Економіка та екологія, єдність та протиріччя

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Тема 1. Економіка та екологія, єдність та протиріччя

Вступ...................................................................................................................3

1. Історія розвитку, поєднання наук екологія та економіка..........................4

2. Основні поняття екологічної  економіки.....................................................9

3. Конфлікт між екологією та  економікою...................................................13

Висновки..........................................................................................................17

Використана література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 1. Економіка та екологія, єдність та протиріччя

Зміст “Економіка природокористування” визначають два слова – економіка й природокористування. Термін “економіка” грецького походження, він означає “наука управляти господарством”. Термін “природокористування” тлумачиться як сукупність всіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й його заходів [1] .

Економіка й довкілля: єдність і протиріччя збереження. Не слід розглядати природокористування у вузькому сенсі як процес безпосереднього використання (освоєння, експлуатації, добування) природних ресурсів. Сучасне тлумачення природокористування є значно ширшим. Природокористування розглядається як процес, що забезпечує раціональне використання природних ресурсів і умов довкілля, їх відтворення і охорону. Отже якщо економіку називають наукою про ефективне використання дефіцитних ресурсів, то економіку природокористування можна назвати наукою про ефективне використання дефіцитних ресурсів довкілля, тобто природних ресурсів (землі, води, корисних копалин тощо) і умов довкілля (чистоти довкілля, затишності довкілля тощо)[1].

В епоху індустріалізації людство  створило величезну кількість промислових об'єктів, які дозволили увійти в епоху різкого зростання споживання і хижацького поводження з природою. В результаті сьогодні ми маємо складно вирішуються екологічні проблеми як наслідок діяльності людини по відношенню до природи [1].

Сьогодні в розвинених індустріальних і постіндустріальних країнах промислові корпорації, фірми, підприємства прагнуть отримати максимальний прибуток і в  першу чергу за рахунок економії фінансів на витратах екологічного плану. На промислових об'єктах відсутні очисні споруди, додаткова система технічного захисту у разі аварій техногенного характеру, не контролюється система викидів та забруднення ґрунтів, атмосфери, світового океану. Ефективне для прибутку корпорації, не завжди виявляється ефективним для суспільства, так як гроші для одних, обертаються трагедією для природи і самої людини [2].

У сучасному світі порушений  баланс між суспільством і природою, що свідчить про загострення екологічних проблем. Товариство намагаючись максимально задовольнити свої матеріальні потреби, забуває про те, що можливості природи обмежені, так як її ресурси з кожним роком швидкими темпами зменшуються, а потреби людини зростають і зростають [2].

Економіку природокористування вивчають як взаємозв’язок між природною і економічною системами, причини еколого-економічних проблем, економічні засоби їх розв’язку. Тому особливої уваги приділяється мобілізації ринкового механізму для вирішення проблем зовнішніх ефектів діяльності. Розглядаються економічні методи і критерії прийняття рішень при формуванні екологічної політики, методи визначення економічної оцінки екологічних ефектів[1].

У процесі розвитку суспільства  постійно виникають суперечності між  зростаючими потребами людей  і обмеженими можливостями біосфери. Враховувати й оцінити їх має економіка природокористування, оперуючи переважно такою складовою природного середовища, як природні ресурси — елементи й сили [1].

Оволодіння знаннями з економіки  природокористування передбачає відповідну підготовку як із цілої низки технологічних дисциплін (рослинництво, тваринництво, агрохімія, механізація сільського господарства та iн.), так i економічних (економіка сільського господарства, організація діяльності сільськогосподарських підприємств, економічний аналіз, наукова організація праці та управління) [3].

 

  1. Історія розвитку, поєднання наук екології та економіки

 

У середині ХІХ ст. в зв'язку з  активним розвитком машинного виробництва, застосуванням недосконалих технологій, інтенсивним використанням природних  ресурсів виникли явні негативні зміни в природі, які характерні і для початку третього тисячоліття. Тому виникла необхідність у науковому аналізі стану природи, суспільства, а отже, в науці, яка змогла б виявити причини негативних змін та розробити методи їх подолання. Такою наукою стала екологія. Її засновник - німецький вчений - медик, ботанік, зоолог, морфолог Ернст Геккель. У 1866 р. в своїй праці "Загальна морфологія організмів" він дав визначення нової науки - екології. Через три роки вона стала відомою багатьом вченим завдяки його популярним лекціям "Природна історія виникнення світу". В цій роботі Е. Геккель дав визначення екології як науки: "Під екологією ми розуміємо загальну науку про відношення організму і навколишнього середовища, до якого ми відносимо всі умови існування в широкому смислі цього слова" [4].

Але слід відзначити, що вперше слово "Екологія" використав американський  письменник Генрі Девід Торро, коли в листі ще від 1 січня 1858 р. писав  своєму знайомому: "Містер Гоар все  ще в Конкорді, де займається ботанікою і екологією...". Це було за вісім років до Е. Геккеля. Значний внесок у розробку наукового розуміння біосфери зробили праці відомого німецького природознавця Олександра Гумбольдта (1769-1859), який в своїй роботі "Космос" започаткував ідею про виникнення життя на Землі [4].

Тому можна сказати, що  економіка природокористування є відносно молодою наукою. Розвиток її був зумовлений необхідністю розв’язку гострих проблем забруднення і виснаження природних ресурсів, які постали перед людством в останній третині століття. Особливий внесок у формування економіки природокористування зробили вчені високорозвинених країн Західної Європи і Америки. На теренах Радянського Союзу економіка природокористування розвивалася значно повільніше, що було зумовлено безоплатністю природокористування як основним державним підходом до використання ресурсів довкілля та відсутністю попиту з боку держави на природоохоронні дослідження незважаючи на зростаючу гостроту екологічних проблем. З поширенням трансформаційних процесів в економіках країн - колишніх республік СРСР було змінено підхід до природокористування, визнано на державному рівні дефіцитність ресурсів довкілля і необхідність розробки правового і економічного механізму їх використання, поширення ринкових відносин на сферу природокористування. Значною віхою у інтеграції зусиль вчених-економістів світу став І Світовий конгрес економістів з проблем довкілля і природних ресурсів [4] .

Економіка й довкілля: єдність і  протиріччя (Італія, 1997). На міжнародному рівні діють професійні Європейська асоціація економістів із проблем довкілля і природних ресурсів (EAERE) та Асоціація економістів із проблем довкілля і природних ресурсів (AERE), яка об’єднує фахівців американського континенту. Сучасна економіка природокористування, як і економічна наука в цілому, заснована на засадах домінуючої неокласичної економічної теорії. Однак, її формування зазнало впливу й інших економічних парадигм, протиріччя між якими свідчать про неоднозначність проблем, які намагається вирішувати економіка природокористування. До них належать марксизм, гуманістична економіка та інституційна економіка . Всі ці економічні доктрини слід розглядати не як послідовні етапи еволюції економічної думки, а як набір взаємопов’язаних теорій, які конкурують між собою [4].

В 1980-х рр. почали говорити про екорозвиток, розвиток без руйнування, необхідність стійкого розвитку екосистем. «Всесвітня стратегія охорони природи» (ВСОП), прийнята в 1980 р. за ініціативою ЮНЕП, Міжнародного союзу охорони природи (МСОП) і Всесвітнього фонду дикої природи вперше в міжнародному документі містила згадку стійкого розвитку. «Турбота про планету Земля — Стратегія стійкого життя» було другим виданням ВСОП і датується жовтнем 1991 р. У ній підкреслюється, що розвиток повинен базуватися на збе-реженні живої природи, захисті структури, функцій і різноманітності природ-них систем Землі, від яких залежать біологічні види. Для цього необхідно: зберігати системи підтримки життя (життєзабезпечення), зберігати біорізноманітність і забезпечити стійке використання поновлюваних ресурсів. З'явилися дослідження з екологічної безпеки як частини національної і глобальної безпеки[5].

У 1987 році в доповіді «Наше спільне  майбутнє» Міжнародна комісія з  навколишнього середовища і розвитку (МКНСР) під головуванням екс-прем'єра Норвегії Брундланд Г. Х. приділила основну увагу необхідності «сталого розвитку», як розвитку, який забезпечує потреби нинішнього покоління без завдання шкоди можливості майбутнього покоління задовольнити свої власні потреби. Це формулювання поняття «сталий розвиток» зараз широко використовується як базова в багатьох країнах. Крім того, вона стверджувала, що основна ідея людських суспільств має полягати в активізації пошуку кращого життя, добробуту [5].

Термін «сталий розвиток» на Конференції в Ріо-де-Жанейро у 1992 році в рамках прийняття «Порядку денного на ХХІ століття» визначався як «розвиток, що задовольняє потреби теперішнього часу, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби» . Всі наступні визначення поняття за основу брали саме це тлумачення сталого розвитку. Власне термін «сталий розвиток» має досить суперечливий характер [5].

Ця конференція розглядала оточуюче середовище і соціально-економічний  розвиток як взаємопов'язані і взаємозалежні області. У головному документі, прийнятому на цій конференції, «Порядку денному на ХХІ століття» , що розглядався в якості програми всесвітнього співробітництва, сталий розвиток пов'язується з гармонічним досягненням наступних цілей:

• високої якості навколишнього середовища і здорової економіки для всіх народів світу;
• задоволенні потреб людей і збереженні сталого розвитку протягом тривалого періоду [5].

Відомо, що після Конференції  в Ріо, попри всі декларації досягти  рівноважного стану між економічним  ростом, соціальною спільнотою та навколишнім природним середовищем, цього так і не сталось. Навпаки, ситуація погіршилась і ускладнюється з кожним днем. Хоча спроби подолати кризові явища в соціальній, економічній та екологічній сферах на різних рівнях соціо-еколого-економічних систем (глобальному, національному, регіональному та локальному) робились неодноразово. Це також підтверджують міжнародні конференції, присвячені досягненню сталого розвитку, що проводились впродовж останніх двох десятиліть [5].

У грудні 1997 р. в Кіото (Японія) було підписано міжнародну угоду, що містить конкретні заходи по скороченню викидів газів, що викликають парниковий ефект. Цю міжнародну угоду, що отримала назву Кіотський протокол, підписали представники 38 країн та ЄС. Цей документ міг стати першим ефективним інструментом стимулювання сталого розвитку на різних рівнях розвитку суспільства — від глобального до регіонального [5].

Боннська угода встановлювала  також правила розрахунку викидів  таких газів, схему торгівлі квотами  на викиди між державами, систему  контролю за виконанням зобов'язань  підписантами Кіотського протоколу. Передбачалося, що підписання Кіотського протоколу відбудеться на саміті в Йоганнесбурзі в 2002 р. Проте ключове питання — ратифікація Кіотського протоколу, на саміті в Йоганнес-бурзі остаточно вирішене не було. Головною причиною стала невизначеність наукових знань про дію «парникових» газів на довкілля і глибокі розбіжності між учасниками відносно координуючих можливостей ринкових механізмів. В результаті Кіотський протокол набрав чинності лише в лютому 2005 р. і його механізм, у тому числі, система міжнародної торгівлі квотами на викиди, в наш час проходить лише першу практичну перевірку, натомість дія самого документа вичерпується у 2012 р [5].

Досить важливим з точки зору стимулювання сталого розвитку були рішення, прийняті на Міжнародній конференції з фінансування розвитку (International Conference on Financing for Development). Конференція проходила у Монтерреї (Мексика) 18-22 березня 2002 р. Глави держав і урядів країн світу, відзначаючи дефіцит ресурсів, закликали досягти інтернаціонально погоджених цілей розвитку, у тому числі тих, що містяться в Цілях Тисячоліття. Для цього вони запропонували використовувати такі інструменти: податкові важелі, інвестиції в економічну і соціальну інфраструктуру, розвиток ринків капіталу через банківські системи, проводити розсудливу бюджетну і грошову політику. Також зменшувати вплив інфляції, сприяти високим нормам економічного зростання, повній зайнятості, викоріненню бідності, ціновій стабільності [5].

Наступним етапом втілення ідей сталого розвитку на міждержавному рівні було проведення Світового саміту зі сталого розвитку (Саміт Землі 2002, Ріо+10) World Summit on Sustainable Development (Earth Summit 2002). Саміт являв собою зустріч керівників країн та урядів світу на найвищому рівні в Йо-ганнесбурзі з 26 серпня по 4 вересня 2002 р. Найважливішим результатом зустрічі стало те, що міжнародні зобов'язання були доповнені низкою добровільних партнерських ініціатив зі сталого розвитку [5].

Ми живемо в епоху, коли людство охопило своєю діяльністю всю планету. Вперше в історії  людства інтереси народних мас і  вільної думки особи визначають життя людства. Перед людством, його думкою і працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого. Саме тому сучасні еколого-економічні проблеми набули глобального характеру. Екологічна система через великі масштаби світової економіки стала еколого-економічною і опинилася заручником людської діяльності [5].