Історія економіки та економічної думки

Подібне розуміння глобальної монополізації капіталу, як глибоко суперечливого процесу, випливає з характеру сучасного етапу економічної глобалізації. Як об’єктивний та цілісний процес, а також джерело і стимулятор конкуренції, глобалізація, тим не менше, справляє доволі неоднозначний вплив на динаміку національного економічного розвитку, породжує конфлікти і кризи регіонального і планетарного масштабу. Що стосується міжнародної монополізації капіталу, то її відмінною рисою за умов глобалізації стає повна «автономізація» щодо політики національних урядів процесів нагромадження капіталу та його регіонального й галузевого розподілу. За таких умов глобальний капітал, незважаючи на національну приналежність, у крупномасштабних обсягах спрямовується у ті локали та локалітети світової економіки, де можливо отримати монопольні надприбутки, встановити контроль за найбільш прибутковими сферами діяльності та оволодіти природними монополіями, енергетикою та технологічними інноваціями.

Між тим, з ослабленням впливу на світогосподарські процеси національних держав посилюється роль інститутів, які формують “каркас” системи глобального менеджменту. До них належать, насамперед, міжнародні та неурядові організації, котрі, будучи підконтрольними глобальному фінансово-промисловому капіталу, забезпечують його безперешкодне проникнення у будь-яку країну світу з метою отримання надприбутків. Причому ця місія сучасних інститутів глобального управління навіть не завуальовується. Підтвердженням цього є, зокрема, той факт, що у щорічній доповіді міністра оборони США Президенту та Конгресу серед життєво важливих інтересів цієї країни, захищати які покликані американські збройні сили, поряд із забезпеченням життєдіяльності держави та суспільства виокремлюються інтереси американських транснаціональних корпорацій. Виходячи з цього надзвичайної актуальності на сьогодні набувають питання синергійного об’єднання зусиль усіх країн світу заради нівелювання економічних, фінансових і соціальних диспропорцій у міжнародних відносинах, а також гармонізації інтересів суб’єктів глобальної економічної системи.

Наступною суперечністю процесів глобальної монополізації капіталу є посилення глобальної конкуренції у сфері виробництва та збуту товарів і послуг. Ця конкуренція виявляється як на рівні монополій, так і між підприємствами монополізованого та немонополізованого секторів. Так, ефективність реалізації міжнародними монополіями глобальних стратегій визначальною мірою залежить від їх конкурентних позицій у найбільш прибуткових галузях економіки з високою продуктивністю суспільної праці, інноваційною оснащеністю виробництва, сучасними методами його організації й управління та відносно низькими виробничими витратами. Невипадково, що саме ці галузі світової економіки на сьогодні найбільшою мірою залучені у процеси глобальної монополізації капіталу, у результаті чого деформуються пропорції глобального виробництва та загострюються суперечності між самими монополіями-гігантами та між підприємствами монополізованого і немонополізованого секторів.

Прагнучи досягнути панування  у світовій економічній системі, глобальний капітал підпорядковує своїм монополістичним інтересам дрібний та середній немонополізований сектор. Це проявляється у тому, що глобальні монополії за рахунок зростання планомірності своєї фінансово-господарської діяльності, свідомого обмеження обсягів виробництва, реалізації узгодженої політики капіталовкладень і механізмів трансфертного ціноутворення у самостійному режимі формують глобальну пропозицію і глобальний попит на свої товари та послуги, визначають динаміку та векторну спрямованість розвитку найважливіших галузей світового господарства, а також диктують напрямки міжгалузевого та міжрегіонального переливання глобального капіталу.

Крім того, спотворюючи дію об’єктивних  економічних законів (закону вартості, закону концентрації виробництва, закону грошового обігу, закону адекватності виробничих відносин рівню й характеру продуктивних сил та ін.), міжнародні монополії формують базис асиметричних відносин суб’єктів глобальної економічної системи, коли вихід на глобальний ринок нових «неглобальних» гравців стає вкрай ускладненим, а іноді практично неможливим.

Наступний вузол суперечностей, породжених глобальною монополізацією капіталу, – це поглиблення нерівномірності нагромадження виробничого та фіктивного капіталів. Підтвердженням цього є, зокрема, сучасні процеси злиттів і поглинань (ЗіП), до яких найчастіше долучаються міжнародні монополії з метою зміцнення своїх позицій на глобальному ринку. При цьому ЗіП накладають на суспільство величезні витрати, пов’язані, насамперед, із загостренням конкуренції на ринку цінних паперів, де «торгують» корпораціями, а також з погіршенням функціонування монополій за умов недружніх або захисних поглинань.

Проте найбільш деструктивний вплив  угод злиттів і поглинань проявляється у тому, що упродовж останніх десятиліть вони стали важливим каналом відтоку  капіталу зі сфери виробничого нагромадження, адже колосальні фінансові ресурси, що витрачаються на ці цілі, замість того, щоб залучатися у розвиток виробництва та прискорення науково-технічного прогресу, фактично вилучаються з виробничої сфери. Як свідчать дані, представлені на рисунку 1, упродовж 1987 – 2006 рр. спостерігалося випереджальне зростання чисельності та вартості угод ЗіП, що фінансуються з колективних інвестиційних фондів, порівняно з обсягами операцій, де формою платежу виступає обмін акціями. Якщо чисельність перших упродовж вказаного періоду зросла з 43 до 889, а їх вартість – з 4,6 до 158,1 млрд. дол. США, то чисельність угод з формою платежу – обмін акціями – зросла з 6 до 171, а їх вартість – з 1,5 до 96 млрд.

Крім того, іпотечна криза, яка набула сьогодні глобального поширення, у недалекому майбутньому може призвести до переорієнтації банківських кредитів на користь розширення обсягів фінансування угод зі злиттів та поглинань. Адже вже сьогодні під тиском падіння попиту на іпотечне кредитування банківські установи нерідко вдаються до надання кредитів, сума яких більш ніж утричі перевищує прибуток тієї чи іншої компанії, тоді як ще до недавнього часу банки зазвичай відмовлялися надавати компаніям кредити на суму, яка у 2 - 2,5 разу перевищує їх прибуток.

По суті, злиття і поглинання нерідко означають рух фіктивного капіталу та забезпечують не стільки зростання виробництва, скільки ринкову перекапіталізацію монополістичних структур та отримання ними надприбутків. Яскравим прикладом цього є, зокрема, високотехнологічні галузі, компанії яких за рахунок реалізації у 1990 - 2000 рр. крупномасштабних угод ЗіП досягнули стрімкого нарощення своєї ринкової капіталізації. Так, капіталізація лише однієї компанії Microsoft на початок ХХІ ст. майже вдвічі перевищувала капіталізацію глобальної металургійної галузі (включаючи добування природних ресурсів); частка високотехнологічного сектора у сумарній капіталізації американського ринку упродовж 1990 – 2000 рр. зросла уп’ятеро – з 7 до 36 %; протягом останніх двох десятиліть індекс Dow Jones високотехнологічних та Інтернет-компаній зріс у 15 разів, а NASDAC – майже у 20. Крім того, спостерігається поглиблення розриву між сумарною ринковою вартістю акцій цих фірм та вартісними обсягами їх щорічного прибутку: якщо раніше він становив 4 – 6 разів, то в останні п’ять років – 25 - 40 разів, а за деякими високотехнологічними компаніями – сотні разів. Більше того, для багатьох американських ТНК, які працюють у сфері високих технологій, характерна абсолютно унікальна ситуація, коли на фоні їх збиткової фінансово-господарської діяльності спостерігається швидке зростання курсів їх акцій.

Водночас доволі обмеженим виявився вплив злиттів і поглинань  на динаміку продуктивності факторів виробництва в американському народному  господарстві з огляду на те, що частка технологічних компаній США у сукупній зайнятості за вказаний період зросла лише з 6 до 9 %, а у продажах – з 6 до 10 % відповідно. У результаті замість модернізації провідних галузей промисловості на основі крупномасштабного приватного інвестування відбувається формування нових конгломератних об’єднань, а зростання попиту на мільярдні кредити у галузях, які найбільшою мірою залучені нині до процесів злиттів і поглинань, може призвести до подальшого зростання кредитних ставок і нанести значні збитки автомобілебудуванню, сільському господарству, житловому будівництву, хімічній та текстильній промисловості, дрібним фірмам різних галузей економіки та ін.

Серед суперечностей, котрі породжує глобальна монополізація капіталу, слід виокремити і загострення антагонізму між глобальним капіталом і міжнародним контингентом найманих працівників. Так, діяльність сучасних міжнародних монополій у соціальному плані означає пред’явлення ними всезростаючого попиту не лише на робочу силу країни свого базування, але й на міжнародний контингент найманих працівників. При цьому глобальний капітал, як правило, спрямовується у ті центри концентрації робочої сили, де вона значно дешевша порівняно з вартістю робочої сили у країні базування ТНК, адже ключовим компонентом стратегій міжнародних монополістичних структур є строга економія витрат, насамперед, за рахунок скорочення фонду оплати праці. Підтвердженням цього є, зокрема, стрімке скорочення зайнятості у метрополіях, коли темпи зростання чисельності зарубіжних працівників монополій суттєво випереджають темпи зростання зайнятості місцевої робочої сили. Наприклад, упродовж 1993 - 2005 рр. частка іноземної робочої сили у сукупній зайнятості 10 найкрупніших світових монополій зросла з 36,0 до 52,6 %, а списки найдохідніших корпорацій та корпорацій – найкрупніших працедавців зазвичай не збігаються. Прикметно, що зростання чисельності іноземного контингенту найманих працівників міжнародних монополій відбувається на фоні стрімкого скорочення ними робочих місць. Ця тенденція, особливо чітко окреслившись наприкінці 1990-х років, на сьогодні набула усталеного, довгострокового характеру, про що свідчить той факт, що протягом вказаного періоду сукупна зайнятість у 10 найкрупніших світових монополіях скоротилася з 2,5 до 1,9 млн. осіб.

Наприклад, у 2001 р. корпорація Toshiba скоротила  близько 20 тис. робочих місць шляхом зменшення чисельності працівників  своїх закордонних філій та дострокового виходу на пенсію японських працівників. У 2002 р. німецький Deutsche Bank AG скоротив 13 тис. співробітників-іноземців; у 2006 р. американська корпорація Ford Motor повідомила про намір до 2011 р. закрити десять своїх заводів на території Північної Америки та звільнити понад 25 тис. осіб; а у 2007 р. корпорація Chrysler звільнила 20 тис. працівників на кількох підприємствах у Детройті та закрила ряд складальних заводів за кордоном. Подібна ситуація вже сьогодні викликає занепокоєння у світової громадськості, адже зменшення зайнятості у міжнародних монополіях, як найкрупніших світових працедавцях, у недалекому майбутньому може призвести до поступового скорочення у загальносвітовому масштабі чисельності представників «середнього класу».

Крім того, діяльність сучасних міжнародних  монополій сприяє поширенню масштабів  нестандартних форм зайнятості (неповний робочий час, робота за контрактами, договорами субпідряду тощо), погіршує умови праці у відсталих країнах, спричинює ерозію соціального захисту працівників та стрімке майнове розшарування між населенням заможних держав та країн третього світу, а також між багатими та бідними верствами населення усередині держав.

Проте суперечливість процесів глобальної монополізації капіталу цим не обмежується. Слід відзначити, що діяльність сучасних міжнародних монополій за умов техноглобалізму  здатна підірвати техніко-технологічну безпеку країн, оскільки останні постійно перебувають під загрозою втрати контролю за національним інноваційним потенціалом як запоруки стабільності їх економічного розвитку та незалежності від дії екзогенних чинників глобального конкурентного середовища. А оскільки ядром монополізації високотехнологічних галузей глобального виробництва є транснаціональні корпорації провідних країн світу – США, Японії та Німеччини, котрі здійснили ефективну інтеграцію фундаментальної та прикладної науки, монополізували права на володіння, контроль та перерозподіл світового технологічного, кадрового й інтелектуального ресурсів, то національні інтереси решти країн світу та їх науково-технічна політика можуть лише «підлаштовуватися» під глобальну стратегію формування світових центрів з розробки та комерціалізації інноваційних продуктів. У даному контексті цілком слушною видається думка українського вченого А. Поручника про те, що ця стратегія, передбачаючи лімітоване “виділення” кожній державі певної частки глобальних науково-технічних здобутків, загрожує поглибленням технологічного розриву між країнами, що залучені до процесів розробки та комерціалізації ключових інновацій, та державами-аутсайдерами цих процесів.

Ще одним суперечливим проявом  процесів глобальної монополізації капіталу є діяльність міжнародних монополій, зорієнтована на передиспозицію своїх виробництв у світовому економічному просторі, коли екологічно чисті і безпечні види промислового виробництва, наукомісткі та інформаційно насичені виробництва концентруються у країнах-лідерах світового господарства, а енергомісткі, екологічно брудні та трудомісткі галузі перебазовуються у менш розвинені країни. Такі галузі, орієнтуючись на задоволення глобального попиту, масштаби якого перевершують можливості економного, раціонального та довготривалого використання ресурсної бази приймаючих країн, здатні швидко вичерпати їх природні ресурси, порушити глобальну економічну і екологічну рівновагу та викликати масштабні силові конфлікти між державами.

Негативними проявами діяльності сучасних глобальних монополій є і активізація їх політичної діяльності у приймаючих країнах та зростаюча зацікавленість у розгортанні військових конфліктів у світі. Так, персоніфікатори глобального капіталу, прагнучи отримати доступ до нових джерел стратегічних ресурсів і неосвоєних ринків збуту, нерідко вступають у національні асоціації промисловців та фінансують місцеві політичні партії та політичні рухи. Це забезпечує активне лобіювання їх інтересів у приймаючих країнах через органи законодавчої та виконавчої влади. Причому монополістичні інтереси, зорієнтовані на встановлення тотального контролю над природними, виробничими, фінансовими та земельними ресурсами приймаючих країн, як правило, суперечать національним економічним інтересам останніх.