Політичний міф у передвиборчих кампаніях

Так, Ю. Тимошенко відокремилася  від владних «помаранчевих»,  створивши  емблему  червоного  «сердечка»  на  білому тлі.  Така  символіка  викликає  асоціації  нейтральності,  чистоти,  спокою. Опозиційний блок «Не так!» і коаліція «Пора – ПРП» вдалися до словесної гри, оновлюючи і перефразовуючи ющенківське «Так!», висловлюючи в такий спосіб свою опозиційність. Політичні суперники прагнули побудувати власні міфи на міфах «помаранчевої революції», які вже руйнувалися. Особливість символу полягає в тому, що ним може стати ім’я чи зображення тільки в тому  випадку,  якщо  вони  володіють  специфічним  додатковим  значенням до  власного  звичайного  змісту.  Символ  мусить  відповідати очікуванням виборців.

3.  Звернення   до  емоцій  виборців. 

Чорно-білі  постери  Ю.  Тимошенко розроблені  в  стилі  радянських  плакатів  воєнної  доби,  а  поряд  -  образ української жінки, яка не кориться, яка бере на свої плечі чоловічі обов’язки і закликає до «українського прориву». Партія регіонів змальовує у чорних тонах буття і переконує, що саме вона врятує Україну від злиднів: «Стабільність і добробут!». «Наша Україна» нагадувала виборцям про піднесення і свободу, які панували на Майдані, і про можливий реванш «біло-синіх»: «Не зрадь Майдан!». Рекламна стратегія комуністів орієнтувалася на те, щоб викликати спогади  про  хороше  минуле,  нереалізоване  «світле  майбутнє».  Соціалісти обіцяли: «Збудуємо Європу в Україні!».

Аналіз  перебігу  виборчих  кампаній  свідчить  про  використання результатів соціологічних опитувань для підживлення існуючих і побудови нових політичних міфів. Щоправда, згідно з соціологічними опитуваннями, лише  3  %  респондентів  вважають,  що  дані  рейтингів  впливають  на  їх готовність підтримати того чи іншого кандидата. Ще 11 % вказують, що такі дані скоріше впливають на їх вибір. Отже частка громадян, які звіряють свої уподобання з даними соціологічних опитувань, становить 14 %. Переважна більшість (40 %) вказує, що такі дані скоріше не впливають на їхні орієнтації, а ще 34 % – що рейтинги не справляють на них жодного впливу. Близько 11 % опитаних вагалися з відповіддю [8, с. 78].

Разом з тим, оскільки технологія «соціологічних опитувань» спирається не лише на раціональні, але й на ірраціональні структури свідомості та на міф про «мудрість народу», то вона застосовується досить широко. Як зазначають М.  Костіков  і В.  Остренко,  публікація  даних соціологічних досліджень переслідує  низку  конкретних  цілей.  По-перше,  переконати  виборців  у правильності вибору, довівши, що кандидат має вагомі шанси на перемогу. По-друге,  вплинути  на  думку  виборців,  чиї  симпатії  на  боці  «кандидатів-аутсайдерів».  По-третє,  публікація  «вагомих  цифр»  має переконати конкурентів  кандидата-замовника  соціологічного  опитування  в  тому,  що вони не мають шансу на перемогу. Це має на меті деморалізацію суперників у розрахунку на їх пасивну участь на фініші виборчої кампанії у зв'язку з безперспективністю  подальшої  боротьби.  Крім  того, «рейтинги» активно використовуються  для  переконання  опонентів  у  необхідності  зняття  їхніх кандидатур задля об'єднання навколо потенційного лідера, прийнятного для більшості учасників виборів.

Соціологічні дослідження  стають елементом політичних технологій тиску на політиків і виборців [9]. Слід зазначити, що під час передвиборчих кампаній однаковою мірою використовуються як реальні, так і сфальсифіковані результати опитувань громадської думки, а також дані міфічних соціологічних служб і центрів. Серед  міфів,  які  доволі  часто  супроводжують  передвиборчі  кампанії, впливаючи на політичну свідомість і буття, можна назвати наступні.

Міф «про свого  хлопця». Його ідея полягає в ідентифікації кандидата з виборцями, які ще пам'ятають «афоризм», що й «куховарка може управляти державою», і які хотіли б бачити серед політичних діячів одного зі «своїх», тобто такого, як вони. При побудові передвиборчих текстів застосовуються звороти на кшталт: «Ми з вами, як всі розумні люди…». У президентській кампанії 2004 року навіть факт судимостей В. Януковича було використано для формування міфу «про свого хлопця».

 Інший міф - про «лінії долі»: «Будь-який твій вчинок може стати визначальним у житті. Це і є доля. Не можна впадати у відчай і пливти за течією. Треба вміти перемагати. І перш за все — самого себе. Тоді зміниш долю. Він (В. Янукович) довів це всім подальшим життям»[10, с.207].

Активно використовується й міф про «героя», «месію». Прикметно, що міфологізована свідомість виборця некритично ставиться до посилань, які, здавалось би, заперечують одне одного: «свій хлопець – месія». З підвалів свідомості  випливає  сподівання  на  «героїчного  спасителя»,  який,  коли прийде до влади, кардинально змінить ситуацію, швидко вирішить нагальні проблеми. В контексті цього міфу розгортається міф про «ворога (ворогів)», яких і має здолати «герой».

Суттєвим фактором деформації масової свідомості, а відтак і  впливу на буття,  є  політичний міф  про  «недоцільність  змін». Він зводиться до  того, що  заміна  одного  політика  іншим  нічого  хорошого  не  дасть.  Такий  міф конструюється  в  інтересах  чинної  влади,  оскільки,  по-перше,  зменшує інтерес електорату до політичного життя, а по-друге, породжує байдужість до вибору як такого.

Певні  надії  політичні  технологи  покладають  на міф  про  те,  що «переможець вже відомий»  («від  мого  голосу  нічого  не  залежить»). Вибудовується він через ЗМІ із залученням до цього процесу висловлювань відомих людей,  а також «результатів»  опитувань громадської думки.  Слід зазначити, що розвиток політичних процесів після «помаранчевої революції» лише  посилив  цей  міф. 

Невиправдані  сподівання  повернули  українців до  стану,  який  болгарський  дослідник  А.  Кйосев  називає синдромом «самопідкерованої  нації»,  який  позначається  і конституюється  «болем, соромом, і – якщо це узагальнити – травмою глобальної відсутності» [11, с.223].

Найяскравіше  політична  активність  українців  проявилася  під  час президентських виборів 2004 року. Так чи інакше, але майже все населення долучилося до передвиборчої кампанії. «Помаранчева революція» викликала сплеск політичної активності мас. Як не раз відзначалося, саме у періоди соціальних  потрясінь  і  криз,  у  періоди  невизначеності  стан  напруженого очікування  провокує  суспільну  свідомість  на  міфотворчість.  Саме  у 2004 році сформувався  міф,  що перемога  «помаранчевих» покладе край  корупції і наблизить Україну до Європейського Союзу.

Проте  самоорганізаційні  імпульси  натовпу без вмілого управління не  виявилися  б  так  яскраво  без  застосування  політичних  технологій. Аналізуючи суспільну трансформацію крізь призму «помаранчевих» подій, В. Степаненко зазначає, що, з точки зору прагматичних політтехнологій та розкладів у стратегіях ідентифікаційних мобілізацій українського виборця основним  ідеологічним  ядром  програми  В.  Ющенка  було  поєднання ідеї  національного  відродження,  патріотизму  та  політики  національних інтересів  з  ідею  демократичного  оновлення  українського  суспільства  і влади.  Розрахунок  був  досить  вдалим,  оскільки  В.  Ющенко  апелював  до національної гордості українців, легітимізуючи у передвиборчих виступах маргіналізоване  за  радянські  часи  поняття  нації  [12, с.245].  В.  Януковичу залишилася  роль  контрстратега.  На  відміну від В.  Ющенка,  В.  Янукович звернувся  до  ідеї  зближення  з  Росією,  надання  російській  мові  статусу офіційної тощо. Проте головна проблема програшу провладного кандидата полягала  в нерозумінні «всезагальності  міфу»  нового  типу  про битву за демократію.  Провладні  сили  спробували  застосувати  тактику  боротьби, що  спиралася  на  роз’єднання  етнічного  та  демократично-громадянського смислу нації.

В цілому сучасна міфотворчість  значною мірою є результатом  діяльності тих, хто створює і впроваджує політичні технології. Ж. Сегела, французький спеціаліст  з  виборчих  технологій  і  політичних  комунікацій,  пропонує дотримуватися таких принципів: голосувати за людину, а не за партію; за ідею, а не за ідеологію; за майбутнє, а не за минуле; за образ соціальний, а не політичний; за людину-легенду, а не за посередність; за долю, а не за буденність; за переможця, а не за невдаху; за цінності справжні, а не надумані [13, с. 263].

Міфи  можуть  зазнати  поразки  тільки  тоді,  коли  масова  свідомість замінюється індивідуальною, посилюються критичні настрої в суспільстві та розвиваються незалежні засоби масової інформації. Безумовно, на місце старих прийдуть нові міфи, але це мають бути міфи, спрямовані на розвиток політичної  свідомості,  коли  міф  втрачає  свій  характер  колективного вірування і стає методологічною основою теорії розвитку суспільства.

Зважаючи  на  те,  що  сучасна  українська  політика  все  більше «технологізується»,  а політична символіка стає  важливим  елементом реалізації  політичної  влади,  роль  політичних  міфів  зростає.  При  цьому стихійна міфотворчість замінюється свідомим конструюванням міфів. Відтак політична нація існує в атмосфері міфів, які народжуються, розвиваються, зникають і народжуються знову.

За  умови  послаблення  легітимації  існуючої  системи,  наростання суперечностей,  нестабільності,  міф  стає  необхідною  передумовою  їх подолання.  Якщо  основу  міфотворчості  становить  система  позитивних символів,  то  вона  може  бути  використана  для  здійснення  прогресивних суспільних  змін.  Політичний  міф  може  бути  задіяний  як   запобіжний механізм руйнування соціуму: завдяки тому, що міф пропонує суспільству приклади для наслідування, формуються певні моделі позитивної (наприклад, антикризової) поведінки. Разом з тим не слід забувати про важливу обставину: міфи є своєрідною реакцією  на  динамізм  суспільних  трансформацій,  проте  передбачити наслідки їх впливу на масову свідомість без глибокого аналізу і своєчасного коригування трансформаційних процесів практично неможливо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Полуэктов В. В. «Полевые манипуляционные технологии. Настольная книга менеджера избирательных кампаний» – М.: НП ИД „Русская панорама”, 2003.

2. Малкин Е., Сучков Е. «Основы избирательных технологий и партийного строительства» – М.: SPSL „Русская панорама”, 2003.

3. Кочубей Л. О. «Виборчі технології»: Навч. посіб. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2008.

4. Королько В. «Політична реклама: уроки виборів, проблеми» / В. Королько // «Соціологія: теорія, методи, маркетинг» – 1998. – № 6.

5. Почепцова А. «Телевізійна політична реклама-98»  /  А.Почепцова  «Нова політика»  –  1998.  –  №  3. 

      6. Харченко  Л.  «Міфотворчість як  дієвий  чинник  суспільно-політичного  життя»  //  Вісник  Львівського університету. Філософські науки.  2003.  Вип.  5.  – С. 

         7. Почепцов  Г.  «Избирательные технологи». – К., 1998.

         8. Шайгородський Ю. «Громадська думка про рейтинги та довіру до них» // Соціальна психологія. - 2004. - № 4 (6).

         9. Костиков М.Э., Остренко В.  В.  «Социологические  рейтинги  как  инструмент  политического  мифотворчества  в период избирательной кампании» Режим доступу: http://www.navigator.pskovregion.org/?6&code=  255&subcode=264.

      10. Бедзик  Ю.  «Лінії  долі  Віктора  Януковича»  // Репортер, 2004. №188

      11. Кйосев А. «Самопідкорювані культури» // Критика – 1998. – № 6 (8).

      12. Степаненко В. «Українська суспільна трансформація крізь призму Помаранчевої революції // Політичний портрет України» – 2005. – № 32

      13. Сегела Ж. «Национальные особенности охоты за голосами. Так делают президентов» – М.: Вагриус, 1999