Історія економіки та економічної думки

Крім того, багато міжнародних монополій  одночасно випускають продукцію  цивільного та військового призначення (General Motors, Chrysler, Ford, IBM та ін.), а ряд  корпорацій спеціалізуються винятково  на виробництві озброєнь. З урахуванням  високого рівня рентабельності військового виробництва та наявності державних військових замовлень ці монополії активно спонукають материнські держави до розв’язання локальних війн, виконуючи роль постачальників зброї та ініціаторів військових переворотів.

Що стосується України, то вона також не випала з загальної «обойми» процесів монополізації національної економіки. Їх ключовою організаційною формою є на сьогодні фінансово-промислові групи (ФПГ), котрі контролюють левову частку виробництва ряду галузей вітчизняної промисловості. Найпотужнішими з них є ФПГ “Інтерпайп” (80 % виробництва феросплавів, 60 % – трубної промисловості та 60 % – нафтової промисловості); ФПГ «Приват» (60 % виробництва продукції гірничо-збагачувальної та 30 % хімічної промисловості, а також 21 % виробництва продукції машинобудування); ФПГ “Систем Кепітал Менеджмент” та ФПГ “Індустріальний Союз Донбасу” (котрі контролюють відповідно 40 % і 20 % коксохімічної промисловості).

Незважаючи на об’єктивність та неминучість процесів галузевої  концентрації виробництва, які дозволяють найбільш ефективно інтегрувати виробничі, збутові та інноваційні ланки суспільного відтворення, в Україні їм значною мірою сприяли механізми ваучерно-сертифікатної приватизації, реалізовані упродовж 1990-х років в інтересах владної верхівки. Так, за умов непрозорості інформації щодо порядку здійснення приватизаційних процесів та відсутності строгого державного і суспільного контролю у цій сфері, первинне нагромадження капіталу у нашій державі відбулося винятково на користь невеличкої купки фінансово-олігархічної буржуазії, тісно пов’язаної із владними структурами. Це обмежило доступ широких верств населення до приватизаційних процесів та породило стрімке його майнове розшарування, яке згодом набуло загрозливого характеру у вигляді глибокої соціальної поляризації українського суспільства.

Крім того, сьогодні в Україні  широкого поширення набув ганебний процес незаконного привласнення чужого бізнесу – рейдерство, яке через  недосконалість вітчизняного корпоративного права, високу корумпованість української влади та правоохоронних органів стало системним явищем та справжньою суспільною катастрофою. Про його масштаби свідчать, зокрема, оцінки експертів інвестиційних компаній, згідно з якими з 3 млрд. дол. США щорічного обсягу злиттів і поглинань в Україні дві третини мають недружній характер рейдерських захоплень.

Оцінюючи рівень монополізації  української економіки, не слід скидати  з рахунків і активну участь у  цих процесах міжнародного транснаціонального капіталу. Так, практична відсутність у нашій державі будь-яких обмежень на участь іноземних інвесторів у приватизаційних процесах уже сьогодні призвела до загрозливої, з точки зору національної економічної безпеки України, монополізації іноземними корпораціями стратегічно важливих для держави підприємств та галузей економіки. Наочним прикладом, який підтверджує дану тезу, є надмірна присутність російського капіталу у нафтогазовій галузі України (де він контролює понад 85 % нафтопереробки та левову частку національного ринку нафтопродуктів), у кольоровій металургії (де російські компанії “Русский алюминий” і “Суал-холдинг” володіють Запорізьким алюмінієвим комбінатом та Миколаївським глиноземним заводом). Надмірно монополізованою іноземним капіталом є і телекомунікаційна сфера: так, російська АФК ‘Система” контролює 100 % UMC; російська “Альфа-груп” володіє 100 % ЗАТ “Українські радіосистеми”, 43,5 % “Київстар” та 13,2 % оператора “Turkcell”, якому належить 54,2 % української компанії “Цифровий стільниковий зв’язок”. Подібні приклади можна продовжувати.

Високий рівень монополізації української  економіки, коли діяльність вітчизняних  та іноземних монополістичних структур практично виводиться з-під контролю держави, справляє вагомий гальмуючий вплив на процеси формування у  нашій державі повноцінного конкурентного середовища та становлення ефективних інституціоналізованих ринкових механізмів регулювання економіки.

Резюмуючи вищенаведене, слід констатувати, що на усіх етапах розвитку капіталістичної  ринкової системи монополізація  капіталу характеризувалася суперечливим характером, який обумовлений як дією різноспрямованих її матеріально-речових факторів, так і зіткненням інтересів монополістичних структур та решти суб’єктів економічної взаємодії. Проте якщо в епоху монополістичного та державно-монополістичного капіталізму ці суперечності мали в основному прогресивний характер, сприяючи поглибленню міжнародного поділу праці, транснаціоналізації національних економік країн світу та диверсифікації міждержавної економічної взаємодії, то глобальна фаза світогосподарського розвитку чітко окреслила свій головний виклик – зростання масштабів та критичне загострення суперечностей монополізації капіталу у результаті дії як об’єктивних законів розвитку міжнародної економічної системи, так і новітніх тенденцій та нелінійних чинників цивілізаційного поступу. Це знаходить свій прояв у поглибленні антагонізму між глобальною експансією монополій та національним економічним суверенітетом країн світу, посиленні глобальної конкуренції у сфері виробництва та збуту товарів та послуг, поглибленні нерівномірності нагромадження виробничого та фіктивного капіталів, загостренні антагонізму між глобальним капіталом і міжнародним контингентом найманих працівників, підриві техніко-технологічної безпеки країн, передиспозиції виробництв монополій у світовому економічному просторі, активізації політичної діяльності міжнародних монополій у приймаючих країнах та зростаючій їх зацікавленості у розгортанні військових конфліктів у світі.

Суперечності глобальної монополізації  капіталу вносять дисбаланс у глобальну економічну та екологічну рівновагу, обумовлюють поглиблення технологічного розриву між країнами та загрожують людству системними економічними кризами й масштабними силовими конфліктами. Це вимагає докорінної реорганізації діючої системи інституціоналізації глобального економічного розвитку з метою нівелювання негативних наслідків наявних глобальних асиметрій та гармонізації інтересів суб’єктів глобальної економічної системи.

Тема 9. 2. Основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець ХХ ст. - початок ХХІ ст.)

Перелік питань до самостійної  роботи студентів 

(самостійна робота  у вигляді  конспекта)

1. Протилежності економічних теорій  М. Фрідмана та Дж. М. Кейнса.

Для того щоб унаочнити відмінності в поглядах М. Фрідмана та Дж. М. Кейнса, згрупуємо їх у таблицю.

Розділ  Х (ЗМ 10). Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та формування засад ринкового господарства  в Україні у 90-их роках ХХ ст.

Тема 10.1. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи

Перелік питань до самостійної роботи студентів

 (самостійна робота у вигляді конспекта)

1. Господарство України в роки  ІІ світової війни.               

2. Розвиток народного господарства  в 1946-1970 рр.  Причини сповільнення  економічного розвитку України  в 60-80-х рр.                          

Господарство України  в роки ІІ світової війни.

Для України друга світова війна  почалася у вересні 1939 p. Згідно з  пактом Молотова — Ріббентропа Радянський Союз зайняв західноукраїнські землі. В 1940 p. до Української РСР була приєднана Буковина. В 1939— 1940рр. на західноукраїнських землях націоналізовано 2,5 тис. підприємств. “Найпопулярнішим” заходом нової влади стала експропріація польських землевласників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі. 
Радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств. Зі східних районів направили ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. На початок німецько-радянської війни 1941 p. у Західній Україні фактично було ліквідовано безробіття. Будівництво і реконструкція фабрик і заводів збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося переселення робітників у східні райони України. Так, з вересня 1939 p. по червень 1941 p. із Західної України на підприємства Донбасу виїхало 17 тис. робітників.

Проте демонтаж соціально-економічної  інфраструктури негативно вплинув  на розвиток господарства у західних областях. На кінець 1939 p. було конфісковано і перерозподілено понад 2 млн га землі. Бідняцькі господарства звільнялися від сплати податків. У тяжких умовах опинились господарства заможних селян. Вони були обкладені високими податками.

Уже в 1940 p. виникли перші колгоспи. До середини 1941 p. було колективізовано близько 13 % селянських господарств. Створено 182 машинно-тракторні станції, які обслуговували понад 1,5 тис. колгоспів, а також індивідуальні господарства.

Насильницька колективізація призвела до соціальної напруги. Небажання галицьких  і волинських селян вступати в колгоспи викликало репресії з боку влади. Репресіям піддавались насамперед заможні селяни.

Ліквідація старої системи управління супроводжувалася засланням службовців держапарату, органів суду, прокуратури, поліції разом з їхніми родинами. Відразу після вступу радянських військ почались арешти й виселення колишніх функціонерів старих політичних партій, великих і малих підприємців, поміщиків, осадників, заможних селян. Жертвами сталінізму стала значна кількість інтелігенції — адвокати, вчителі, вузівські викладачі, діячі культури.

Як метод політичного переслідування чи адміністративного покарання  широко використовувався такий вид  репресій, як депортація. Уже восени 1939 p. перша хвиля депортації охопила  польських осадників, які виселялися разом із сім'ями. Протягом грудня 1939 — березня 1940 pp. із Західної України та Західної Білорусії було депортовано понад 137 тис. чол. їх виселяли в північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстану.

Друга хвиля депортації прокотилась  у квітні 1940 p., коли було вивезено заможних селян — “куркулів” (до 6 тис. сімей із Західної України та Західної Білорусії). Всього із Західної України в 1939 — 1940 pp. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20 % населення. Чимало невинних людей, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було знищено.

В умовах сталінського тоталітарного  режиму залишалося важким політичне  та соціально-економічне становище  населення східних областей України. За рахунок жорстокої експлуатації робітників та інженерно-технічних працівників, а також мілітаризації економіки напередодні німецько-радянської війни зростало промислове виробництво. Якщо у 1937 p. випуск продукції важкої промисловості (в межах території Української РСР 1939 p.) становив 16,2 млрд крб. за цінами 1926/27 pp., то у 1940 p. — 22,4 млрд крб. Змінювалася галузева структура промисловості. У 1940 p. частка виробництва засобів виробництва (група А) в Українській РСР становила 62 % проти 36 % у 1913 p., предметів споживання (група Б) — 38 проти 64 % у 1913 p. Україна була головною вугільною та металургійною базою СРСР. У 1940 p. вона давала: вугілля — 50,5 % загальносоюзного виробництва, залізної руди — 67,6, сталі — 48,8, чавуну — 64,7 %.

Україна стала одним з основних районів СРСР з виробництва зернових і технічних культур, продуктивного тваринництва, її сільське господарство давало третину союзного виробництва зерна і 60 % врожаю цукрових буряків. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років значно розширилися посівні площі, поліпшилась їх структура, зросла врожайність сільськогосподарських культур. У 1940 p. урожайність зернових культур становила 12,4 ц/га і перевищувала рівень 1913 p. на 3 ц, соняшнику — відповідно 13,1 ц/га і 3,8 ц, картоплі — 101 ц/га і 22 ц. Однак погектарний збір цукрових буряків був дещо нижчим: 158 ц/га в 1940 p. проти 167 ц/га в 1913 p.

Деякі позитивні зрушення відбулись  у торгівлі. Роздрібний товарообіг державної та кооперативної торгівлі Української РСР у 1940 p. порівняно  з 1937 p. збільшився на 34,6 % і загальний його обсяг досяг 3202,8 млн крб. З них на роздрібну торгівлю припадало 2817,2 млн крб., а на громадське харчування — 385,6 млн крб. Проте це не відповідало реальним потребам населення. До того ж ринкові фонди в розрахунку на одну людину в 1940 p. навіть зменшилися. Повільно зростали реальні доходи населення. Так, реальна заробітна плата робітників і службовців народного господарства з 1937 по 1940 p. збільшилася лише на 12 % .