Процеси роздержавлення і приватизації власності. Їх особливості в Україні

З усієї сукупності відмінностей, якими відрізняється сучасний капіталізм від капіталізму середини 50-х  років XX ст., найважливішими, крім зазначених вище, є:

1) зменшення частки державної  власності на засоби виробництва  в економіці, що найяскравіше  виявилось у політиці роздержавлення, в тому числі приватизації  за одночасного зростання частки  одержавленого ВВП, а також  послаблення адміністративних методів  управління економікою;

2) інтенсивна інтернаціоналізація  економіки, транснаціоналізація капіталу.

Західні економісти процес трансформації  державної власності у будь-якій формі власності характеризують як приватизацію. Це зумовлено тим, що у західній економічній літературі розмежовуються лише дві форми власності (державна і приватна), державна ототожнюється  із суспільною. Таке спрощене бачення  проблеми є однією з догм західної економічної думки, яка призводить до хибного тлумачення тих процесів, що відбуваються з державною власністю  як у постсоціалістичних, так і  у розвинутих капіталістичних країнах.

Роздержавлення — процес переходу державної власності на засоби виробництва в інші недержавні типи власності, в тому числі у приватну власність окремої особи або її сім'ї (що означає приватизацію державної власності як складову роздержавлення).

Оптимальний розмір державної власності  на засоби виробництва має в середньому становити 30—35 % загальної власності, а у розвинутих країнах ця частка була значно меншою, що зумовило такі основні  причини роздержавлення і приватизації:

1) посилення суперечностей та  неефективності кейнсіанських методів  регулювання економіки (до яких  безпосередньо належала і державна  власність) і відповідно певне  посилення монетаристських важелів;

2) надмірне використання адміністративних  важелів, яке у західній економічній  літературі асоціювалось із державною  власністю;

3) штучно занижена фінансова  рентабельність розвитку державних  підприємств внаслідок проведення  ними промонополістичної політики цін (заниження на товари і послуги державного сектору та завищення на продукцію великих монополістичних, у тому числі олігополістичних, підприємств, які продають її державним підприємствам);

4) виконання державною власністю  певною мірою загальнонаціональних  функцій (зменшення рівня безробіття, послаблення циклічних коливань  економіки тощо), що також знижувало  економічну ефективність державного  сектору і давало підстави  для його критики з боку  фінансової олігархії;

5) прихід до влади консервативних  сил монополістичного капіталу  в деяких найрозвинутіших країнах  (США, Великобританії, Німеччині  та ін.), які традиційно виступають  проти державного підприємництва  й активного втручання держави  в економіку.

Механізм роздержавлення і приватизації також залежить від стану економіки  в кожній із країн, характеру політичної влади, життєвого рівня населення  та інших чинників.

Наприкінці 70-х — у 80-ті роки у  кількох розвинутих капіталістичних  країнах пройшла перша хвиля  приватизації (яка переривалась в  окремих країнах націоналізацією) деяких галузей промисловості, підприємств, банківської сфери. Першим провів приватизацію компанії залізничного транспорту "Конрейл" уряд США. У 1987 фінансовому році, що починається у жовтні, адміністрація країни отримала від передавання у приватну власність державної власності приблизно 8,5 млрд дол., що становило до 1 % очікуваних надходжень у сумі 850 млрд дол. Це найбільша програма приватизації, яка передбачає перехід до приватних власників (насправді до колективної капіталістичної власності) електроенергетичних систем, аеропортів, нафтопромислів, залізниць, охорони здоров'я. Програма приватизації в Японії охоплює продаж акцій державних компаній залізничного транспорту, авіаліній, тютюнової промисловості, телефонно-телеграфного зв'язку. Уряд має намір отримати загалом до 820 млрд дол. У Великобританії денаціоналізація, що розпочалася з 1979 р., стосується всіх підприємств служби зв'язку, автомобільної промисловості, транспорту, авіації, металургійних підприємств, компаній паливних галузей промисловості, передусім газової. З 1979 до кінця 1990 року уряд одержав від продажу 33 млрд ф. ст.

У Франції за період 1986—1988 рр. (першої хвилі роздержавлення і приватизації) в недержавні форми власності  перейшло 14 великих промислових, банківських  і фінансових груп. Друга хвиля  роздержавлення і приватизації, внаслідок  якої у недержавні форми власності  перейшла більшість підприємств  ринкового сектору економіки, розпочалась  у 1993 р. Зокрема, у 1994 р. було продано  французький нафтовий концерн "Ельфакітер", у 1996 р. — компанію "Томпсон" (сфера електроніки), а наприкінці 90-х років XX ст. роздержавлено підприємства громадського користування. Загалом з 1994 по 1999 рік за рахунок роздержавлення і приватизації в бюджет Франції надійшло понад 35 млрд дол., Великобританії — 20, Італії — майже 15, Швеції — 10, Німеччини — 8 млрд дол.

Ці процеси всебічно і безпосередньо  контролювались державою: ретельно вибирався  механізм роздержавлення, визначалась  структура капіталу роздержавлених підприємств, тобто склад основних учасників та частка акцій, яка їм належить тощо, з метою недопущення  втрати державою найважливіших важелів  контролю за діяльністю роздержавлених корпорацій, передусім у стратегічно  важливих галузях економіки, пов'язаних з інформаційними технологіями (аерокосмічною  та електронною та ін.). Для цього  ще в 1986 р. у Франції була створена комісія з приватизації, в 1987 р. перейменована в "Комісію участі і трансфертів". Найважливішими засобами контролю були: зосередження в руках держави "золотої акції", яка не підлягала продажу впродовж п'ятирічного періоду; виключне право держави в управлінні такими корпораціями; призначення двох членів адміністративної ради, які мали право вето на продаж акцій; запровадження 20 % порогу для іноземних інвесторів; створення груп постійних акціонерів, які зобов'язувалися не продавати свою частку акцій упродовж певного періоду (на кожного з них припадає від 0,5 до 5 % капіталу корпорації, а вся група може володіти до 30 % сукупного акціонерного капіталу).

Комплекс цих заходів дав  змогу державі за наявної меншої частки на засоби виробництва посилити пряме втручання на розвиток роздержавлених, у тому числі приватизованих підприємств, захистити техніко-економічну незалежність, а отже, і економічну незалежність країни. Важливо й те, що основна  частина державних наукомістких компаній набула статусу національних акціонерних товариств, в яких основним акціонером залишається держава, що дає змогу їм діяти на основі принципів  комерційного розрахунку. Унаслідок  зняття 20 % порогу для іноземних інвесторів із країн ЄС наприкінці 90-х років  частка таких інвесторів в капіталі багатьох роздержавлених компаній досягла 50 %.

Однією з вагомих економічних  причин роздержавлення і приватизації було намагання уряду за рахунок  отриманих коштів покрити зростаючу  частку державного боргу. Так, у Франції  з 1986 по 1995 рік на погашення державного боргу та покриття поточних витрат держави з отриманих таким  чином коштів було спрямовано 130 млрд франків.

Політику приватизації у Великобританії супроводжував проголошений М. Тетчер ідеологічний міф про створення "демократії акціонерів" через  продаж акцій приватним особам, який став з 1979 р. основною ідеєю англійського уряду. У результаті акціонерами  у Великобританії стали 11 млн осіб, або 24 % дорослого населення (у 1979 р. їх було 7 %). Проте вартість портфелів акцій, які належать більшій частині дрібних акціонерів, мізерна. Основними покупцями акцій були фінансові інститути, а індивідуальні вкладники придбали лише 21,3 % акцій.

Аналогічні процеси відбувалися  й у Франції під час першої хвилі роздержавлення і приватизації. Власниками акцій денаціоналізованих компаній тут стали спочатку приблизно 6 млн осіб, але дрібні акціонери не мали змоги впливати на управління компаніями. Тому лише 15 осіб, які володіють більше ніж 20 % акцій, одержали право контролю над усіма підприємствами денаціоналізованих галузей. Внаслідок цього роздержавлення набуває здебільшого ознак приватизації.

Приватизація іноді зумовлює подорожчання продукції роздержавлених підприємств, наприклад після денаціоналізації "Брітіш телеком" (Англія) підвищилися тарифи на телефонні розмови (так, тариф на трихвилинну розмову в місті після обіду піднявся на 33 %).

У 2000 р. уряди 25 штатів (США) не вважали  доцільною лібералізацію ринку  електроенергії, побоюючись негативних наслідків.

Політика приватизації може суперечити інтересам пануючого класу, оскільки в результаті її здійснення стан державних  фінансів погіршується, хоча однією з  цілей приватизації було проголошено  скорочення дефіциту державного бюджету. Так, англійський уряд при денаціоналізації у другій половині 80-х років частини  підприємств загальною вартістю 4,75 млрд ф. ст. втратив прибуток у сумі 1,75 млрд ф. ст., який щорічно вони давали. Хоча в окремі періоди надходження від приватизації покривали до 60 % дефіциту державного бюджету, протягом кількох років прибутки державних підприємств перевищили б виручку від денаціоналізації. Крім цього, уряду довелося збільшити податки і державні позики, допомоги на випадок безробіття. Водночас на акті розпродажу державної власності нажилися англійські банки, оскільки продаж державного майна здійснювався за демпінговими, тобто заниженими, цінами.

Унаслідок приватизації у Франції  в 1986—1987 рр. відбулося, за словами французького науковця А. Адмуша, повернення великих національних компаній під владу фінансової олігархії. Крім того, приватизація не завжди передбачає перехід державних підприємств до рук колективного капіталу. У США, наприклад, така політика означає найшвидше передавання власності від федерального уряду властям штатів і місцевих органів. У Франції контроль над роздержавленими підприємствами навіть посилився. Проте це не означає послаблення ролі власності, як стверджують окремі французькі економісти, оскільки власність є багатоаспектною соціологічною, в тому числі економічною, категорією.

Консервативні уряди розвинутих країн  приватизують чи денаціоналізують, як правило, прибуткові та рентабельні  підприємства, що суперечить офіційно проголошеній меті подолання збитковості  та підвищення рентабельності державних  підприємств. Так, у Великобританії сім рентабельних морських верфей "Брітіш шіпбілдерс" були денаціоналізовані, а у державній власності залишилася лише одна збиткова.

Приватизація відчутно не підвищила  і техніко-економічну рентабельність виробництва. Так, у 1988 р. інвестиції денаціоналізованих підприємств Франції у незмінних  цінах були навіть нижчими, ніж у 1981 р., а фінансові вклади компаній за цей самий період зросли на 462,6 %.

Політика тотальної денаціоналізації та приватизації призведе до погіршення загальних умов відтворення суспільного  капіталу, ускладнить проведення структурної  перебудови, розгортання НТР і  наступне використання її досягнень, проведення регіональної, соціальної, екологічної  політики держави, регулювання капіталістичної  економіки. Приватизація створює сприятливий  ґрунт для переходу частини підприємств  до рук іноземного капіталу.

Ставлення широких верств населення  до денаціоналізації було суперечливим. Так, у Франції денаціоналізація була одним з найбільш популярних заходів консервативного уряду, у Великобританії при проведенні денаціоналізації компанії "Нешнл фрейт" з 24 тис. робітників 17 тис. виявили бажання стати власниками акцій. Постійне зростання курсу акцій цієї компанії позначилося на настроях дрібних акціонерів. Посилені пропагандою, нападами на неефективність державного сектору такі настрої вплинули на широкі верстви населення. Але поступово теорія народного капіталізму втратила популярність.

На національні особливості  процесу одержавлення засобів виробництва  помітно впливають партії (чи партія), які перебувають при владі. Правоконсервативні партії традиційно намагаються зменшити масштаби одержавлення виробництва, а  прогресивні — збільшити. Так, в  Італії більшість комуністів і значна кількість соціалістів вимагають  збільшення державного підприємництва, а консервативні партії — його зменшення.

2.2. Роздержавлення та приватизація  у країнах, що розвиваються

Результати роздержавлення в країнах, що розвиваються, ще більш суперечливі і неоднозначні. Вони ще раз підтверджують, що успіхи в цьому процесі залежать не тільки від наявності в суспільстві ряду об’єктивних передумов — чинників економічного, політичного і національно-культурологічного характеру, але і від комплексності їх включення в механізм роздержавлення. Випадання хоча б одного з них із загального ланцюга негативно позначається на результатах і наслідках роздержавлення. В одних країнах реалізація програм лібералізації економіки призвела до росту ефективності й оздоровлення, в інших відбулося погіршення економічного становища. Роздержавлення в Сирії, приміром, не допомогло виходові країни з кризи. Гальмується цей процес у Бразилії.

Інші  результати демонструють Чилі, Аргентина, Південна Корея, Тайвань. Очевидні успіхи роздержавлення в Чилі спираються на потужну підтримку іноземного капіталу. У цій країні низькі показники інфляції і зовнішнього боргу, високі темпи економічного росту.

У країнах  Східної Європи за всіма теоретичними посилками й аргументами в дискусіях про роздержавлення постає центральне питання — як власність, що нікому не належить і ніякої виявленої цінності не має, продавати людям, у яких немає грошей.

Західні спеціалісти нездатні запропонувати  східноєвропейським країнам жодного  безболісного рецепта оздоровлення економіки. Обережний підхід до використання методів і прийомів роздержавлення в Східної Європі мотивується, по-перше, неможливістю зіставлення умов і масштабів цього процесу, а по-друге, невідкладністю вирішення цього завдання, з одного боку, і неможливістю зробити це в найкоротший термін — з іншого.

Деякі спеціалісти  схиляються до думки, що Східній Європі може бути корисний досвід країн, що розвиваються. У даному зв’язку увага звертається  насамперед на те, що країни, які розвиваються, інтегровані у світовий ринок, тоді як східноєвропейські ще повинні визначити своє нове місце в системі світогосподарських зв’язків. Ще важливіші менш сприятливі в Східної Європі юридичні, інституціональні і політичні умови для роздержавлення.

Як уже  зазначалося, результати роздержавлення в східноєвропейських державах, як і в усіх країнах, що розвиваються, неоднозначні. Раніше інших на цей  шлях вступили Польща, Чехословаччина, Угорщина, пізніше — колишній СРСР, Румунія, Болгарія, де процес реформ і  роздержавлення затягнувся насамперед через складну політичну і несприятливу економічну обстановку. У процесі роздержавлення при рості міжнародної конкурентноздатності товарів східноєвропейських країн, при регулюванні цін без утручання держави, чітко виявилися і негативні соціальні наслідки. У Польщі, Чехословаччині, Угорщині число безробітних зростає, населення інших держав східного блока виявилося на межі жебрацтва