Історія митного оподаткування в Україні

Єдине мито було впроваджено в Україні 18 січня 1754 року. При закордонних  операціях на українсько-російському  кордоні сплачували особливе мито в російську казну, але якщо той самий вантаж необхідно було вивозити через російські порти, то потрібно було сплачувати ще раз мито — від 5 % до 10 % від вартості товару — обов'язково золотом.

15 липня 1754 р. іменним указом  Єлизавети фактично було зруйновано  митну систему України, відмінені  митні збори у вигляді індукти  та евекти, які збирались для  української скарбниці. Гетьман  К. Розумовський спробував відстояти  права та норми незалежності  України, закріплені Угодою між  двома державами 1654 р. Російський  дипломат Бестужев-Рюмін переконав  імператрицю, що створені митниці  будуть збирати значно більше, ніж отримував гетьман від  індукти, мита, і тому російська  казна не втратить, якщо Україні  буде повернуто суму, яку вона  мала від щорічної індукти.  Єлизавета задовольнила матеріальні  претензії гетьмана виплатою  Україні з митних зборів по 50 тисяч рублів щорічно. Зрозуміло,  що це стало "мізерною" економічною  компенсацією в порівнянні з  політико-правовими втратами країни  — знищення одного з основних  елементів державної автономії  України — самостійної митної  системи.

На наш погляд, доцільно акцентувати  увагу на тому, що власна митна система  була однією зі складових, на якій базувалася незалежність державного існування  України. Таким чином, з другої половини XVIII століття і до поновлення державності  в Україні (після створення Української  Народної Республіки в листопаді 1917 року) митна справа на території  України (малоросі) регулювалась виключно законодавством Російської Імперії.

3.Митна політика Російської імперії

Водночас митний тариф 1757 року виявився непрактичним. Мита продовжували стягуватись  як металевою валютою, так і російськими "ходячими грошима". Численна і  зайва деталізація статей, відповідно до яких проводилося митне оформлення однорідних товарів, ускладнювало застосування тарифу.

Тому в основу нового митного  тарифу, який був опублікований 1 вересня 1766 року, були покладені такі принципи: по-перше, всі імпортні товари, що у  Росії не вироблялися, завозилися безмитно; по-друге, під помірний податковий тиск попали товари, національне виробництво  яких знаходилось у стадії зародження; по-третє, помірними були також ввізні мита на матеріали та сировину для  вітчизняного виробника; по-четверте, готові вироби оподатковувались більш  високим митом в порівнянні з  напівфабрикатами; по-п'яте, імпортні товари, виробництво аналогів яких існувало в країні, оподатковувались порівняно  високим ЗО % митом. Експортне мито, як правило, не перевищувало 5 % ціни товару.

При розробці тарифної політики враховувалось, що західні країни були зацікавлені  в експорті сировинних товарів з  Росії, а відповідно, на національному  ринку підвищувався, але не задовольнявся  попит як на товари споживання, так  і на товари промислового призначення  .

В даний період було прийнято два  митних тарифи— 1811 та 1819 рр. Відповідно до першого високими ставками мита оподатковувались французькі товари. Другий, навпаки, вважається самим помірним в митній історії Російської імперії, бо практично зняв заборону на ввезення та вивезення товарів.

Відповідно до Митного тарифу 12 березня 1822 р. було заборонено вивіз 21 найменування товару та ввезення 300 найменувань. Основними положеннями були:

• низьке мито на товари, що необхідні  для Росії, виробництво яких можливе  в країні;

• звільнення від мита іноземних  товарів та продуктів, які не виробляються в країні, але в яких є потреба;.

• заборона ввозу товарів, які можуть конкурувати з російськими. Митний тариф 1822 року частково припинив ввезення імпортних товарів на територію  Російської імперії, тобто національна промисловість не конкурувала з іноземними виробниками, що забезпечило існування активного торгового балансу. Почала розвиватися внутрішня бавовняно-паперова промисловість. Однак заборонний митний тариф знизив попит на російську сировину, підвищив ціни на споживчі товари, сприяв зростанню контрабанди.

Одеса стала одним із важливих морських портів після введення в 1816 р. пільгового митного тарифу, що зумовило звернення  військового губернатора Херсонського краю графа Ланжерона до Петербурга щодо заснування порто-франко в Одесі. Під порто-франко, або вільним  портом, розумівся морський порт, а  інколи і велика прилегла до нього  територія. В межах даної території  ввіз і вивіз будь-якого товару або інших предметів здійснюються без дотримання митних формальностей  і звільнюються від сплати мита і  митних зборів, якщо вони спрямовуються  для виробництва і споживання в межах порто-франко.

Відповідно до маніфесту 1817 року в  Одесі було створено порто-франко, що передбачало "свободный беспошлинный привоз всех иностранных товаров  без различия, не исключая и тех, кои по общему тарифу к вывозу в  Россию запрещаются. Привозные товары выпускаются в город и его  округ без таможенного осмотра  и без подачи установленных объявлений (кроме хлебного вина и водки, других крепких напитков, запрещенных к  вывозу тарифом до 1 января 1821 г.)" .

Разом з тим слід зазначити, що крім позитивних тенденцій з розширення зовнішньої торгівлі в даному регіоні  відбулося й накопичення негативних сторін - втрати фіскального характеру, контрабанда та ін. Спочатку режим порто-франко було введено терміном на 30 років, але потім він двічі коригувався та подовжувався — в 1848 і 1854 роках.

Початок другої половини XIX ст. негативно  відобразився на митно-тарифних відносинах. Це проявилось у першу чергу в  різкому скороченні митних доходів. В умовах затяжної Кримської війни 1853—1856 pp. та підписання Паризького договору, в результаті якого Росія втратила не тільки південно-західну частину  Бессарабії, але й вихід на Дунай, значно погіршилось стратегічне  положення Росії на Чорному морі, що, у свою чергу, вплинуло на різке  скорочення обсягів зовнішньої торгівлі.

З приходом в 1881 р. нового царя Олександра III митно-тарифна політика Російської імперії змінилась у бік протекціонізму. У наступному десятиріччі ставки мита щорічно переглядались і  кожен раз у бік збільшення. Піком стало прийняття в 1891 р. митного тарифу. Розповсюджуючись на галузі, які до цього не попадали під дію тарифних регуляторів, він  посилив ефект захисту і для  галузей, які були під "митною парасолькою". Слід зауважити, що аналогічної політики на той час дотримувалися США  та Німеччина.

Наприкінці XIX століття митні платежі посідали друге місце в непрямих прибутках держави. Якщо прямі податки в 1897 році становили 101,4 млн руб., то непрямі — 596,4 млн руб. Серед непрямих податків митний податок посідав перше місце після акцизу на алкоголь, у той час як останній упав з 34,5 % у 1884 року до 25,7 % у 1894 році.

У першому десятилітті XX століття намітилася депресія в промисловому виробництві, але з 1909 року Російська  імперія вступила в смугу промислового підйому. Це позначилося на організації  митної справи, головним завданням  котрої як і раніше, залишалася реалізація фіскальної функції.

Митний тариф 1903 року, який почав  діяти в 1906 році, був ще більш протекціоністським, але в перші ж роки його існування  багато статей цього тарифу було скасовано  або замінено.

4.Митна система України на початку ХХ століття

З початком Першої світової війни  українські землі, що входили до складу ворогуючих імперій, припинили митні  операції, характерні для мирного  часу. їхнє відновлення відбулось  у ході відродження української  державності, чільним атрибутом  якої стало заснування самостійного митного відомства.

З проголошенням 4-м Універсалом  України незалежною державою почався  новий етап становлення митної системи  в Україні. В Універсалі відзначалось: "Однині Народна Українська Республіка бере в свої руки найважливіші галузі торгівлі і всі доходи з неї  повертатиме на користь народу. Торг товарами, які будуть привозитись  з-за кордону і вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша" . Тому "з метою захисту держави  від спроб безмитного ввозу іноземних  товарів, а рівно й вивозу тих  українських виготувань землі і  промисловості, які за уявленням  економічного характеру можуть підпадати  під обмежені норми", було вирішено встановити тимчасовий митний нагляд у кордонним пунктах: Радзивилові, Волочиську, Гусятині, Новоселиці, Збаражі  й на ст. Брест-Литовськ.

Тимчасовий митний нагляд до відпрацювання  нового митного статуту здійснювався згідно з вимогами "Таможенного  устава" й інших нормативних  актів, виданих до 27 жовтня 1917 р.. а  також загального митного тарифу 1903 р. і конвенційних угод Росії. Німеччини  і Австро-Угорщини 1894, 1904, 1906 рр. Митні  операції обмежувалися перепусткою  через кордон пасажирів з їхніми речами, серед яких підлеглі до сплати мита, але не в товарному вигляді, випускалися (без таврування) після  утримання зборів: прийманням до огляду всіх іноземних вантажів і поштових відправлень, що прибували з-за кордону  і переадресовувалися транзитом  до Одеси. Києва чи Харкова.

Питання організації митної справи України після державного перевороту в 1918 р. вирішував також її уряд, який для організації роботи щодо зміцнення  фінансової бази країни створив у  складі Міністерства фінансів Департамент  митних зборів. За рішенням гетьмана Павла  Скоропадського було організовано Корпус прикордонної варти, якому доручалося виконання не тільки функцій охорони кордону України, але й окремих митних функцій.

Також було підписано "протокол економічного договору між Українською державою, з одного боку, і Німеччиною та Австро-Угорщиною— з іншого. В додатку до протоколу, який містив розділ "Угода про  мито", поряд з регулюванням нарахування  і сплати мита в торгових відносинах сторін, передбачалось таке: "Укладаючи  договір, сторони приступлять негайно  до спільних переговорів, щоби в інтересах  товарообміну між обома державами  впровадити спрощення і полегшення українських митних формальностей" .

Структура митної системи України складалася з 49 митних установ. Залежно відзначення й обсягу роботи вони розподілялися на 21 митницю та двадцять шість митних застав і два митних пости.

Таким чином, можна зробити висновок, що уряди, які існували у цей короткий період української державності, з  глибоким розумінням ставилися до проблеми створення митної системи, але для  реалізащї проектів їм не вистачило  часу. У 1918—1920 рр., коли майже на всій території України розгорнулися бойові дії, міжнародні торговельні  операції були практично припинені. За таких умов існування митних інституцій втрачало будь-який сенс. їхнє відновлення  відбувалося вже за часів Радянської України.

5. Характер і спрямованість митно-тарифної політики СРСР

У радянський період митне регулювання  носило інший характер. Митна політика радянських республік будувалася за принципом промислового протекціонізму, і це був об'єктивний процес. Введення цієї системи диктувалося розрухою в країні, викликаною Першою світовою і громадянською війною, а також  економічною блокадою західних держав. Але надмірний протекціонізм  стримував розвиток національного  ринку, негативно позначався як на відновленні  та розвитку металургійної й металообробної промисловості, так і на штучній  підтримці елементів натурального господарства в сільській місцевості.

Безумовно, загальний стан економічної  та політичної ситуації в країні (громадянська війна, голод, розруха, товарний дефіцит) вплинув на розвиток митної справи — крім виконання фіскальної функції  однією з головних стала правоохоронна. У 1921 р. було видано декрети про право  митних установ на конфіскацію контрабандних  товарів, а 8 грудня 1921 р. створено Центральну комісію з боротьби з контрабандою. Контрабанда стала однією з найгостріших економічних проблем у країні. У величезній кількості ввозився іноземний товар, який породжував спекуляцію. В обмін на контрабандні товари вивозилося золото, коштовності, хутро, предмети старовини  і мистецтва. Організовувалися групи  контрабандистів, які підривали  економічні підвалини держави.

28 грудня 1920 р. між Українською  РСР і радянською Росією було  підписано Союзний робітничо-селянський  договір, ст. З якого передбачала  об'єднання існуючих в обох  республіках народних комісаріатів  зовнішньої торгівлі. Уже в жовтні 1921 року на кордоні У РСР  функціонувало 44 митні установи  трьох видів: митниці, митні  нагляди, митні пости. Серед  митниць за обсягом товаропотоку  виділялись Олевська, Ямпільська, Волочиська, Гусятинська, Могилів-Подільська, Одеська,  Тернопільська, Маріупольська, Бердянська, Таганрозька. "Митні нагляди"  існували в Очакові, Овідіополі, Генічеську. Крім митниць на кордоні були створені також дві внутрішні митниці — в Києві та Харкові.

Таким чином, до підписання у 1922 році Договору про створення СРСР відносини  між союзними республіками характеризувались  як міждержавні. Тобто існуючі тісні  взаємозв'язки у сфері митно-тарифних відносин за нинішньою класифікацією  інтеграційних об'єднань можна систематизувати  як митний союз. 20 квітня 1922 року РНК  УРСР було прийнято постанову про  введення в дію на території УРСР Митного тарифу з Європейської торгівлі, а з часом — про митну  охорону.

Зі створенням Радянського Союзу  зовнішні відносини, як і митна справа, стали прерогативою союзних митних органів. Коли в червні 1923 р. в Москві на Четвертих зборах ЦК РКП(б) представники України порушили питання про  необхідність децентралізації всієї  сфери зовнішніх відносин, Сталін, доповідаючи з даного питання, заявив: "Українці пропонують Інсправ і  Зовнішторг перенести з розряду (митних) об'єднань до розряду директивних, тобто залишити комісаріати в  республіках з Інсправ і Зовнішторгом Союзу, підпорядкувавши їх директивам останніх. Ця пропозиція неприпустима, якщо враховувати, що ми дійсно створюємо  союзну державу, яка виступає перед  зовнішнім світом як одне ціле" .