Сукупний попит та інвестиції. Інвестиційні функції. Неокласична модель макроекономічної рівноваги

Коефіцієнт q Тобіна пояснює, чому існує  залежність між національними фондовими  ринками і станом національної економіки. Економічною функцією фондової біржі є визначення майбутньої прибутковості фірми і перебування сьогоднішньої цінності усього майбутнього потоку доходів від належного фірмі капіталу. Для макроекономіки в цілому середні ціни акцій являють цінність функціонуючого запасу капіталу. Фінансові ринки також оцінюють ризикованість, що також враховується в цінах акцій. Дійсні й особливо майбутні економічні умови впливають на ціни акцій. І навпаки, треба очікувати, що економічні умови будуть залежати від фондових ринків, оскільки ціни акцій впливають на інвестиції через коефіцієнт q Тобіна.

У економічній теорії існують й  інші концепції, що по-своєму пояснюють  динаміку інвестиційного попиту й інтерпретувальні інвестиційні рішення підприємців  і домашніх господарств. Серед найбільш відомих варто згадати модель інвестицій у запаси Л. Мецлера, теорії, основані на раціонуванні кредиту, моделі інвестицій у житлове будівництво й інші.

З метою макроекономічного аналізу  розрізняють індуційовані й автономні  інвестиції [4, c.71].

Індуційовані інвестиції – інвестиції, що викликаються стійким ростом сукупного попиту (національного доходу).

Автономні інвестиції – інвестиції, що не пов'язані з ростом сукупного попиту, а здійснювані підприємцями з метою поліпшити своє становище на ринку.

Проте таке розмежування припустимо з метою типологічних характеристик чинників інвестиційного попиту і при проведенні ех роst аналізу, але при ех апtе аналізі не буде повною мірою коректним. Так, подані нижче базові концепції, хоча і згруповані якоюсь мірою за зазначеною типологічною ознакою, але кожна з них претендує на самостійне значення, значною мірою приходячись конкурентом іншій.

Одним із висновків, що випливає із консолідації рахунків домашніх господарств і фірм, є той факт, що домашні господарства в кінцевому рахунку володіють фірмами, і що діяльність фірм впливає на розмір багатства домашніх господарств. На практиці фірмами можуть володіти безпосередньо домогосподарства (ми говоримо про акції, або про долі в капіталі фірми, акціонерної власності), або фірми можуть запозичати ресурси з обіцянкою оплатити їх у майбутньому (вони випускають боргові зобов'язання). Акціонери, таким чином, називаються залишковими претендентами, тому що вони претендують на те, що залишається у фірм після того, як ті зробили усі витрати, погасили борги (здійснили виплати по облігаціях і повернули борги банкам) і заплатили всі податки. Точно так само, якщо фірма оголошується банкрутом, то ті, хто боргував їй (тримачі облігацій, банки й інші кредитори), мають переваги перед власниками акцій [6, c.84].

У ідеальній ситуації не має значення, чи буде фірма використовувати  для фінансування інвестиційних  проектів боргові (позикові) або власні (заощаджені) засоби. Цей висновок відомий під назвою теореми Модільяні-Міллера. Так само немає різниці, принаймні в першому наближенні, між заощадженнями фірми і заощадженнями домогосподарств, переданими в борг фірмі. Заощадження фірми відповідають прибутку, не розподіленому між акціонерами. У цьому випадку акціонерам належать майбутні прибутки, створювані нерозподіленим прибутком. Кількість акцій залишається незмінною, але кожна стає більш цінною. В іншому випадку, акціонери надають фірмі додаткові ресурси в обмін на майбутні прибутки від нових інвестицій: тепер вони володіють великою кількістю акцій, але цінність кожної із них залишилася приблизно тією ж. У обох ситуаціях при заданому інвестиційному проекті багатство акціонерів те саме. У першому випадку вони просто дають фірмі в борг еквівалент нерозподілених прибутків [2, c.92].

Таким чином, фірма є  представником, що діє від імені  своїх акціонерів. До справи не стосується, хто буде зберігати – фірма  або акціонери. На практиці відносні долі фірми й акціонерів у заощадженнях сильно відрізняються в різних країнах. Наприклад, в Італії і Японії основний обсяг заощаджень приходиться на фірми. Обернена картина спостерігається в Німеччині і Великобританії². Однією з причин такої варіації є різниця в оподаткуванні дивідендів, нерозподіленого прибутку і доходу від приросту капіталу. Внаслідок того, що домашні господарства можуть позичати гроші, їхні бюджетні обмеження в основі своїй є міжчасовими. У них входять усі теперішні і майбутні витрати, з одного боку, і всі нинішні і майбутні прибутки, з іншого. Витрати і прибутки майбутніх періодів дисконтуються за тією процентною ставкою, за якою домашні господарства можуть позичати і давати в борг.

Багатство – це сума теперішньої  цінності поточних і майбутніх прибутків  і успадкованих активів за відрахуванням боргів. Міжчасові бюджетні обмеження потребують, щоб дійсна сума витрат була менше або дорівнювала розміру багатства. Цей принцип може бути застосованим до всіх суб'єктів, що господарюють: домашніх господарств, фірм, державного сектору і до країни в цілому [5, c.13].

Коли фірми здійснюють інвестиції, то вони (за дорученням своїх  акціонерів) відмовляються від поточного  споживання в ім'я майбутнього  випуску. Прибутковість інвестицій залежить як від технології, так  і від процентної ставки. Ставка відсотка є альтернативною вартістю капіталу, що його акціонери використовують для фінансування інвестиційних проектів, оскільки він може бути використаний для придбання інших активів.

Бюджетні обмеження  можуть бути підсумовані, або консолідовані. Підсумовування бюджетних обмежень домашніх господарств і фірм дасть бюджетне обмеження приватного сектору. У першому наближенні корпорації є ширмою: вони забезпечують своїх власників або акціонерів засобами для збільшення багатства.

Міжчасові бюджетні обмеження  державного сектору означають, що при даній тимчасовій структурі урядових закупівель зниження податків сьогодні означає підвищення податків згодом, і навпаки. В свою чергу, при даній структурі податків більший обсяг витрат сьогодні припускає менші витрати згодом, і навпаки [1, c.57].

Тотожність Рікардо підтверджує, що приватний сектор містить у собі бюджетне обмеження державного сектору. Державний борг не розглядається як багатство приватного сектору, і тимчасова структура податків не впливає на бюджетне обмеження приватного сектору. Оскільки приватний сектор може вільно позичати гроші під ті ж самі відсотки, що й уряд, витрата заощаджень (накопичень) державним сектором врівноважується накопиченням (витратою) заощаджень, здійснюваних приватним сектором; приватний сектор усвідомить сутність урядового бюджету, і підтримає загальний обсяг державних заощаджень на незмінному рівні.

З ряду причин тотожність Рікардо навряд чи виконується. Наприклад, фізичні особи можуть очікувати, що деяка частка поточного державного боргу буде виплачена після їх смерті. Крім того, процентні ставки для приватного сектору, як правило, перевищують ставку, за якою держава позичає гроші. Чимало домашніх господарств зіштовхуються з обмеженнями на запозичення. Податки можуть змінити розмір доходу, доступного для оподаткування [1, c.9].

 

2. Неокласична  модель макроекономічної рівноваги.

 

Неокласичний синтез являє собою подальший розвиток і, разом з тим, певне «примирення» підходів до аналізу економічних  процесів. Якщо, наприклад, Кейнс досить критично оцінював здатність цін гнучко реагувати на зміни ринкової кон’юнктури, то представники неокласичного синтезу прагнули «реабілітувати» ціни, доводячи, що вони сприяють оптимальному розподілу й найбільш повному використанню ресурсів.

Ціни діють не хаотично, а підкоряються певним закономірностям, забезпечують внутрішній порядок; через проби й помилки економіка рухається до рівноваги цін і виробництва. Розглядаючи проблему зайнятості, прихильники «змішаної» системи виражають незгоду з «неповною зайнятістю», висунутою Кейнсом [4, c.128].

Основна ідея синтезу  полягає в тому, щоб розробити  більш загальну економічну теорію, яка відображала б зміни в  господарському механізмі, результати пізніших досліджень і все позитивне, що міститься в роботах попередників.

Найбільш відомими представниками неокласичного синтезу є американський економіст П. Самуельсон, американський економіст російського походження В. Леонтьєв, англійський учений Джон Хікс.

П. Самуельсон — автор  одного з найбільш популярних підручників  «Економікс». Уважається, що саме він висунув ідею неокласичного синтезу. Її значення полягає в прагненні подолати розрив між представниками різних шкіл, погодити досягнення сучасної науки, використати позитивні результати попередників.

Синтез, за Самуельсоном, полягає в узгодженні трудової теорії вартості й теорії граничної корисності, поєднанні аналізу на мікро- і макрорівнях, взаємопов’язаному розгляді рівноваги й нерівноваги, рух у статиці й динаміці. Використання різних способів економічного аналізу, широке застосування економіко-математичних методів допомагають уточнити логічні обґрунтування, виявити функціональні взаємозв’язки, перевірити висновки й прогнози [2, c.147].

Щоб представити функціонування економіки як єдине ціле, необхідні  різні підходи, а не різні науки. Не може бути двох принципово різних теорій для аналізу господарських систем в їх неоднакових станах, на різних тимчасових етапах.

П. Самуельсон виходив  з того, що кожна сфера аналізу, кожна проблема (теорія ціноутворення, система оподаткування, організація  виробництва в національному масштабі) служить конкретним вираженням загальної концепції. Об’єднуючим стрижнем є ідея максимізації результату і принцип руху до стану рівноваги. Процес послідовних наближень економіки до незмінних умов породжує тенденцію до вирівнювання змінних умов відповідно до умов загальної рівноваги [7, c.79].

У центрі уваги Дж. Хікса  — проблема економічної рівноваги, яка розглядається автором у  труді «Вартість і капітал» (1939). Як інструмент аналізу рівноваги  була запропонована модель IS – LM, що увійшла практично в кожний підручник. IS означає інвестиції заощадження; LM —ліквідність грошей (L — попит на гроші;М — пропозиція грошей).

Перша частина моделі покликана відобразити умову  рівноваги на ринку товарів, друга  частина — на ринку грошей. Умовою рівноваги на ринку товарів служить рівність інвестицій і заощаджень, на грошовому ринку — рівність між попитом на гроші і їх пропозицією (грошовою масою).

Зміни на ринку товарів  викликають певні зсуви на ринку  грошей і навпаки. Рівновага на обох ринках визначається одночасно нормою відсотка й рівнем прибутку, інакше кажучи, обидва ринки визначають одночасно рівень рівноважного прибутку й рівноважний рівень норми відсотка.

Модель, природно, дещо спрощує  картину: передбачаються незмінність  цін, короткий період, рівність заощаджень і інвестицій, попит на гроші відповідає їх пропозиції [4, c.183].

Крива IS показує співвідношення між відсотковою ставкою r і рівнем доходу Y, який визначається кейнсіанською рівністю S = I. І інвестиції I, і грошовий попит L залежать від рівня прибутку й відсоткової ставки.

IS — крива рівноваги  на ринку товарів. Інвестиції  знаходяться в оберненій залежності  від норми відсотка. Наприклад,  при низькій нормі відсотка інвестиції будуть рости. Відповідно, збільшиться дохід Y і дещо зростуть заощадження S, а норма відсотка знизиться, щоб стимулювати перетворення S в I. Звідси зображений на рис. 2.1 нахил кривої IS [2, c.59].

 

 

Крива LM виражає рівновагу  попиту і пропозицїї грошей (при  даному рівні цін) на ринку. Її форма  дещо інша. Попит на гроші зростає  у відповідності до збільшення доходу Y. Але при цьому підвищується відсоткова ставка, гроші «дорожчають» (підштовхує зростаючий попит на гроші). Зростання відсоткової ставки покликане стримати цей попит. Зміна норми відсотка сприяє досягненню деякої рівноваги між попитом і пропозицією грошей.

Якщо норма відсотка встановлюється на дуже високому рівні, власники грошей надають перевагу придбанню цінних паперів, а не грошової готівки. Це загинає криву LM угору. Норма відсотка падає; рівновага знову поступово відновлюється [3, c.152].

 

 

Точка перетину IS і LM задовольняє подвійній умові рівноваги: по-перше, рівновазі заощаджень S і інвестицій I; по-друге, рівновазі попиту на гроші L і пропозиції грошей М; у точці Е встановлюється подвійна рівновага [1, c.137].

 

 

Рівновага на кожному  з двох ринків — товарів і грошей — установлюється не автономно, а  взаємопов’язано. Зміни на одному з  ринків обумовлено спричиняють відповідні зсуви на іншому.

Припустимо, поліпшуються перспективи інвестицій; норма відсотка залишається незмінною. Тоді підприємці збільшують капіталовкладення у  виробництво. У результаті, унаслідок  мультиплікаційного ефекту збільшиться  національний дохід, установиться проміжна рівновага Е (на перетині кривих IS1 і LM).

Із зростанням прибутку запрацює зворотний зв’язок. На ринку  грошей виникне нестача грошових коштів, порушиться рівновага, підвищиться  попит учасників господарської  діяльності на гроші, у результаті підніметься норма відсотка.

Процес взаємовпливу двох ринків на цьому не закінчиться. Більш висока норма відсотка пригальмує інвестиційну діяльність, що, у свою чергу, позначиться на рівні національного  доходу [6, c.95].

Тепер макрорівновага встановиться в точці Е (на перетині кривих IS1 і LM).