Державне регулювання промислової політики України

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

 

 

 

 

 

 

САМОСТІЙНА РОБОТА

із дисципліни “Державне регулювання економіки”

на тему:

“ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ”

 

 

 

 

 

Виконав:

Студент IV курсу, другої групи

Спеціальності “Економічна теорія”

Трофимчук Олег Анатолійович

Перевірив:

к.е.н., доцент

Сизоненко Віктор Онисимович

 

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ  I. ПЕРЕХІД НА РИНКОВІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ 5

РОЗДІЛ  II. РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ 13

РОЗДІЛ  III. МОДЕРНІЗАЦІЯ – ШЛЯХ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ ЕКОНОМІКИ 18

ВИСНОВКИ 23

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 25

 

 

ВСТУП

Володіючи потужним інтелектуальним  і технологічним потенціалом  у промисловості, Україна має  перспективи створення конкурентоспроможного  промислового комплексу, здатного утвердити  її як високотехнологічну державу. В цьому контексті, важливим фактором виступає промислова політика держави. Саме держава має найбільший рушійний потенціал стимулювання модернізаційного розвитку. Цим визначається актуальність дослідження та розробки державного регулювання промислової політики України.

Промислова політика —  це діяльність держави в межах  її економічної політики, спрямована на зростання виробництва, розробку та впровадження науково-технічних  досягнень, удосконалення структури  виробництва, розвиток експорту готової  продукції, ефективне розв’язання  соціальних проблем. Об'єктом промислової  політики виступає весь промисловий  комплекс країни як єдиний організм.

У вітчизняній науковій літературі із малою періодичністю розкриваються  проблеми промислової політики України. Зокрема варто відмітити таких  вчених, як В. Бодров, О. Вільчинський, А. Гальчинський, В. Геєць, В. Горбатенко, П. Єщенко, Я. Жаліло, О. Кірдіна, В. Мандибура, В. Семиноженко, В. Сизоненко, Л. Федулова, М. Шарко та ін.

В Україні склалась модель експортно-орієнтованого адаптивного розвитку промисловості. Вона характеризується переважанням слабко-диверсифікованого низько-технологічного виробництва та спонукає країну пристосовуватись до потреб світового ринку в межах наявних внутрішніх можливостей та конкурентних переваг. Ефективність такої моделі ставиться під сумнів надмірною прив’язкою до світової кон’юнктури та відсутністю механізмів протистояння негативним зовнішнім впливам, що здатні порушити стійкість післякризового відновлення. Сучасні тенденції щодо розгортання фінансово-боргової кризи у країнах Європи вже негативно позначились на кон’юнктурі світового ринку і можуть призвести до скорочення попиту на основну експортну продукцію України [16, с. 3].

На етапі активізації  економічних реформ з метою прискорення  післякризового відновлення промисловості  та створення передумов для забезпечення довгострокового економічного зростання  постає завдання формування сучасних механізмів промислової політики, які  дозволять модернізувати структуру  промисловості на засадах підвищення частки виробництва товарів із високою  доданою вартістю, насамперед, високотехнологічних, нарощування їх експорту, розвитку внутрішнього ринку збуту, забезпечення припливу інвестицій у виробничий сектор економіки, налагодження виробництва  продукції, здатної ефективно конкурувати  з продукцією іноземного виробництва, підвищення енергоресурсної ефективності виробництв, утворення замкнених  циклів виробництва [12].

Завдання промислової  політики в Україні має полягати у структурно-технологічній модернізації промислового комплексу та переході до вищих технологічних укладів. Промислова політика має стати дієвим інструментом економічних реформ та механізмом,  що забезпечить післякризове відновлення на якісній основі, нарощування  потенціалу промислового виробництва  як основи економічного зростання у  довгостроковому періоді.

 

РОЗДІЛ I. ПЕРЕХІД НА РИНКОВІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ

Вичерпність екстенсивних факторів зростання, неефективність та низька адаптивність командно-адміністративної системи  до НТП та постіндустріальних тенденцій  зумовила об’єктивну необхідність ринкової трансформації економік країн СРСР. Про це свідчать негативні риси економіки  України кінця 80-х років XX ст. [4, с. 530-531]:

− тотальне директивне планування, участь та контроль в усіх сферах суспільного-економічного життя;

− орієнтація на всесоюзну кооперацію (Україна виробляла лише 20% кінцевого продукту, а інша частина створювалася в коопераційних зв’язках із підприємствами держав-союзниць) [6, с. 66];

− переобтяженість енерго-, матеріало- та ресурсномісткими, а також екологічно небезпечними виробництвами;

− технологічна відсталість, відсутність ряду важливих напрямків НТП (відтворення основних фондів задовольнялося лише на 50%) [9, с. 457];

− гіпертрофований розвиток ВПК, куди спрямовувалися значні ресурси держави;

− значна частка проміжного виробництва: основу складали галузі групи А (добувна, обробна, воєнна промисловість, виробництво засобів виробництва) – 72% [9, с. 457];

− прихована інфляція, що виражалася в дефіциті товарів та послуг;

− низький рівень продуктивності праці та її мотивації, зрівнялівка тощо.

Поряд з цим, професор В.О. Мандибура вважає, що  Україні  при  розвалі СРСР, оскільки ми отримали економічний потенціал в сфері  матеріального виробництва, що не поступався потенціалу Франції. По виробництву  окремих видів промислової продукції, зокрема машинобудування Україна  була абсолютним світовим монополістом, тобто входила до трійки світових лідерів [11].

Шлях на який стала Україна  на початку 90-х років вимагав подолання  державного монополізму. Це, відповідно, передбачало перетворення у відносинах власності та формування підприємницьких  структур.

Причини приватизації державної  власності є зумовленими необхідністю  
[3, с. 191]:

• підвищення рентабельності підприємств державного сектору;
• скорочення урядових витрат та фінансування державних установ і організацій;
• збільшення доходів бюджету, ліквідації або зменшення заборгованості за рахунок доходів від приватизації державного майна;
• скорочення державного монополізму в сфері виробництва товарів і послуг, розвитку конкурентних засад організації економіки;
• розширення інвестиційного попиту та активності населення, створення широкої соціальної бази підтримки ринкових реформ тощо.

Поряд з цим варто відмітити  необхідність функціонування державного сектору економіки, адже держава  має бути не тільки регулятором ринкових господарських відносин, а й безпосереднім  їх учасником [3, с. 162]:

• у межах приватного сектору не можна досягти макроекономічного оптимуму (передусім у випадках природних монополій), а також утримувати низькорентабельні або капіталомісткі виробництва, куди приватний бізнес йти не хоче, але вони потрібні суспільству (інфраструктура, екологічні підприємства, деякі види наукомістких виробництв тощо);
• необхідність контролю важливими для економіки або оборони країни галузями, особливо при загрозі переходу фірм під контроль ТНК;
• держава потребує розпорядження інструментами регулювання господарської (зокрема інвестиційної) діяльності або модернізації економіки через НДДКР;
• слід забезпечувати міжгалузевий перерозподіл ресурсів, якщо приватні господарюючі суб'єкти часто неспроможні це зробити;
• необхідне проведення цілеспрямованої регіональної політики, пов'язаної з освоєнням нових територій і розвитком відсталих районів.

Для здійснення перетворень  прийнято використовувати світовий досвід, хоча відправною точкою для  реалізації планів мають бути ресурси. Однак приватизація державних підприємств  на Заході мала інші риси [2, с. 125]:

• відбувалась в умовах розвинутої ринкової економіки і не в період її кризи, коли регулюючі функції держави зростають;
• співвідношення державного і недержавного секторів було стабільним протягом багатьох років.;
• темпи приватизації навіть зразкової програми Великобританії за десятиріччя склали трохи більше 10%. В Україні перед початком реформ у власності держави знаходилось 85,4% підприємств [7, с. 34].

Необхідність розробки унікальної моделі приватизації вимагали також  і інші фактори. По-перше державні органи в СРСР здійснювали безпосереднє управління всіма стадіями виробничого  процесу, розподілу і перерозподілу  його результатів, що в значній мірі визначало роботу недержавного сектора. По-друге, мала місце жорстка вертикальна  ієрархія державного управління яка  здійснювала примусову кооперація і спеціалізація виробництва  та перерозподіл його результатів. Це призводило до взаємозалежних нерівноправних відносин між учасниками виробничого  процесу. По-третє, глибина економічної  кризи визначає комплексність заходів  на її подолання та потребує коштів і уваги. По-четверте, можливі темпи  роздержавлення власності знаходилися  у значній залежності від мілітаризованої  структури економіки [7, с. 35].

Шоковий варіант концепції  переходу до ринкової економіки не відповідав реаліям, що склалися в СРСР (зокрема в Україні) напередодні  та після його розпаду. Досвід показав, що неможливо одночасно створити всеосяжний капіталістичний ринок, злагоджене і спрямоване на постіндустріальний розвиток та становлення громадянського суспільства господарство, за відсутності  належного інституціонального забезпечення, розвинутої ринкової інфраструктури, відповідних кадрів та інформаційних  систем тощо.

Зокрема, Дж. Стігліц говорив, що «прискорена приватизація спирається на ідею Коуза про те, що не має  значення, ким були початкові власники, оскільки ринок швидко перерозподіляє власність на користь ефективного». «На базі цієї ідеї, - доводить Дж. Стігліц, - була розроблена формула Вашингтонського  консенсусу - комплекс ліберальних  ринкових рекомендацій, вироблених на початку 80-х років МВФ, Всесвітнім банком і Міністерством фінансів, який призвів до негативного результату. Причини треба шукати в нерозумінні реформаторами самих основ ринкової економіки і процесу інституціональних реформ» [18, с. 23].

Нехтуючи необхідністю розбудови  інституціональної інфраструктури, адекватної потребам перехідного стану  економіки, було вибрано найбільш руйнівний  шлях приватизації - безкоштовний. Він  по своїй суті не міг забезпечити  державу, яка в трансформаційний період визначає розвиток економіки, коштами  для інвестування, фінансової стабілізації та розв'язання соціальних проблем. Водночас з державної власності було вилучено низку національно-важливих, прибуткових  та соціально значущих об'єктів  
[7, с. 38].

Державна програма приватизації майна державних підприємств  передбачала досягнення таких головних цілей:

• зміну відносин власності на засоби виробництва з метою їх якісного відтворення та ефективного використання;
• створення прошарку недержавних власників як основи багатоукладної соціально орієнтованої економіки;
• структурну перебудову економіки;
• стабілізацію економічного становища;
• розвиток конкуренції та обмеження монополізму.

В умовах відсутності механізму  індексації вартості основного капіталу, розкручування супер гіперінфляційної спіралі масштабно спотворило реальну  ціну приватизованих об’єктів державної  власності. Саме внаслідок цього  та вкрай нееквівалентних  оборудок на новоствореному валютному ринку, вартість основного капіталу (або основних виробничих засобів) що перебували у власності української держави,  яка  в 1991 році оцінювались у 570 – 800 млрд. дол. США,  у 1993 році впала до мізерного «  еквівалента »  — 9, 4 млрд. дол. США. Тобто фактично за 10 млрд. дол. було  можливо було скупити весь основний капітал України. Хоча за оцінками Німецьких фахівців лише за ціною металобрухт вітчизняної газотранспортної системи (оцінений по цінах на металобрухт Лондонської біржі металів) перевищував 15 млрд. дол. Вигодами такої ситуації скористалися переважно ті, хто зумів привласнити колосальні обсяги державного капіталу, що сьогодні носити горде звання «олігарха» [7].

Взагалі способи приватизації в Україні постійно змінювалися. З 1992 по 1994 р. приватизація здійснювалася  шляхом відкриття приватизаційних  рахунків в Ощадному банку. Вони були іменними та існували у вигляді депозитних рахунків, а отже, не мали вільного обігу, що гальмувало процес приватизації. Пізніше  в 1994 р. було випущено засіб платежу  за приватизаційні об’єкти – компенсаційний сертифікат. Це було здійснено з  метою компенсації втрат населення  від знецінення грошей та прискорення  приватизації. Однак результат залишав  бажати кращого [15, с. 92].