Державне регулювання промислової політики України

У 1995 р. було випущено українські ваучери (приватизаційні майнові сертифікати) у паперовій формі. У 1998 р. ПМС  отримали 87,98% українських громадян (45,7 млн.). Строк їх чинності неодноразово подовжувався, щоб усі громадяни  скористалися правом на свій пай у  державній власності. Проте, зробити  це було непросто, що стало причиною появи нелегальної форми обігу  ПМС і формування «тіньової» економіки. Приватизація здійснювалася в умовах глибокої трансформаційної кризи української  економіки, розбалансування грошової системи, несформованості ринкового  світогляду та ринкової культури громадян [2, с. 125-126].

Нажаль, приватизація за майнові  сертифікати не утворила «середнього  класу», який, на думку ідеологів, обов'язково повинен був виникнути. Більшість  акцій підприємств, які населення  отримало від реалізації особистих  ПМС, або взагалі не приносять дивідендів, або ж їх розмір незначний, що відсторонює від реальної можливості впливати на діяльність власних підприємств [29, с. 92-93].

Наявність великої кількості  ПМС в руках окремих осіб, які  масово їх скуповували за готівку, посприяло  акумуляції величезних обсягів капіталу у «тіньовиків». Останні тримали  ціни ПМС на монопольно низькому рівні, змушуючи бідні верстви реалізувати  їх за «демпінговими» цінами, та одержали за безцінь контрольні пакети акцій  найбільш привабливих і перспективних  підприємств [15, с. 93].

У 1998 р. розпочалася грошова  приватизація, яка згідно з прийнятим  Законом України «Про державну програму приватизації на 1998 рік», в значній  мірі, враховувала вищезазначені  суперечності. Бралося за мету стимулювати  формування реального власника, утворення  вторинного ринку акцій, створення  сприятливих умови для залучення  як вітчизняних та іноземних інвестицій та поповнення бюджету країни [2, с. 126].

Залежно від форм і методів  приватизації умовно виокремлюють чотири основні етапи приватизації в  Україні. Перший (1988-1991 рр.) припав завершальний етап існування СРСР коли було дозволено  приватне підприємництво у формі  кооперативів [2, с. 126-127].

В 1991 році, за рахунок прийняття  деяких законів, було створено правове  поле для приватного підприємництва. Кожен його суб'єкт прагнув освоїти  нерозвинений ринок споживчих товарів  і послуг. Вони одночасно розвивали  легальну і тіньову частину свого  бізнесу, приватний капітал почав  активно зростати, що спричинене слабкістю  державного контролю. Це стало чинником первісного нагромадження великого приватного капіталу.

Протягом другого етапу (1992— 1994 рр.) було приватизовано 11 тис. об'єктів, однак темпи передбачені  програмою приватизації не були реалізовані. Виявилася деформованою структура  приватизаційного процесу, адже понад  половину підприємств, що перейшли у  недержавний сектор, становили середні  та великі. На відміну від інших  країн, в Україні торгівля, побутове обслуговування та громадське харчування не стали сферами першочергової  приватизації. Її об'єктами були промислові гіганти та монополісти, які належали до галузей, приватизація яких планувалася вже після формування ринкової інфраструктури.

Третій етап (1995-1998 рр.) характеризувався масовою приватизацією. Її середньорічні  темпи зросли більше ніж у 2,5 рази. За цей період було приватизовано  майже 50 тис. об'єктів. Понад 90% підприємств  торгівлі, сервісу і громадського харчування стали приватними [2, с. 127].

Четвертий етап розпочався у 1999 р. та визначався індивідуальним характером приватизації. До переліку об'єктів, що підлягали приватизації, ввійшли  підприємства машинобудування, транспорту, зв'язку, нафто- і газопереробної промисловості.

Взагалі з 1992 до 2009 р. в Україні  було роздержавлені більше 123 тис. об'єктів: приватизовано 28 401 об'єкт державної  форми власності та 94 625 об'єктів  комунальної власності. Від приватизації державного майна надійшло більше 42 млрд. грн., 3 млрд. грн. плати за оренду державного майна та 4,26 млрд. грн. дивідендів, нарахованих на державні акції (паї). Сьогодні в Україні сформовано приватний  сектор економіки, частка якого коливається  від 71,0% (електроенергетика) до 91,6% (легка  промисловість) [3, с. 192-194].

Рис. 1. Структура валової доданої вартості за видами  
економічної діяльності, % [14]

Державна програма приватизації майна державних підприємств  передбачала, як одну із цілей, структурну перебудову. Основні напрями державного структурного регулювання передбачають [17]: обґрунтування основної секторальної структури економіки; запровадження стратегії економічного зростання; інвестування в масштабах всієї економіки найбільш вагомих проектів; підтримку інноваційної діяльності.

Динаміка структури валової доданої вартості (рис. 1) показала наступні тенденції в періоді з 1990 по 2010 рр.: зменшення частки валової доданої вартості у мисливстві, лісовому та сільському господарстві (з 25% до 8%), в переробній промисловості (з 31% до 17%), в будівництві (з 8% до 3%) та зростання питомої ваги даного показника щодо фінансової діяльності (з 1% до 7%), торгівлі та невиробничого ремонту (з 5% до 16%), добувної промисловості (з 4% до 7%), транспорту та зв’язку, державного управління, освіти, та охорони здоров’я. Також в даному періоді спостерігається зростання частки сфери послуг в загальному обсязі виробництва з 23% до більше ніж 40%. Дана динаміка збігається із практикою провідних економік, однак значно відстає їхнього рівня, що в окремих випадках сягає більше 70% [14].

Таким чином, нехтування загальносвітовими тенденціями, поверхневий підхід до формування нових ринкових інститутів, руйнівна модель роздержавлення, лобіювання особистих інтересів владних посадовців, не виважена політика антикризового регулювання та багато іншого не дозволили Україні швидко наблизитись до рівня розвитку провідних країн. Проблем за роки реформ лише поглибились.

РОЗДІЛ II. РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Проблема структури економіки  за роки реформ не була вирішена. Більш  як 2/3 загального обсягу промислової  продукції припадає на галузі, що виробляють сировину, матеріали й енергетичні  ресурси. У вітчизняній економіці  домінують енергоємні і матеріаломісткі  виробництва, які є залежними  від імпорту ресурсів. Частка продукції  соціальної орієнтації становить 1/5 загального обсягу промислового виробництва [13]. Внаслідок недостатнього інвестування в засоби виробництва, спрацювання основних фондів складає близько 60% [5].

Прикро, але доводиться констатувати те, що в Україні за останні 20 років  зрушення в інноваційній сфері відбуваються дуже повільно. Ще наприкінці 80-х років  ХХ ст. Україна входила в елітну групу країн з найвищим рівнем наукоємності економіки, зокрема наукового  потенціалу. Витрати на науку досягали 3% ВВП та дорівнювали рівню у  розвинених країн.

Проте низький рівень інноваційної політики впродовж 20 років призвів  до постійного зниження кількості підприємств, що займаються інноваційною діяльністю – 13% загальної кількості підприємств. При цьому в розвинених країнах  світу цей показник значно вищий: Нідерланди – 62% загальної кількості  підприємств, Австрія – 67%, Німеччина  – 69%, Данія – 71% та Ірландія – 74%. Як наслідок частка інноваційної продукції  в загальному обсязі реалізованої становить  лише 6,7% (Євросоюз – 60%, Південна Корея  – 65%, Японія – 67%, США – 78%) [8].

В Україні відсутня ефективна політики стимулювання інновацій на промислових підприємствах, що пригнічує інноваційний розвиток промисловості. Загальносвітова практика свідчить, що для активізації інноваційної діяльності необхідною є ефективна державна політика стимулювання цих процесів на підприємствах, у т. ч. шляхом застосування податкових та митних механізмів.

В Україні енергомісткість  ВВП є в 2,5 рази вищою від середньої  енергомісткості ВВП у розвинутих країнах, що унеможливлює конкурентну  боротьбу вітчизняних виробників, робить ціну високою, стримує оновлення капіталу, інновації тощо [5]. Саме в цьому потрібно шукати наріжний камінь української економіки.

Сьогодні в Україні  домінує третій технологічний уклад (характерний для періоду 1880-1930 рр., коли відбувався розвиток електроенергетики, машинобудування, електротехнічної промисловості, розвивалося автомобілебудування, закладалися основи концентрації банківського і фінансового капіталу). Технологічна складність економіки України характеризується наступними показниками [8]:

• за випуском продукції: третій технологічний уклад займає 58%, четвертий – 38%, п’ятий – 4%. В економіці України розвиток отримують технології, які закладені в третьому технологічному укладі, а саме: чорна металургія, металообробка, легка, деревообробна промисловість;
• за фінансуванням науково-технічних розробок: 70% становить четвертий технологічний уклад і 23% – п’ятий;
• за інноваційними витратами: 30% становить третій технологічний уклад, 60% – четвертий, 8,6% – п’ятий;
• у технологічній частині капітальних вкладень: 83% займає третій уклад, 10% – четвертий і 7% – п’ятий.

Рис. 2. Інвестиції в основний капітал у промисловості  за рахунок Державного бюджету у 2006 – 2010 рр. [16, с. 11]

На жаль, держава після  кризи не стала активним інвестором для забезпечення відтворювальних  процесів у промисловості. Бюджетне фінансування ІОК у промисловість  є обмеженим: у 2006-2010 рр. обсяги ІОК  у промисловість за рахунок коштів Держбюджету скоротились майже вдвічі, їхня частка у загальному обсязі ІОК у промисловість зменшилась з 5,6 % у 2006 р. до 2,2 % у 2010 р (рис. 4). У січні-вересні 2011 р. за рахунок коштів Держбюджету профінансовано 1,3 % ІОК у промисловість [16, с. 11].

Істотними є регіональні диспропорції, що мають тенденцію до подальшого зростання. При середньому 60-процентному спрацюванні ОВФ по країні, зберігається значна асиметрія між інвестиціями в основний капітал по її регіонах. У 2010 р. із 95163 млн. грн. інвестицій в основний капітал у цілому по Україні 16432 млн. грн. (або 17,3%) було направлено у Київ, де ступінь спрацювання ОВФ досяг 53,4%. Інвестиції у Дніпропетровську область становили 8747 млн. грн. (або 9,2%), а у Закарпатську - 1301 млн. грн. (або 1,4%). При цьому за 2000-2010 рр. співвідношення між максимальним у 2000 р. у Києві (3809 млн. грн.) і мінімальним у Закарпатській області (332 млн. грн.) обсягами інвестицій в основний капітал становило 11,5 раза. Диференціація за цим показником між Дніпропетровською і Закарпатською областями (2252 млн. грн. і 332 млн. грн.) досягла 6,8 раза [5].

Відбувається подальше поглиблення  розриву між обсягами ПІІ у  регіони України. На 1 жовтня 2010 р. майже  половина ПІІ (21163,4 млн. дол.) із загальну їх суми по країні (42511,9 млн. дол.) використовувались  у Києві. На цю саму дату ПІІ у 9 областей - Вінницьку, Волинську, Житомирську, Закарпатську, Івано-Франківську. Кіровоградську, Тернопільську, Чернівецьку і Чернігівську —  становили 1967,9 млн. дол. (тобто 4,6% їх загальної кількості) [5]. У свою чергу, різний ступінь розвитку регіонів відтворює соціальну диференціацію між ними.

В Києві валовий регіональний продукт у розрахунку на одну людну є у 6,3 раза більшим, ніж у Черкаській, Тернопільській і Львівській областях в 5,1-5,8 раза більшим, ніж у Закарпатській, Вінницькій, Рівненській, Херсонській і Хмельницькій. За цим показником 3 рази і більше становить відрив столиці і в решти областей країни. Крім того, у Києві середньомісячна оплата праці у розрахунку на одного штатного працівника в 1,5 раза перевищує середньоукраїнський рівень, а витрати населення у розрахунку на одну людину — в 1,4 раза [5].

У Києві (6,1% населення країни) жителі виробляють майже 18% її ВВП. І це - при тому, що у місті за роки незалежності практично знищено промислові підприємства, зате неймовірно виросли банки та інші інститути ринкової інфраструктури, через які здійснюються основні фінансові потоки країни [14].

Надмірне зростання Києва  за масштабами, будівництвом житла  і чисельністю приїжджих, маятникова міграція, зосередження молодих і  кваліфікованих кадрів негативно позначаються на інших регіонах, і особливо - на депресивних, де за¬криваються підприємства, школи, дошкільні заклади, поліклініки, лікарні, науково-педагогічні та культурні  установи. У свою чергу, це спричиняє  загрозу подальшого поглиблення  диференціації у міжрегіональному розвитку в Україні. Не розв'язуються також завдання модернізації національної економіки та її галузей Відповідно до вимог НТП.

Наведені факти свідчать про те, що можливості цілеспрямованих  структурно-модернізаційних змін для  побудови ефективної конкурентоспроможної ринкової економіки, в Україні не були використані належним чином  ні при трансформаційній кризі 1990-х  рр., ні в умовах економічного зростання 2000 – 2008 рр., коли з’явилися фінансові  можливості.

Світова криза дає ще один шанс для здійснення перетворень. Адже відбувається процес заміщення п’ятого  технологічного укладу шостим, що створює  для країн (в тому числі Україні), які розвиваються, передумови для  технологічного прориву.

Однак, Україна серед європейських країн зазнала чи не найбільшого  впливу від глобальної фінансово-економічної  кризи. Сьогодні економіка нашої  країни демонструє поступ, але відновлення  відбувається недостатньо динамічно, і значною мірою за рахунок  поліпшення кон’юнктури на традиційних  експортних ринках України, структурні ж зрушення здійснюються надто повільно. Залишається невирішеним комплекс проблем. Серед найболючіших з них, пов’язаних із модернізацією та конкурентоспроможністю економіки України є:

• значна структурно-технологічна відсталість, висока зношеність виробничого капіталу та значний рівень енергомісткості ВВП;
• залежність від зовнішніх джерел ресурсів;
• незадовільний стан ринкової інфраструктури та інноваційної системи;
• низький рівень життя та купівельної спроможності населення, а також висока диференціація доходів населення;
• орієнтація на експорт ресурсів та нерозвиненість виробництва для споживчого ринку;
• організаційна недосконалість і низький рівень капіталізації виробництва;
• відкритий доступ іноземної високо конкурентної продукції тощо.