Природні монополії та їх регулювання в Україні

Деякі економісти заперечують об'єктивність категорії  природної монополії, твердять, що підґрунтя  для природної монополії не може існувати, а прихильників посилення  державного втручання у господарську діяльність звинувачують у спробах виправдання дій уряду заднім числом. Вони опираються на те, що у багатьох сферах економіки, які сьогодні визнано природними монополіями, в кінці ХІХ і на початку ХХ століття існувало десятки конкуруючих фірм. Аналіз аргументів щодо заперечення об'єктивності категорії природної монополії, виявив їх некоректність і бездоказовість. Інша справа, що у деяких випадках до природної монополії намагаються віднести види господарської діяльності, яким не властиві відповідні характеристики. Тому увага економістів має концентруватися не стільки на аналізі об'єктивності категорії природної монополії, скільки на виявленні критеріїв віднесення певних видів господарської діяльності у тих чи інших місцях території до природної монополії, а також на обґрунтуванні оптимальних параметрів державного регулювання їх функціонування[3, c. 6-7].

В сучасних умовах роль видів господарської  діяльності, які економічна теорія відносить до природної монополії, є доволі суттєвою. Продукція підприємств-природних  монополістів використовується в усіх, без винятку, виробничих процесах, та задовольняє першочергові потреби населення. Результат функціонування природних монополій безпосередньо чи опосередковано впливає на діяльність усіх інших суб’єктів ринку і має вагоме загальнонаціональне значення.

Виконане  дослідження дає змогу констатувати, що негативні наслідки існування  природних монополій в економіці  проявляється за такими трьома напрямками: 1) нераціональне господарювання; 2) встановлення завищених цін на продукцію (послуги); 3) неналежна якість продукції (послуг). При цьому, варто підкреслити, що результатом державного регулювання діяльності природних монополій має стати захист інтересів не лише споживачів (побутових і виробничих) їх продукції, але й інтересів самих підприємств-природних монополістів, оскільки функціонування в умовах нерегульованої природної монополії може зумовити певні проблеми і для цих підприємств[8, c. 47].

2.2 Особливості формування природних  монополій в Україні

Державне регулювання діяльності природних монополій має тривалу, понад столітню історію. Щоб поліпшити функціонування діяльності природних монополій у різний час учені запропонували, а уряди застосували чотири типи стратегій: перебування підприємств-природних монополістів у державній власності; переведення цих підприємств у приватну власність; створення державних органів (комісій) для регулювання діяльності підприємств-природних монополістів; використання механізмів спеціально стимульованої конкуренції (рис. 2).

Рис. 2. Стратегії  поліпшення функціонування діяльності природних монополій

Не викликає сумніву думка, згідно якої форма  власності має значно менше значення, ніж система регулювання відповідних  галузей. Монополії, незалежно від  того, перебувають вони у приватній  чи державній власності, однаково безвідповідальні перед споживачами, оскільки не мають конкурентів у встановленні стандартів ефективності та покращанні функціонування. Тому у багатьох країнах великі надії покладають на комісії з регулювання діяльності підприємств-природних монополістів, які покликані контролювати правильність ухвалення рішень щодо цін, витрат та якості продукції підприємств-природних монополістів. На сьогодні у рамках стратегії використання спеціально стимульованої конкуренції у сфері природних монополій відомі два підходи: організування так званого вільного доступу до основних засобів підприємств-природних монополістів та організування торгів за виняткові права (франшизу) на експлуатування основних засобів цих підприємств[10, c. 3-4].

Ідея вільного доступу до основних засобів підприємств-природних монополістів базується на таких засадах: якщо хтось є власником об'єкта, що за своїм типом належить до об'єктів природних монополій, то він (власник) повинен дати змогу іншим учасникам ринку використовувати цей об'єкт. Однак, вільний доступ не є панацеєю від подолання негативних наслідків природної монополії, оскільки ускладнюється фінансування розвитку об'єктів природної монополії.

Якщо природна монополія не передбачає виникнення конкуренції, то її можна  створити на етапі надання прав господарської діяльності у сфері, яка належить до природної монополії. Тобто конкурують не за споживача (оскільки заздалегідь відомо, кому постачатимуть відповідну продукцію), а за право ексклюзивної діяльності. Перемагає підприємство, яке запропонує найкращі умови для споживачів: менша ціна, вища якість, більший набір послуг тощо. На відміну від звичайного аукціону, де перемагає учасник, що запропонує максимальну ціну за пропонований товар, на торгах за франшизу перемагає учасник, який пропонує постачати товар (надавати послуги) за найнижчою ціною у розрахунку на одиницю продукції. Конкуренцію при цьому підтримують тим, що фірму-переможця попереднього аукціону можна замінити під час наступного аукціону без серйозних проблем, пов'язаних з оцінюванням активів під час передавання їх новому переможцеві, оскільки основні виробничі споруди залишаються у власності держави, а решту активів порівняно легко можна продати чи купити на ринку основних засобів, які вже були у користуванні. Так, торги за франшизу у США дали змогу вирішити проблеми з деякими природними монополіями краще, ніж інші способи регулювання. Це стосується перш за все вантажних автоперевезень, організації роботи місцевих авіаліній, поштової служби, роботи кабельних телевізійних мереж, а у деяких випадках - роботи комунальних служб та залізниць[12,c. 26-27].

Аналіз світового досвіду не дає однозначної відповіді на питання про оптимальність тієї чи іншої стратегії державного регулювання  діяльності підприємств-природних  монополістів. Кожна держава обирає стратегію залежно від технічного й економічного розвитку, національних традицій. При цьому фактично кожна стратегія державного регулювання діяльності природних монополій (ексклюзивна державна власність, приватна власність, наглядові комісії, механізми спеціально стимульованої конкуренції, зокрема - вільний доступ і франшиза) може удосконалюватись.

Одним із параметрів регулювання діяльності природних монополістів є регулювання  ціни на їхню продукцію (послуги). У  цілому світі не припиняють шукати оптимальний метод регулювання ціни на продукцію природних монополістів. Найтривалішу історію застосування у цій сфері має підхід, який передбачає компенсацію у ціні продукції ретельно обґрунтованих витрат природного монополіста та отримання ним певного наперед визначеного, як правило, незначного прибутку. Загалом ці методи відомі під назвами "витрати плюс справедливий прибуток" або "встановлення граничного рівня рентабельності". Аналіз сутності методів регулювання ціни на продукцію природних монополістів типу "витрати плюс справедливий прибуток" показує, що, незважаючи на всі можливі удосконалення в царині нормування поточних і одноразових (інвестиційних) витрат, ці методи принципово не можуть стимулювати підприємства-природні монополісти раціоналізувати свою діяльність. Це дало поштовх до розроблення альтернативних методів, які б сприяли уникненню незацікавлення у раціоналізації господарської діяльності підприємств-природних монополістів та можливості зловживань під час калькулювання витрат.

Способи регулювання природної  монополії:

• пряме державне регулювання (можливості й межі),

• торги за франшизу (можливість використання й ефективність у різних умовах),

• цінова дискримінація (організаційний і економічний аспекти)

Відповісти на поставлене вище питання ми можемо, тільки, розглянувши як способи регулювання природної монополії з боку держави, так і форми економічної організації в рамках яких можливе рішення її (природної монополії) проблем.

Почати треба із прямого державного регулювання природної монополії. Найчастіше механізм і границі такого регулювання визначаються національними законодавчими актами[16, c. 32-33].

Уважається, що пряме державне регулювання  за допомогою визначення тарифів  або вирішального впливу на них природних  монополістів досить простий і зрозумілий спосіб, що дозволяє знизити роль негативних факторів, що існують у їхній діяльності. Зокрема, у російському законодавстві даному способу приділяється першорядна увага.

При реалізації даного підходу виникають  відразу ж кілька проблем:

1) необхідність створення органа  державного контролю за діяльністю  природного монополіста або додання  таких функцій уже діючій антимонополістичній  структурі, 

2) складність точного визначення  реальних витрат виробника послуг - природної монополії.

Розглянемо їх один по одному.

Створення будь-якого державного органу несе в собі погрозу підміни суспільних інтересів інтересами правлячих груп, не говорячи вже про відповідні витрати на утримання держчиновників. Якщо згадати, що в найбільших російських підприємствах - природних монополістах державі належить або контрольний пакет акцій, або близький до нього по розмірах, то стає очевидним, що очікувати високий суспільної ефективності від такого органа не доводиться.

Інший спосіб регулювання природної  монополії пов'язаний з використанням механізму економічної організації. Це - торги за франшизу (право на ведення такої діяльності).

Вище, при розгляді регулювання  природної монополії, ми прийшли  до висновку про обмеженість рішення  даного питання, як ринком, так і державою, у рамках державної ієрархії незалежно від форми: або безпосередня діяльність, або пряме державне регулювання.

У першому випадку - приватна нерегульована  монополія із установленням монопольно-високої  ціни, що доводиться оплачувати суспільству в цілому (маємо справу із прямою суспільною шкодою монополії).

У другому випадку - проявляються всі  недоліки адміністративної, а не економічної  системи, де відбуваються процеси політизації  рішення проблеми природної монополії (в інтересах держави й правлячих еліт, але не в інтересах суспільства в цілому). [7, c. 46-47]

Аналіз закордонного досвіду державного регулювання природних монополій  дозволяє зробити наступні висновки: економічні результати функціонування монопольної галузі в набагато більшій  мірі залежать від масштабів і методів її регулювання, чим від форми власності та інституціональної організації; основною метою реформ є інституціональне відділення регульованих монопольних секторів від підгалузей, що функціонують за ринковою схемою; ефективність демонополізації і лібералізації в галузі підвищується за умови їх еволюційної  реалізації і раціонального сполучення з механізмами державного регулювання.

Розділ 3. Сучасні тенденції та проблеми регулювання діяльності суб'єктів природних монополій в Україні

Закон України "Про природні монополії" відіграє основну роль у системі  державного регулювання функціонування природних монополій в Україні. Аналізуючи ситуацію у сфері природних  монополій в Україні крізь  призму стратегій поліпшення функціонування їхньої діяльності, звернемо увагу на такі основні моменти: по-перше, частина підприємств-природних монополістів знаходиться у державній власності; по-друге, частина підприємств-природних монополістів є приватною власністю; по-третє, в державі створено комісії для регулювання діяльності природних монополістів; по-четверте, механізми штучно стимульованої конкуренції не використовують. Таким чином, в Україні формально дотримуються (без видимих успіхів) трьох стратегій поліпшення функціонування діяльності природних монополій, а стратегія штучно стимульованої конкуренції (вільний доступ, франшиза) не застосовується. Наслідком такої ситуації є недосконала тарифна політика, яка дає можливість природним монополіям покривати свою неефективність за рахунок споживачів, а державі - перекладати свої функції із соціальної підтримки населення на суб'єктів підприємництва, які не можуть протистояти цьому (перехресне субсидування). Це свідчить про необхідність активізації зусиль, спрямованих на удосконалення державного регулювання діяльності природних монополій в Україні.

Державним регулюючим органам в  Україні запропоновано постійно контролювати склад та структуру  витрат, що є загальноприйнятою практикою  за кордоном. З цією метою необхідне  законодавче закріплення незалежного  статусу регулюючого органу (НКРЕ), усунення дублюючих функцій між Антимонопольним комітетом України, галузевими міністерствами та НКРЕ.

Регулювання діяльності суб’єктів  природних монополій у сферах, визначених у статті 5 Закону “Про природні монополії”, здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно до Закону «Про природні монополії».

У випадках, встановлених законом, регулювання  діяльності суб’єктів природних  монополій може здійснюватися органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Якщо діяльність суб’єктів природних  монополій, яка підлягає регулюванню  згідно з Законом «Про природні монополії», спрямована на задоволення потреб окремого регіону, то функції регулювання  діяльності суб’єктів природних монополій, визначені Законом «Про природні монополії», можуть бути делеговані в установленому порядку Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям з наданням їм повноважень, передбачених статтею 14 Закону «Про природні монополії»[2, c. 52-53].

Органом регулювання у сфері  зв’язку є Національна комісія  з питань регулювання зв’язку, яка  утворюється відповідно до Закону України  “Про телекомунікації”.

Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції у сферах природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції.

Громадський контроль за діяльністю суб’єктів природних монополій  здійснюють об’єднання споживачів у порядку, встановленому законодавством.

Органи, які регулюють діяльність суб’єктів природних монополій, сприяють здійсненню об’єднаннями споживачів громадського контролю за діяльністю суб’єктів природних монополій.

Відповідно до Закону «Про природні монополії» регулюється діяльність суб’єктів природних монополій у таких сферах:

• транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами;
• транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;
• транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;
• передачі та розподілу електричної енергії;
• користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об’єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;
• управління повітряним рухом;
• централізованого водопостачання та водовідведення;
• централізованого постачання теплової енергії;
• спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України[14, c. 50-52].