Способи, методи, форми і сфери державного регулювання економіки

де Р - ресурси і-го виду; П. - потреби у-го виду.

До основних норм, які використовують в макроекономічному плануванні, належать:

- норми ефективного суспільного  відтворювання (норми матеріало-, енерго-, трудомісткості ВВП та ін.);

- норми витрат праці  на одиницю продукції, що виробляють, робіт або послуг;

- норми витрат сировини, матеріалів, палива, енергії на 1 грн  ВВП;

- норми капітальних вкладень  і капітального будівництва;

- фінансові (бюджетна забезпеченість  населення, норми амортизації, нормативи  відрахувань до бюджетів різних  рівнів);

- соціальні (мінімальна зарплата, мінімальна пенсія за віком; прожитковий  мінімум за категоріями населення; мінімальний споживчий бюджет; споживчий  кошик, мінімальна площа житла  на одну особу та ін.);

- екологічні (допустимий  рівень забруднення навколишнього  середовища (повітря, води), норми витрати  води на 1 грн валового випуску  промислової продукції та ін.).

Для успішної реалізації основних напрямів економічної і соціальної політики необхідно розробляти та реалізовувати основні форми макроекономічного планування. Концепція економічного і соціального розвитку країни становить систему поглядів на пріоритетні напрями соціального і економічного розвитку країни та є основою розробки стратегії, яка, у свою чергу, необхідна для розробки обґрунтованих програм. У табл. 3.1 подана порівняльна характеристика структури концепції, стратегії та програми.

Таблиця 3.1. Порівняльна характеристика структури концепції, стратегії та програми економічного і соціального розвитку країни (областей)

Структурні елементи	Концепція	Стратегія	Програма
1	2	3	4
1. Аналіз попереднього  економічного та соціального  стану в країні (областях)	За попередні 10-20 років	За попередні 10-20 років	За попередній рік
2. Виявлення проблем за  результатами аналізу, характеристика  тенденції попереднього періоду  та майбутнього	10-20 років	10-20 років	1 рік
3. Формування "дерева цілей", спрямованих на попередній економічний  і соціальний розвиток на основі  усунення виявлених проблем, що  є резервами майбутнього розвитку	На довгострокову перспективу	На довгострокову перспективу	На поточний рік
4. Розробка заходів, спрямованих  на досягнення певних цілей  економічного та соціального  розвитку	Загалом на довгострокову перспективу	На довгострокову перспективу в альтернативних варіантах		На поточний рік
5. Перевірка ресурсного  забезпечення реалізації запропонованих  заходів		На довгострокову перспективу		На поточний рік
6. Розробка організаційно-фінансового  механізму реалізації заходів		На довгострокову перспективу		На поточний рік

 

Стратегія економічного і соціального розвитку країни (областей) є сукупністю конкретних заходів, реалізація яких спрямована на досягнення стратегічних цілей економічного і соціального розвитку в перспективі. Особливість розробки стратегії полягає в альтернативності її варіантів, тобто стратегію розробляють за: оптимістичним, базовим та песимістичним сценарієм [c.137,4].

Структурні елементи концепції, стратегії та програми визначають етапи їх розробки з деякою деталізацією, зокрема: на першому етапі проводять аналіз попереднього економічного та соціального стану в країні (областях) за допомогою методів горизонтального, вертикального, порівняльного та факторного аналізу, що дає змогу отримати результати: динаміку, структуру, порівняльні характеристики, а також виявити вплив чинників на економічні та соціальні показники; на другому етапі за результатами аналізу виявляють проблеми, які виникли на попередньому етапі розвитку та характеризують тенденції, що виникли та можуть виникнути в довгостроковій і найближчій перспективі (рис. 3.1);

Рис. 3.1. Схема розробки "дерева цілей"

на третьому етапі формулюють цілі економічного та соціального розвитку у вигляді "дерева цілей", що дає змогу взаємопов'язати їх і забезпечити реальність досягнення та адекватність. При цьому визначають критерії досягнення цілей, тобто інтерпретують цілі у формалізованому вигляді;

на четвертому етапі розробляють конкретні заходи, реалізація яких сприятиме досягненню певних цілей економічного і соціального розвитку;

на п'ятому етапі визначають необхідне ресурсне забезпечення реалізації стратегічних або програмних заходів, а також джерела формування ресурсного забезпечення стратегії або програми;

на шостому етапі розробляють організаційно-фінансовий механізм реалізації стратегії або програми. Такий механізм об'єднує календарний план реалізації заходів, фінансові ресурси, відповідальних виконавців, а також визначає повноваження та відповідальність за виконання календарного плану реалізації стратегічних або програмних заходів [c.168,8].

Стратегічні або програмні заходи мають розроблятися за основними напрямами економічного і соціального розвитку, зокрема:

- валовий внутрішній продукт  і реальний сектор економіки (розвиток  промисловості, сільського господарства  та будівництва);

- ринок праці та зайнятість  населення;

- доходи населення, в тому  числі заробітна плата та, як  результат, - рівень і якість життя  населення, насамперед працездатного  та зайнятого у національному  господарстві, а також рівень  внутрішнього споживання;

- інвестиційна та інноваційна  діяльності;

- розвиток підприємництва;

- бюджетно-фінансова та  грошово-кредитна сфери, а також  валютний ринок;

- зовнішньоекономічна діяльність;

- екологічна безпека.

 

3.2.Інституціональні перетворення  та їх вплив на регулюючи  функції держави

Перехід від директивної економіки до ринкових засад господарювання та аналіз основних напрямів інституціональних перетворень доводить, що як у першому, так і в другому випадках конче потрібне державне регулювання цими процесами. Тим більше, що йдеться про формування нових інститутів і зміни в самій державній владі. їхнє функціонування має бути проаналізованим за умови ринкових відносин, а вплив держави - через певні інститути: державна власність, державне регулювання, соціальні інститути, контроль недержавного сектора економіки, державний бюджет, регіональні бюджети, зовнішньоекономічна діяльність. Аналіз передбачає виявлення позитивних і негативних ознак впливу на економіку, також підстав і умов формування нових інститутів влади - державної чи змішаної форми існування [c.56,10].

Виходячи з принципової позиції щодо ролі держави у сучасній економіці, слід вважати, що держава має власні інститути, через які здійснює свою економічну владу. До таких інститутів можна віднести:

• інститут державної власності, що складає державний сектор економіки і забезпечує гарантії власного підприємництва;
• інститут державного регулювання економіки, який розповсюджує свій вплив й на недержавні структури в єдиному механізмі з ринковими важелями регулювання;
• інститут контролю, у тому числі недержавного сектора економіки;
• інститут податкової системи і фіскальної політики, що концентрує державний бюджет; муніципальні органи влади, які здійснюють економічну владу через структуру підпорядкування;
• інститут муніципальної (регіональної) влади;
• інститут зовнішньоекономічної діяльності;
• інститут соціальної сфери;
• інститут політичної та ідеологічної влади, який забезпечує як правове поле економічної влади, так і ідеологічне тлумачення політико-економічних дій держави;
• інститут інформації - принаймні той, що монополізує певну інформацію.

Правомірність такого підходу слід визнати хоча б у тому, що насправді влада цих інститутів є досить відчутною. По-перше, не можна заперечувати зростаючий вплив держави на сучасне економічне життя, чого не заперечують навіть неокласики. По-друге, поряд з ознаками посилення регулюючої ролі держави дедалі поглиблюється підприємницька діяльність держави, яка на сьогодні не обмежується лише так званими суспільними товарами. По-третє, політична влада останнім часом, у тому числі в Україні, все наполегливіше втручається в економічне життя. По-четверте, зовнішньоекономічні стосунки все більше підпорядковуються державі як чи не єдиному органові їх регулювання та контролю. Кожний з зазначених напрямів економічної діяльності держави за сучасних умов набуває статусу інституціональних. Таку позицію можна представити схемою (рис. 4.1).

Рис. 3.2. Державні інститути економічної влади та їх підпорядкування

З рисунка видно, що дії держави за різними напрямами здійснення її влади може свідчити про формування певних інститутів, які посилюють свою значимість на шляху до постіндустріального суспільства. Спробуємо розглянути детальніше означені інститути економічної влади держави.

Формування інституту державного сектора економіки в Україні можна відслідковувати за наступними причинами. По-перше, генетичною причиною, оскільки попередня економічна структура була сформована на принципах майже повного її одержавлення. По-друге, зворотним процесом відкидання економічної ролі держави на початковому етапі переходу до ринкових відносин господарювання. По-третє, одночасним руйнуванням навіть тих державних інститутів, які за визначенням повинні бути державними.

Однак сучасний розвиток економічних систем потребує все більшої централізації ресурсів і управління ними, принаймні за потребами національної та економічної безпеки країни, її обороноздатності, сталої соціальної сфери, підвищенням ефективності господарювання. Конкретно ці процеси виявляються у необхідності забезпечення дії важелів передбачення і послаблення економічних криз, згладжування циклічного характеру економічного розвитку, ліквідації так званих "провалів ринку". Головною метою існування та функціонування державного сектора економіки повинні бути соціально-економічна ефективність та підвищення добробуту населення[c.428,13].

Інститут державної влади як регулювання економіки розглядається виходячи з того, що факт поєднання в єдиному механізмі регулювання економіки державних і ринкових важелів є доведеним. Головним завданням регулювання є встановлення пропорціональності, збалансованості економічного розвитку. Оскільки за сучасних умов такого збалансування можна досягнути лише співіснуванням ринку і державної економічної політики, то слід зазначити, що при цьому має головувати держава, оскільки саме державі належить створювати такий інститут влади, котрий був би спроможним швидко реагувати на негаразди, що неодмінно відбуваються в економіці, та знаходити способи їх подолання.

Якщо інститут за прийнятим визначенням є сукупністю формальних, фіксованих у праві, і неформальних, фіксованих у звичаях, традиціях, меж (рамок), що структурують взаємовідносини індивідів в економічному соціальному та політичному середовищі, то саме сукупність методів і важелів регулювання дій економічних суб'єктів з боку держави можна вважати певним інститутом. І оскільки йдеться, з одного боку, про економіку (об'єкт регулювання), а з іншого - про державу (суб'єкт регулювання) у певному їх упорядкуванні, то це й є державний інститут економічної влади.

Здійснення державного контролю як у державному, так і в недержавному секторах економіки є доведеним фактом. Про це може свідчити навіть не наявність органів контролю у всіх країнах світу, а об'єктивність їх функціонування і за ринкових умов господарювання [c.496,13].

Державний інститут соціальної сфери може бути розглянутий під тим кутом зору, що кожне суспільство вимагає так званого соціального регулювання, під яким зазвичай розуміють забезпечення соціальної справедливості і соціальної безпеки населення країни. До кола напрямів державної діяльності у цій сфері слід включити такі головні, як забезпечення кожному працездатному членові суспільства місця роботи та гідної оплати праці, турботу про непрацездатне населення.

Очевидним та унікальним Інститутом економічної влади держави є державний бюджет. Він являє собою комплекс, що вбирає співвідношення інтересів різних соціальних прошарків населення країни, оскільки видатки державного бюджету виконують функції економічного, соціального та політичного регулювання суспільних відносин. Головною метою бюджетної політики за визначенням є стабілізація, закріплення та пристосування економічної політики до мінливих умов. Важливе значення має і дохідна частина бюджету, головним інструментом наповнення якої є податки. Фіскальна політика держави, котра повинна, з одного боку, забезпечити фінансування державних витрат, з іншого - слугувати інструментом регулювання економіки, тобто вона є одночасно таким механізмом, який суттєво впливає на поведінку усіх суб'єктів господарської діяльності.         Зовнішньоекономічна політика держави може розглядатися як інститут її економічної влади за будь-яких умов - існування державної монополії на неї чи заміни її лише державним контролем. Справа в тому, що практично всі державні важелі впливу на економічний процес країни суттєво впливають і на зовнішньоекономічні її зв'язки, зокрема податкова система, зміни облікової ставки, пільги щодо інвестування тощо. По-перше, від них залежить інвестиційний клімат в країні; по-друге, експортно-імпортні операції повинні сприяти виробництву вітчизняних товарів і послуг, руху національного капіталу, ефективному використанню науково-технічної продукції; по-друге, митна політика, яка має бути спрямованою на соціально-економічну доцільність зовнішньоекономічних зв'язків [c.183,10].

Виникає питання про інформаційні ресурси. Дослідники цієї проблеми вважають, що вже зараз ті, хто володіє інформаційними і телекомунікаційними технологіями, набувають можливостей контролю над усім суспільством. Тому роль держави значно зростає, принаймні за такими основними напрямами, як залучення матеріальних, фінансових та кадрових ресурсів в інформаційне виробництво; законодавче регулювання всіх питань, пов'язаних з інформацією; розвиток міжнародного інформаційного обміну і співробітництва. Отже можна передбачити, що і в даному напрямі може сформуватися окремий інститут економічної влади.