Статус та основні напрями діяльності центральних банків

Тема 1. Статус та основні напрями  діяльності     центральних  банків

 

1. Виникнення центральних емісійних банків

2. Статус та  основи організації центральних банків

3.  Основні напрями діяльності центральних банків

4. Операції центральних банків

 

 

1. Призначення і створення центральних банків

            У ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце, він є ключовою ланкою, ядром грошової і банківської систем. У різних країнах цей банк називається по-різному із застосуванням таких означень, крім центрального, як національний, державний, резервний, або має скорочену назву — Банк Японії, Банк Франції.

        Центральні банки можуть мати різну форму власності:

 державну  (Німецький федеральний банк, Банк Англії);

 акціонерну, з участю держави у формуванні капіталу ( Банк Японії);

 акціонерну, без участі держави у формуванні капіталу (федеральні резервні банки у США).

            Форма власності центрального банку не має принципового значення для його функціонування, оскільки цільова спрямованість діяльності центрального банку визначається не інтересами його власників, а інтересами всього суспільства.

           Центральні банки у їх сучасному розумінні були створені у ХХ ст., що  пов’язано з процесом демонетизації золота - поступового процесу втрати золотом функцій грошей. У 30–і  роки були ліквідовані всі форми золотого стандарту  у внутрішньому  обороті країн.

 Юридично демонетизацію золота було закріплено другою поправкою до Статуту МВФ.

 

  Зміни до Статуту МВФ були  внесені на підставі угоди між країнами — членами МВФ, підписаної в 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) і ратифікованої необхідною кількістю країн у 1978 р. Поправки до Статуту скасували офіційну ціну золота і золоті паритети.

         У сучасних умовах в усіх країнах в обігу перебувають лише неповноцінні гроші — паперові гроші й монети з неблагородних металів.

              Демонетизація золота спричинила:

— перехід від системи обігу повноцінних грошей до системи обігу неповноцінних грошей, які не мають власної реальної вартості і не обмінюються на повноцінні гроші, зокрема на золото;

• створення спеціального органу державного управління — центрального банку, основним призначенням якого стала не тільки емісія грошових знаків, а і забезпечення регулювання їх обігу;
• запровадження особливого емісійного механізму (грошово-кредитної політики), який дає можливість узгоджувати емісію грошей зі зміною потреб економіки в платіжних засобах і завдяки якому держава в особі центрального банку має можливість активно впливати не тільки на грошово-кредитну сферу, а й на реальний сектор економіки.

 Поняття «центральні банки» почали застосовувати , починаючи з 20-х років XX ст.

       Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.

        Еволюційний шлях — поступове перетворення емісійного банку країни у центральний банк. Цей шлях характерний для країн, в яких на початок XX ст. вже існували емісійні банки (Франція, Великобританія, Швеція). Становище емісійного банку у ролі центрального банку змінювалося поступово в міру того, як він брав на себе або йому делегували певні повноваження (функції), наприклад зберігання резервів комерційних банків, кредитна підтримка банків, управління державним боргом тощо.

      Другий шлях - директивний — створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування. Цей шлях характерний для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин на початок XX ст. не існувало єдиного емісійного банку (наприклад, США), а також для колишніх колоній і постсоціалістичних країн, які у XX ст. створювали національні банківські системи за принципом дворівневої побудови.

 

2. Статус  та основи організації центральних банків

       Центральний банк — це державний орган.

 Під правовим статусом центрального банку розуміють його роль і місце в системі інших державних органів, які закріплені на конституційному і законодавчому рівнях.

      Основні положення, що визначають статус центрального банку:

1. Порядок визначення основних завдань центрального банку;
2. Характер взаємовідносин центрального банку з органами державної влади;
3. Рівень економічної незалежності центрального банку;
4. Порядок призначення керівництва центрального банку.

 

1.  Завдання центрального банку — це об'єктивно обумовлені цілі, досягнення яких він повинен постійно прагнути.

            Основні завдання центрального банку в багатьох країнах визначаються на законодавчому рівні у спеціальному законі, що регламентує діяльність центрального банку:

- забезпечення стабільності національної грошової одиниці (цінової стабільності) і таким чином сприяння (опосередковано) стабільному економічному зростанню;

- сприяння ефективному розвитку банківської системи та її

надійності;

- забезпечення безперебійного та ефективного функціонування платіжної системи країни.

           2. Взаємовідносини центральних банків з органами державної влади характеризуються певними відмінностями в різних країнах. У сучасних умовах у країнах з розвиненою ринковою економікою, як правило, передбачається підзвітність центральних банків законодавчим органам державної влади..

 

        У більшості таких країн центральні банки мають певну незалежність від виконавчих органів державної влади. Так, статут Європейського центрального банку (ЄЦБ) передбачає, що Банк не може отримувати ніяких інструкцій від політичних органів Європейського Союзу (ЄС) і національних урядів, а останні зобов'язані не порушувати принципу незалежності ЄЦБ.

              Такі самі вимоги щодо взаємовідносин центральних банків і виконавчих органів державної влади були внесені в закони, що регламентують діяльність центральних банків країн ЄС.

           Незалежність центрального банку як обов'язкового елементу передбачає його самостійність у визначенні та реалізації грошово-кредитної політики. При цьому незалежність центрального банку розглядається як гарантія його ефективної діяльності, тобто як гарантія проведення банком виваженої грошово-кредитної політики, спрямованої на забезпечення стабільності національної грошової одиниці і зорієнтованої на перспективу.

            Проте слід відзначити, що незалежність центрального банку має відносний характер, тобто вона не є абсолютною. Центральний банк не може проводити грошово-кредитну політику ізольовано від уряду, адже вона є лише однією зі складових загальнодержавної економічної політики, і для того, щоб грошово-кредитна політика була успішною, центральний банк повинен взаємодіяти з урядом, який визначає фіскальну, бюджетну, цінову, інвестиційну політику тощо.

           Важливим аспектом, що характеризує взаємовідносини центральних банків з органами державної влади, зокрема з урядом, є фінансові відносини з приводу фінансування дефіциту державного бюджету.

          Для того щоб запобігти можливому тиску уряду на центральний банк щодо додаткової емісії грошей з метою розв'язання проблеми дефіциту бюджету, у переважній більшості країн з розвиненою ринковою економікою на законодавчому рівні передбачається розмежування державних фінансів і коштів центрального банку.

 

            Це розмежування набуває форми заборони центральному банку надавати уряду прямі кредити на фінансування дефіциту державного бюджету, а також купувати державні цінні папери на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента, в уряду.

          3.  Центральні банки, як правило, є економічно незалежними органами, що мають самостійний бюджет (кошторис). Вони здійснюють свої видатки за рахунок власних доходів, а перевищення доходів над видатками спрямовують до державного бюджету, не сплачуючи при цьому податків.

          Економічна незалежність підкреслює особливий статус центрального банку порівняно з іншими владними структурами, які фінансуються за рахунок бюджетних асигнувань і залежать, таким чином, від виділення їм коштів парламентом та урядом.

        4.Порядок призначення керівництва центрального банку також є важливим фактором, що визначає його статус. У переважній більшості розвинених країн керівники центрального банку призначаються на посаду главою держави або обираються законодавчим органом державної влади із кандидатур, запропонованих главою держави.

             Строки, на які призначаються керівники центрального банку, зазвичай перевищують строк дії мандата виконавчої влади, що дає можливість, по-перше, усунути в діяльності центрального банку елемент політичної нестабільності у період зміни уряду, а по-друге, проводити грошово-кредитну політику, зорієнтовану на довгострокову перспективу.

                               Організаційна структура ЦБ

          У різних країнах існують різні моделі побудови центральних банків та їхньої організаційної структури.

           У США роль центрального банку виконує Федеральна резервна система (ФРС). Вона має найбільш незвичайну структуру з усіх центральних банків світу, що являє собою особливе поєднання державних та приватних елементів, централізованих та децентралізованих складових.

 

 

          ФРС складається з кількох організаційних ланок:

Рада керуючих,

Федеральний комітет відкритого ринку,

12 федеральних резервних банків,

                 Консультаційні ради.

           Рада керуючих — вищий адміністративний орган управління ФРС. Він складається з семи членів, яких призначає президент США за згоди сенату. Термін їхніх повноважень — 14 років і розведений у часі, тобто один член Ради змінюється кожні два роки.

         Голова Ради призначається президентом на чотири роки з членів Ради. Він може бути призначений повторно, якщо термін його роботи як члена Ради не минув.

          Рада керуючих визначає стратегію грошово-кредитної політики та основні інструменти її реалізації. Рада має повноваження затверджувати зміни офіційної облікової ставки, що приймаються за рішенням федеральних резервних банків, установлювати для комерційних банків норму обов'язкових резервних вимог, доводити до федерального комітету відкритого ринку основні орієнтири щодо зміни грошової маси.

          Рада керуючих виконує регулятивно-наглядову функцію стосовно федеральних резервних банків, банків — членів ФРС, банківських холдингових компаній, банківських об'єднань тощо.

         Рада керуючих підзвітна Конгресу, її обов'язком є регулярні доповіді парламенту США та його комітетам про стан економіки, грошового ринку, банківської системи, про політику ФРС та її реалізацію на конкретному етапі.

         Федеральний комітет відкритого ринку відіграє важливу роль у ФРС, оскільки в його розпорядженні перебуває найефективніший інструмент реалізації грошово-кредитної політики — проведення операцій з цінними паперами на відкритому ринку.

          Крім того, Комітет проводить операції на міжнародних ринках грошей і капіталів та з центральними банками інших країн, здійснює операції через федеральний резервний банк Нью-Йорка.

            До складу Комітету входять усі сім членів  Ради керуючих ФРС та п'ять президентів федеральних резервних банків, одним з них є президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. Інші президенти працюють у комітеті за принципом ротації, тобто їх призначають на посаду членів Комітету на рік.

         Федеральні резервні банки створені у 12 резервних округах. Вони не є державними структурами, їх капітал належить банкам — членам ФРС. Проте у своїй діяльності банки керуються Основними засадами грошово-кредитної політики, визначеними Радою керуючих ФРС, а не принципом максимізації прибутку.

           Федеральні резервні банки відповідають за реалізацію грошово-кредитної політики, здійснюють емісію та вилучення банкнот з обігу, обслуговують комерційні банки свого округу, здійснюють нагляд за ними, ведуть рахунки Казначейства, розміщують державні цінні папери, здійснюють інкасування чеків, організовують кліринг та оплату чеків, беруть участь у проведенні міжбанківських розрахунків. 

          Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії) утворює єдину централізовану систему з вертикальною структурою управління. 

        Банк Росії організований на базі державної власності. Він підзвітний Державній думі Федеральних зборів Російської федерації.

           До системи Банку Росії входять:

 центральний апарат, територіальні установи, розрахунково-касові центри, польові установи, навчальні заклади та інші підприємства, установи та організації, які необхідні для здійснення діяльності Банку Росії.  

         Центральний апарат

       Керівним органом Банку Росії є Рада директорів. До складу Ради входить голова Банку Росії і 12 членів.

         Голова Банку Росії призначається на посаду Державною думою терміном на чотири роки за поданням президента РФ.

        Члени Ради директорів призначаються на посаду Державною думою терміном на чотири роки за поданням голови Банку Росії, узгодженим з президентом РФ. Члени Ради директорів працюють на постійній основі в Банку Росії.