Суть і структура фінансової системи

Важливою умовою успішного функціонування бюджетної системи має стати

поглиблення реформи бюджетних взаємовідносин між центральними та

регіональними рівнями влади на основі розмежування відповідальності за

розв’язання економічних і соціальних проблем країни та окремих

адміністративно-територіальних утворень шляхом відповідного розподілу

державних видатків і доходів.

         Потребує також удосконалення дохідна частина бюджетів. Загальний рівень оподаткування, розміри ставок податків, їхня кількість і база оподаткування повинні набути стабільності. Загалом, система оподаткування має забезпечити оптимізацію структури розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту через бюджет у межах 45-47 від ВВП.

        Дохідна частина бюджету повинна набути стабільності й забезпечити

обов’язковість і рівномірність у сплаті податків усіма юридичними та

фізичними особами, неприпустимість будь-яких проявів дискримінаційного

ставлення до окремих платників. Удосконалення системи мобілізації

доходів до бюджетів потребує змін у підходах щодо надання пільг деяким

платникам. Надмірна перевантаженість чинного податкового законодавства великою кількістю наданих пільг призводить до всіляких викривлень

економічних умов господарювання різних господарських суб’єктів і

невиправданого, з економічної точки зору, перерозподілу доходів.

         Нагальною щодо удосконалення чинної системи мобілізації доходів є

потреба законодавчого забезпечення захисту прав платників податків,

розробка норм і правил ведення обліку та форм звітності для цілей

оподаткування з використанням міжнародних стандартів. Усе це повинно

бути відображено у податковому кодексі держави.

          У фінансовій системі України виникла та розвивається нова підсистема, яка одержала назву “Централізовані і децентралізовані фонди цільового призначення”. До неї належать: Пенсійний фонд, Фонд зайнятості, Фонд конверсії, Державний інноваційний фонд, позабюджетні фонди місцевих рад та інші. Загалом в Україні нині налічується понад 350 різних

позабюджетних фондів.

          Усі централізовані та децентралізовані фонди на сьогодні концентрують у своєму розпорядженні майже чверть усіх фінансових ресурсів держави.Кошти означених фондів витрачаються, як правило, на соціальні потреби,вони допомагають насамперед підтримувати життєвий рівень значної частини населення, які закінчили свою трудову діяльність за віком, у зв’язку з втратою працездатності або безробіттям. Ці фонди сприяють локалізації негативних соціальних виявів у суспільстві, допомагають певним громадянам здійснити перекваліфікацію тощо.

Приміром, Фонд конверсії та Державний інноваційний фонд впливають на

розвиток економіки завдяки фінансуванню інноваційних проектів, створенню

нових виробництв і технологій, форм організації господарської виробництв і технологій, форм організації господарської діяльності. Тому актуальними є питання наукового обґрунтування обсягу та цільового призначення фондів, а також контролю за цільовим використанням їхніх коштів.

Підсистема  “Державний кредит” покликана мобілізувати фінансові ресурси

для фінансування витрат із бюджету, які не відшкодовуються його

доходами. Назва “Державний кредит” не зовсім відповідає своїй суті. Тут

точнішою була б назва “Державний борг”.  Державний борг буває зовнішній і внутрішній. Усі кошти як у межахдержави, так і за зовнішніми запозиченнями, як правило, спрямовуються на покриття дефіциту бюджету. Мобілізація коштів через державний кредит дає змогу впливати на інфляційні процеси в державі в бік їхнього зменшення.

 На сьогодні ця підсистема не розвинена і, як правило, втілена в двох формах: вкладів населення в Ощадному та інших банках, а також продажу

державних боргових зобов’язань. Із розвитком фондового ринку

перерозподіл фінансових ресурсів, що здійснюється за допомогою згаданої

підсистеми, зростатиме і в абсолютних, і у відносних розмірах. Це

досягатиметься за рахунок збільшення продажу державних цінних паперів як

фізичним, так і юридичним особам. У 1995 році започатковано проведення

аукціонів із продажу державних цінних паперів. Ця діяльність держави на

фондовому ринку триватиме. Зростатимуть також і вклади населення в

банках. Про це свідчить динаміка щодо збільшення обсягів банківських

депозитів останніми роками. Так, на 1 січня 2000 року грошові

заощадження населення становили 126 млрд. гривень. Деякі зміни сталися в

структурі заощаджень – готівка зменшилася з 82,6 до 80,5%, а залишки

їхніх вкладів в Ощадному та комерційних банках підвищилися з 17,3 до

19,5%.Для успішного функціонування  згаданої підсистеми треба насамперед

законодавчо закріпити гарантії держави щодо повернення коштів громадян і

збереження їх від знецінення. Законом “Про державний внутрішній борг”

передбачені лише перші кроки у напрямку вирішення цього питання.

Важливу роль у фінансовій системі повинна відігравати підсистема

“Страхові та резервні фонди”. Реформування економіки передбачає

виникнення великої кількості господарських суб’єктів, зацікавлених у

забезпеченні захисту своєї підприємницької діяльності, майна та доходів

від різних негативних наслідків і непередбачених ситуацій. Саме в цей

час повинна набути значного розвитку страхова справа і насамперед ті

види страхування, які майже не розвивалися раніше.

Як відомо, створення страхових організацій відбувається у формі

господарських товариств переважно закритого типу. Становище у

страхуванні дає підставу для висновку, що тут слід вжити рішучих заходів

щодо його розвитку та перетворення в надійний інструмент ринкових

відносин.

         Нині потрібна науково обґрунтована концепція розвитку страхової справи у напрямках:

створення правового поля для забезпечення ефективного функціонування

ринку страхових послуг, регулювання страхової діяльності та дотримання

прав і зобов’язань усіх сторін, що беруть участь у страхуванні;

ь участь у страхуванні;

визначення форм і напрямків страхової діяльності, які найточніше

відповідають сучасному стану в економіці та потребам як страховиків і

страхувальників, так і держави;

обґрунтування засобів та форм державного контролю і регулювання

страхового ринку, включення страхування до переліку важливих фінансових

інструментів регулювання економіки;

творення умов стабільності розвитку страхових підприємств;

забезпечення пріоритетного розвитку тих видів страхування, що сприяють

фінансовій стабілізації в державі;

створення конкурентного середовища між суб’єктами, що здійснюють

страхову діяльність;

забезпечення гарантії компенсації коштів юридичним  і фізичним особам у

разі настання страхового випадку;

створення системи обліку та звітності страхової діяльності з метою

формування банку достовірної інформації та її доступності.

          Неабияке значення для ефективного функціонування фінансової системи має підсистема “Фінансовий ринок”. Фінансовий ринок має у своєму складі ринок грошей, ринок кредитів, ринок цінних паперів і ринок фінансових послуг, що лише формується в Україні. Упродовж 1999 року інтенсивного розвитку набув лише один напрям фінансового ринку - ринок цінних паперів.

       Прийняття Указу Президента України  “Про інвестиційні компанії” дало

поштовх до розвитку спільного інвестування в цінні папери, що створює

механізм захисту дрібних інвесторів. На фондовому ринку нині працює 500

торговців цінними паперами, які отримали відповідні дозволи.

           Розроблена й подана на розгляд урядова концепція створення та

розвитку фондового ринку України. Її погоджено з відповідними

відомствами, фондовою біржею та  Асоціацією торговців цінними паперами.

          Протягом 1999 року закінчено формування законодавчої бази для випуск державних цінних паперів, які забезпечують державні не інфляційні засоби фінансування бюджетного дефіциту.Створення повноцінного фінансового ринку потребує прискореного розвитку ринку кредитів і ринку грошей. Надалі ці напрямки матимуть сприятливі умови для свого удосконалення й активніше впливатимуть на стабілізацію фінансового стану в державі.

           Функціонування кожної зі складових фінансової системи держави можливе лише за умов чіткого законодавчого урегулювання їхньої взаємодії та якщо вони доповнюють одна одну. Так, наприклад, при недоліках в організації фінансової діяльності підприємницьких структур, їхньої збитковості зменшуються надходження до бюджетної системи, централізованих позабюджетних фондів, страхових і резервних фондів. Це звужує фінансові можливості держави, зумовлюючи дефіцит бюджету. Дефіцит бюджету може призвести до зростання інфляції або державного боргу, що негативно позначиться на діяльності всіх учасників фінансового ринку.Схожих взаємозумовлених як негативних, так і позитивних варіантів

може бути багато. Важливо в цьому разі своєчасно їх спрогнозувати та

розробити заходи щодо їх локалізації.

2.2. Вплив фінансової політики на соціально-економічні процеси в Україні

            Центральною проблемою сьогодення і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції вимушують уряди різних країн проводити політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і розподілу доходів. Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальні підходи. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками в цілях дії на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Проте одночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвинутися безробіття.

         Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних

капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного

дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється

попит на споживчі товари і послуги. Проте стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-70-их роках, може підсилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками і витратами.

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в

економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне

регулювання, побічно і що гнучко впливає на економічну ситуацію. Цей вид

регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу і ставки позикового

відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна

проводити дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту,

оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка

зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати

контролю над інфляцією.  Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і доходів, головне завдання якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає

адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не

завжди досягає оголошеної мети. Необхідно відзначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї або іншої країни. Становлення ринку в Україні, зокрема, значною мірою, залежить від інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з цим явищем методами тотального або значного адміністративного контролю над цінами і доходами, як це практикувалося раніше, без усунення їх причин, негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки.

       Введення державного замовлення, інвестування промисловості і сільського

господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого

курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи

практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний

приклад неефективного державного регулювання.Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складністьситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Річ у тому, що в Україні, разом із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорційну в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат у ВНП, високий ступінь монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші особливості.