до одного виду, роду, родини і т.д. вказує на їх філогенетичну єдність, так і на віднесення до одної і тієї ж життєвої форми означає однаковий шлях і спосіб пристосування до життєвого середовища[17, c. 123]. 

Життєва форма (біоморфа) (лат. biomorpha) — зовнішній вигляд (габітус) рослин, що виробився під впливом екологічних факторів і спадково закріпився. Термін запропонував датський ботанік Й. Вармінг (1884).

Життєві форми є не що інше як систематичні одиниці в екології Вони не співпадають з систематичними одиницями у флористиці. До однієї і тієї ж життєвої форми відносяться  види з різних родин.

Першу спробу класифікувати  рослини на життєві форми зробив засновник географії рослин німецікий  природодослідник Олександр Гумбольдт  на початку ХІХ ст. він виділив 19 основних форм рослин за зовнішнім  виглядом. Наприклад, група злаковидних  рослин, папороті, ліани, кактуси і  т.д.

Грізсбах (1872) виділив вже 60 форм. Основними формами він  вважав наступні групи рослин: дерева, кущі, багаторічні трави, однорічні  трави, мохи, лишайники і т. д.

В кінці ХІХ ст. Шимпер і Вармінг внесли екологічний  напрямок у виділенні життєвих форм. Вармінг виділив такі основні типи життєвих форм рослин:

І. Автотрофні (живляться  самостійно)

А. Гідатофіти (водяні рослини)

1. планктон
2. бентос (прикріплені до дна)

Б. Аерофіти (повітряні рослини)

самостійні

а) епіфіти

б) хтонофіти (наземні рослини)

2. несамостійні (повзучі  та ін.)

ІІ. Аллотрофні (сапрофіти, паразити).

Дальшого розвитку класифікація життєвих форм досягла в працях датського  ботаніка Раункієра (1905). він поділяє  рослини на 5 головних типів за положенням до поверхні землі бруньок відновлення  і кінців пагонів.

І. Фанерофіти (від грец. phaneros — явний і phyton — рослина) — одна з життєвих форм рослин, бруньки відновлення яких розміщені високо над поверхнею грунту. до Ф. відносять дерева (бук, дуб, ясен, ялина) і кущі (крушинак, ліщина, калина).

ІІ. Хамефіти (від грец. chamai — на землі, внизу, низько і phyton — рослина) — одна з життєвих форм , яка характеризується тим, що бруньки відновлення у рослин розташовані біля поверхні землі і захищені лусками, підстилкою, а взимку — сніговим покривом (напр., брусниця, верес, чорниця, чебрець та ін.).

ІІІ. Гемікриптофіти (від грец. hemi — напів, kryptos — прихований і phyton — рослина) — життєва форма трав’янистих багаторічних рослин, брунька відновлення яких закладається близько до поверхні грунту (напр., суниці, кульбаба, жовтець та ін.).

ІV. Криптофіти (від грец. kryptos — прихований і phyton — рослина ) — життєва форма трав’янистих багаторічних рослин, бруньки відновлення яких закладаються в бульбах, кореневищах, цибулинах тощо (напр., картопля, конвалія, тюльпан та ін.).

V. Терофіти (від грец. teros — літо і phyton — рослина ) — життєва форма рослин, в яких бруньки відновлення містяться в насінині, з якої розвивається новий рослинний організм (напр., грицики, коноплі, жито, пшениця, овес, мак та ін. однорічні рослини)[18, c. 45].

Екологічні  групи рослин по відношенню до світла, вологи та родючості грунту.

За відношенням до абіотичних факторів рослини поділяють на такі екологічні групи:

1. Екологічні групи рослин за відношенням до вологи;
2. Екологічні групи рослин за відношенням до світла;
3. Екологічні групи рослин за відношенням до родючості грунту.

До першої групи відносять:

1. Гігрофіти (від грец. hygros — вологий і phyton — рослина ) — рослини, пристосовані до життя в умовах надмірного зволоження грунту (напр., калюжниця болотна, ситник мілководний, частуха подорожниковий та ін.).

В залежності в яких місцях зростають гігрофіти їх поділяють  на дві групи: