Економіка та екологія, єдність та протиріччя

В економічній теорії було розроблено велику кількість теорій і моделей для пояснення економічних  процесів. Для побудови моделі необхідно  робити певні узагальнення і абстрагуватися від другорядних чинників з метою виокремлення основних, які впливають на досліджуване явище. Довший час таким другорядним чинником, який не враховувався, був екологічний. Це також мало свої об’єктивні підстави, тому що, як стверджує Віктор Вовк, сучасний світ переходить від ери, в якій обмежуючим фактором був капітал, створений людиною, до ери, в якій обмежуючим фактором стає природний капітал, що залишився. Причиною цього можна назвати те, що між усією екосистемою та економічною підсистемою відбувається фізичний обмін у вигляді потоку від джерел вхідної низькоентропійної речовини/енергії (ресурсів) до звалищ вихідної високоентропійної речовини/енергії (відходів)  (за Ніколасом Джорджеску-Рогеном, який ввів закони термодинаміки в економіку). Кількість речовини в сировині дорівнює кількості речовини у відходах та у виробленій продукції, яка зрештою теж стане відходами, але сировина та відходи якісно відрізняються між собою [5].

2. Основні  поняття екологічної економіки

Економіка природокористування - новий розділ екології, в якому вивчаються питання економічної оцінки природних ресурсів, шкоди від забруднення природного середовища, процеси, явища суспільного життя, що викликані нестачею природних ресурсів, величезним зростанням виробництва й забруднення всіх сфер Землі [7].

Базою економіки природокористування  є знання основних екологічних законів, законів розвитку природи й суспільства [7].

 Економіка природокористування вивчає:

• характер співвідношення позитивних і негативних змін природних умов;
• рівні використання суспільством природного середовища в зв’язку з виробничими відношеннями між людьми за даними конкретних економічних наук, а також геології, біології, ґрунтознавства, лісівництва, демографії, метеорології, гідрології та інших наук [7].

Як самостійна наука  економіка природокористування  сформувалася в 60-70 роки ХХ століття. Тобто  її виникнення співпадає з 4-им періодом розвитку екології як науки - коли відбувся перегляд основних тез, що були вироблені  в 2 і 3 періодах (факторіальної екології та екології популяцій) [7].

Одним з принципових  моментів під час вирішення завдань  економіки природокористування  є необхідність застосування інтегрованого  підходу до збереження й раціонального  використання й відтворення природних ресурсів, тобто ресурси повинні розглядатися як єдине ціле в умовах багатостороннього впливу на них людини [7].

Вдосконалення природокористування  є міжгалузевою проблемою, під час  вирішення якої мають враховуватися  можливості навіть далеких від природи галузей (напр., кібернетики), визначатися альтернативні варіанти і передбачатися досягнення ефекту протягом тривалого періоду [7].

Основними розділами  сучасної економіки природокористування  є:

1) особливості всіх  типів природних ресурсів, їх  еколого-економічна оцінка й охорона;

2) охорона довкілля  та транспорт; 

3)охорона природного середовища під час видобування та транспортування паливно-енергетичних ресурсів;

4) охорона середовища  у процесі виробництва конструкційних матеріалів та будівництва;

5) охорона середовища  та металургійна промисловість; 

6) ресурсозбереження  (економічні та соціальні фактори) - альтернативні види енергетики;

7) економічне стимулювання  природоохоронної діяльності;

8) науково-технічний прогрес  як основа раціонального природокористування; основи екологічного нормування (водопостачаньня, водовідведення, паливно-енергетичних і повітряних ресурсів);

9) відходи виробництва;  вторинна сировина; кадастр вторинних  матеріальних ресурсів;

10) управління та контроль  за природокористуванням та охороною природного середовища ( органи управління, правова основа, закони про охорону природних ресурсів, екологічна експертиза;

11) розміщення виробництва  з врахуванням екологічних вимог,  територіальні промислові комплекси,  проблеми й перспективи; урбанізація, народонаселення та продовольство, глобальні екологічні прогнози [7].

Основними завданнями економіки  природокористування є:

1. Визначення економічного  збитку, що наноситься народному  господарству в результаті нераціонального  природокористування і величини витрат, необхідних для ліквідації його наслідків.

2. Оцінка абсолютної  і відносної ефективності природоохоронних  затрат і вибір найбільш ефективних  варіантів природоохоронної діяльності  та використання природних ресурсів.

3. Розробка економічних методів управління природоохоронною діяльністю, матеріального стимулювання охорони навколишнього середовища [7].

Але всі ці завдання можна  вирішити тільки тоді, коли буде дана правильна  економічна оцінка природним ресурсам - що теж є завданням економіки природокористування. Слід відмітити, що економічна оцінка природних ресурсів - це дуже складна наукова і практична проблема.

Отже, термін «природокористування», адекватно відображаючи досить складний і багатогранний суспільно-природний  процес в об’єктивній реальності, далеко не однозначний — він вживається, як мінімум, у п’яти основних значеннях:

1) людська діяльність  щодо використання сил і ресурсів  природи з метою виробництва  матеріальних благ і різних  послуг, тобто як всезагальний  процес праці. В (такому розумінні природокористування рівнозначне поняттю «суспільне виробництво», а з урахуванням невиробничої сфери людської діяльності — навіть ширше за нього;

2) раціональне використання  ресурсів і умов природного  середовища, їх відтворення та охорона;

3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона  природних ресурсів і умов  конкретної території (району, окремої  країни, групи країн, всього світу);

4) освоєння та експлуатація  окремих видів природних ресурсів  у локальному, регіональному і глобальному масштабах; У такому розумінні термін «природокористування» залежно від виду споживання природного ресурсу часто замінюється галузевими синонімами, без сумніву, вужчими за обсягом — водокористування, лісокористування, землекористування тощо;

5) синтетична прикладна  наука, що розробляє загальні  принципи будь-якої діяльності, пов’язаної з користуванням природою [8].

 Така диференціація  досить відносна. В кожному окремому  випадку вивчається один і  той же об’єкт — процес  використання людиною сил і ресурсів природи, але з різних боків і на різних рівнях галузевої, міжгалузевої і територіальної спільності. Серед перелічених значень терміна «природокористування» найширшим за обсягом є поняття, що відображає процес праці (суспільне виробництво), найвужчим — освоєння та експлуатація окремого виду природного ресурсу у вузькотериторіальному (локальному) масштабі [8].

 

 

3. Конфлікт  між екологією та економікою

Еколого-економічна криза настає через суперечності, що виникають у системі зв’язків людини, суспільства та природи, і є наслідком порушення їх взаємодії. На відміну від природних екологічних криз, які спричиняються природними процесами, еколого-економічна криза є антропогенною за своєю суттю. Особливістю сучасної еколого-економічної кризи є те, що вона має глобальний характер – більшість еколого-економічних проблем є світовими: глобальне потепління, забруднення повітря і вод, втрата біорізноманіття, виснаження природних ресурсів, епідемії тощо [6].

Кризу в стосунках  людини і довкілля передбачав ще Томас Мальтус  в кінці 18 століття. Він стверджував, що людство росте в геометричній прогресії, в той час як продукти харчування – в арифметичній. Отож людство за умови збереження існуючих темпів зростання кількості населення неминуче постане перед продовольчою кризою. Всупереч Мальтусу, Сергій Подолинський вважав, що зростання кількості населення на Землі разом зі збільшенням продуктивності праці приведуть до нагромадження енергії, що означатиме прогрес для людства. Виходом для людства він вважав соціально орієнтовану економіку, що сприяє найефективнішій реалізації творчої інтелектуальної сили людини у поєднанні з продуктивною працею. Праця людини може нагромаджувати значно більшу кількість енергії, ніж сама витрачає. Розвиваючи свою теорію, він вперше пов’язав економіку з природним довкіллям [6].

Тривале ігнорування  цього зв’язку призвело до надмірного використання природних ресурсів і  погіршення екологічної ситуації загалом. Факт залишається фактом – невідновлювані ресурси виснажуються. Тут доцільно буде згадати криву Губерта (Hubbert curve) – модель використання невідновлюваних ресурсів. У 1956 році М. Кінг Губерт висловив думку, що видобуток викопного палива в певному регіоні з часом відбуватиметься спершу зростаючими темпами до певного переломного моменту, після якого наступає спад, тим самим він охарактеризував повний цикл видобутку будь-якого невідновлюваного ресурсу. Пізніше вчені застосовували криву Губерта також для аналізу використання деяких відновлюваних ресурсів, використання яких відбувається швидше, ніж відновлення. Проблема полягає в тому, що темпи використання відновлюваних ресурсів не повинні перевищувати темпів їх відновлення, а темпи виснаження невідновлюваних ресурсів не повинні перевищувати темпів знаходження відновлюваного замінника цих ресурсів [6].

Ще Джон Стюарт Мілль, представник класичної школи  економіки, вважав, що неможливо і  непотрібно, щоб матеріальний добробут людства постійно зростав. Він не вважав застійний стан капіталу і чисельності населення при високому рівні виробництва негативним явищем, оскільки при цьому залишається простір для людського вдосконалення в сфері духовної культури, моральності, прогресу в сфері соціальній, в мистецтві тощо [6] .

Прикладом оптимістичного ставлення до економічного розвитку щодо його наслідків для довкілля можна назвати екологічну криву Кузнеця (згодом вона вплинула на становлення концепції сталого розвитку). У 1955 році Саймон Кузнець виявив, що з економічним розвитком нерівномірність доходів спершу зростає, а потім з подальшим розвитком врівноважується. Як виявилось згодом, цю криву можна також застосувати до аналізу впливу економічного розвитку на стан довкілля. Її суть полягає в тому, що при зростанні доходу на душу населення, забруднення і інші види деградації довкілля спершу зростають, а пізніше, після досягнення певного рівня добробуту, зменшуються [6].

Гіпотетичними причинами, що спричиняють таку обернену U-подібну  форму залежності між доходом  і станом довкілля, є спричинені зростанням доходів зміни в композиції виробництва і/або споживання; зміна уподобань щодо екологічної якості; зміна інституцій, необхідних для інтерналізації екстерналій; і/або зростаюча віддача від масштабу, пов’язана зі зниженням забруднення. Спершу відбувається перехід від переважно аграрного господарства до індустріального з більш інтенсивним використанням довкілля і збільшенням забруднення, а вже на вищих рівнях розвитку, як стверджують прихильники екологічної кривої Кузнеця, „структурні зміни на користь більш інформаційно-інтенсивного виробництва та послуг разом зі зростаючою екологічною свідомістю, посиленням екологічного регулювання, кращими технологіями і більшими витратами на збереження довкілля спричиняють вирівнювання і поступове зменшення темпів екологічної деградації. Проте не можна стверджувати про універсальність екологічної кривої Кузнеця для всіх видів забруднення і виснаження природних ресурсів через недостатність емпіричних досліджень, що свідчать на її користь, через різні причини екологічної деградації, розбіжності в екологічному регулюванні та інших особливостях розвитку різних країн [6].

Доповідачі римського  клубу, які одними з перших привернули увагу світової громадськості до можливої глобальної екологічної катастрофи, сумнівалися в можливості збереження існуючих темпів економічного зростання  без погіршення екологічної ситуації. Маємо на увазі насамперед дослідження, проведені під керівництвом Д. Медоуза, викладені в першій доповіді Римському клубові „Межі росту” (The Limits to Growth). Вчені висловили думку, що людство повинне почати„контрольований впорядкований перехід від зростання до глобальної рівноваги” . Така пропозиція була критикована через те, що залишала країни, що розвиваються, в невигідному становищі – на їхньому поточному рівні розвитку.  В 1974 р. Михайлом Месаровичем та Едуардом Пестелем була запропонована ідея „органічного росту ” в доповіді „Людство на роздоріжжі” [6] .

Тільки пізніше під керівництвом директора Інституту всесвітнього спостереження (World Watch Institute) Лестера Брауна була розроблена концепція „сталого розвитку”. Його визначення сформульоване в доповіді Брутландської комісії, як „розвиток, що задовольняє сучасні потреби людства, водночас не руйнуючи можливості задовольняти свої потреби для майбутніх поколінь” . Леонід Мельник, займаючись питаннями сталого (стійкого) розвитку, прийшов до оптимістичного висновку, що в світі відбуваються процеси екологізації і вдосконалення еколого-економічних систем. Однак вважає сталий розвиток „однією з утопій людства, яка …дозволяє нескінченно фантазувати про конкретні цільові орієнтації, шляхи та засоби наближення до кінцевої мети”. Теорію сталого розвитку на теперішній час можна вважати домінуючою, хоча не всі вчені дотримувалися (чи дотримуються) думки, що економічний розвиток є сумісним зі збереженням довкілля [6].

Щоб міг існувати сталий розвиток, потрібно сформувати стійку економіку, яка би дозволила вийти з еколого-економічної кризи. Оскільки стандартна економіка не дає адекватних відповідей на сучасні проблеми, Ніколас Джорджеску-Роґен, Кенет Болдуінг, Герман Дейлі, Роберт Констанца та інші спричинилися до створення нової наукової дисципліни – екологічної економіки. Її часто розглядають як економіку сталого розвитку. Екологічна економіка визнає екологічні обмеження, але побудована головно на традиційних економічних поняттях. Так вона допомагає ввести екологічні поняття в економіку. Екологічні економісти враховують у своїх дослідженнях незворотність екологічних змін, непередбачуваність довготермінових наслідків людської діяльності, питання сталого розвитку та необхідності дотримання рівноправності людей, країн і поколінь [6].