Політичний міф у передвиборчих кампаніях

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ І СПОРТУ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСІТЕТ

ІМЕНІ  І. І. МЕЧНИКОВА

 

ФІЛОСОФСЬКИЙ  ФАКУЛЬТЕТ

 

Культурологічне відділення

 

 

 

 

 

 

 

 

Індивідуальне творче завдання 

з курсу

«Організація  і методика проведення передвиборчих кампаній»

на тему:

 «Політичний міф у передвиборчих кампаніях»

 

 

        

 

Студентка V курсу    

заочної форми навчання

Павлова Катерина Андріївна

Науковий керівник

викладач Уварова Т.І.

Одеса 2013

 

 

 

План:

 

 

1. Вступ. Міфотворчість як вагома  складова у  підготовці  і    проведення політичних виборів.

 

2. Алгоритм виборчих кампаній.

 

3. Сучасні прийоми  і  засоби  впливу  на  свідомість виборця.

 

4. Різновиди політичних міфів.

 

5. Висновок.

 

6. Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Міфотворчість  стала  вагомою  складовою  підготовки  і  проведення політичних виборів. Адже вибори – це не лише процедура волевиявлення  громадян, за допомогою якої формується влада і визначається персональний її склад. Вибори є, перш за все, складним політичним процесом, до якого залучається  велика  кількість  людей,  і  участь  у  якому  бере,  як  правило, більшість  населення. Виокремлення  міфологічної  складової  виборчих кампаній дасть змогу розширити  теоретичні уявлення про політичні  процесів цілому і практику політичних виборів зокрема.

Технологія  творення  міфів  (як  мистецтво,  майстерність,  метод перетворення даного у необхідне) ґрунтується на розумінні ступеня впливу міфу на свідомість людини, на його особливостях, зокрема на тому, що він оперує не дійсністю, а психологічними станами, очікуваннями людей.

 Таким  чином,  стихійна  міфотворчість  замінюється  свідомим конструюванням  міфів.  Це  доведено  дослідниками  на  аналізі  матеріалів масової  культури  й  політичної  реклами,  політичних  подій  (В.  Лисенко, Г. Почепцов,  С. Самохвалова,  В. Фесенко,  Н. Хома  та  ін.).  Нині  можна впевнено  говорити,  що  вивчення  і  продукування  міфів  стало  науковою дисципліною,  і  не  важливо,  як  її  називають,  –  ідеологією,  пропагандою, іміджеологією, PR чи рекламою. Зацікавлення міфом як засобом модифікації суспільної  свідомості  визначається  його  сутністю.  Синкретичний, нерозчленований початок, що несе в собі міф, цікавий фахівцям, зайнятим у сфері віртуалізації  навколишнього простору.  Для фахівців  з конструювання міфів передвиборчі  кампанії  – час активної  розробки  і впровадження нових, оновлення старих політичних міфів.

Політична  передвиборча  кампанія  передбачає  цілий  комплекс           організаційних,  організаційно-політичних,  агітаційних  заходів,  метою яких є забезпечення перемоги кандидата (партії, блоку політичних партій) у виборах. Щоправда, українська практика свідчить, що не завжди участь суб'єкта виборчого процесу в перегонах має за мету перемогу їх учасника, - інколи ця участь спрямовується на забезпечення маніпулятивної технології, підтримку певної міфологічної конструкції, вибудованої на користь іншого учасника виборчих перегонів.

Загалом  передвиборча  кампанія  –  це  потужний  процес  впливу  на масову свідомість, передусім впливу маніпулятивного. В. Полуектов, автор книги «Польові  маніпуляційні  технології:  настільна книга менеджера виборчих  кампаній»,  узагальнюючи  власний  досвід,  пише:  «Суть більшості  маніпулятивних  технологій  – в обмані,  обдурюванні виборця. При  очевидності  обману  маніпулятивні  технології  часто спрацьовують. Очевидно, людей гіпнотизує наївна простота, закладена в основу обману» [1, с. 11 - 12]. Книга В. Полуектова цілком присвячена в опису технологій оману  виборців.  Міркуючи  про  «трьох  китів»  виборчої  кампанії,  автор говорить, що провідна роль тут належить виборчому технологу (керівнику кампанії) і її менеджеру (начальнику штабу), і лише третю «скрипку» грає кандидат  (замовник).  Вибори  технологізуються,  маніпуляції деформують вибір. Трапляється, що навіть власну діяльність політтехнологи міфологізують.

У передмові до книги Є. Малкіна і Є. Сучкова «Основи виборчих технологій і партійного  будівництва»  політтехнолог С.  Марков  з гордістю  заявляє: «На  президентських  виборах  в  Україні  1999  року  ми  могли  наочно спостерігати могутність міфу про російських іміджмейкерів як про людей зазвичай  абсолютно  безпринципних,  морально  повністю  розкутих,  але високопрофесійних  і  тому  абсолютно  незалежних.  Російські  спеціалісти

вже завоювали в цьому  секторі ринки пострадянських держав і, очевидно, починають експансію у країни Центральної і Східної Європи» [2, с. 9].

Вибори як демократична процедура  і виборча кампанія як її складова є показником рівня політичної культури громадян, професійності і моральності тих,  хто  відповідає  за  реалізацію  виборчих  технологій  і  політичних комунікацій.  «Організатори  виборчих  кампаній  повинні  розуміти,  що розвиток  ЗМІ,  які  щоденно  надають  виборцям  суперечливу  інформацію, перетворюють  громадян  на  своєрідний  «інформаційний  колектор» [3,с. 274].

Більшість виборчих кампаній розвивається за певним алгоритмом. На кожній  стадії  передвиборчого  марафону  кандидати  для  досягнення  своєї мети мають вирішувати конкретні завдання, актуальні саме для цього періоду боротьби:  створення  передвиборчих  штабів,  організація  мережі  збирачів підписів  та  агітаторів,  підготовка  і  поширення  інформаційних  матеріалів, виступи  в  ЗМІ,  зустрічі  з  виборцями  тощо.  Важливим  у  цьому  процесі є  етап  створення  програм  і  пропагандистських  стратегій.  Як  і  будь-які політичні процеси, підготовку і проведення виборів супроводжують міфи. Це ознака практично всіх етапів кампанії, починаючи з процесу вирішення організаційних  її  аспектів  і  завершуючи  публічним  аналізом  результатів виборів.

В  СРСР,  за  однопартійної  системи  і  безальтернативних  виборів, передвиборча  реклама  (агітація)  виконувала,  насамперед,  інформативну функцію:  листівки  містили  біографічні  дані  партійного  діяча,  за  якого потрібно  голосувати,  перелік  його  заслуг  перед  партією  і  народом.  За багатопартійності  і  можливості  вибору  з  кількох  кандидатів  простого інформування  мало:  необхідно  вплинути  на  виборця.  Отже  інформативна функція поступається місцем функції впливу.

Парламентські  вибори  1994  року  в  Україні  відбувалися  ще  під значним  впливом  стереотипу,  напрацьованого  в  попередні  десятиліття. Крім  інформації  про  кандидата,  агітаційні  матеріали  містили  обіцянки (зобов'язання)  щодо  вирішення конкретних  проблем виборчого округу, міста,  села.  Прагматичний  виборець  оцінював  можливості  виконання  тим чи іншим кандидатом його обіцянок. Не випадково у Верховній Раді України ІІ  скликання  багато  депутатів  були  керівниками  підприємств,  районів, областей. Крім того, свій вибір громадяни робили під тиском домінуючих того часу міфів про «реформаторів» і «консерваторів». Міфи про український «червоний електоральний пояс», про «червоних директорів» ще довгий час панував  у  свідомості  і  впливав  на  прийняття  виборцями  рішень.  Виборчі технології,  технології  міфотворення  лише  напрацьовувались.  Домінували «героїчні»  міфи.  Серед найбільш  поширених і найбільш  ефективних  була апеляція до думки, що кандидат — впливова й авторитетна людина. Це були листівки на підтримку кандидата за підписами відомих вчених, політичні діячів, священнослужителів або підтримка цими людьми кандидата під час його  зустрічей  з  виборцями.  В  кожному  виборчому  окрузі  вибудовувались міфи «про героя», яким, безперечно, був той чи інший кандидат у депутати. «Брудні» технології впливу на масову свідомість тоді ще не набули значного поширення.

Перші парламентські вибори в Україні за змішаною системою принесли нові методи політичної боротьби. Змагалися не лише кандидати в округах. До  участі  у  виборах  долучились  партійні  команди.  Удосконалювались політичні технології, активно використовувався негатив проти суперників, виборчі  стратегії  вибудовувались  на  бінарних  опозиціях  «свій/чужий», «ворог/друг». Дослідники  зазначають,  що  в  електоральній  рекламі  досить  часто використовувався  негативізм,  прямі  і  непрямі  методи  впливу.   Фахівець  з рекламних технологій В. Королько звертає увагу на те, що антиреклама або негативна електоральна реклама спрацьовує «так і тоді, де і коли вона резонує з політичними орієнтаціями виборців» [4, с.58]. Така реклама схвалюється виборцями,  які  рішуче  не  поділяють  позиції  кандидатів,  партій,  проти яких ця реклама спрямована, або виборцями, які коливаються у прийнятті рішення.

Під час парламентських виборів 1998 року активно використовувалася не лише пряма негативна реклама, але й непряма — через подачу негативної інформації, що з точки зору політичної психології, як зазначає А. Почепцова, є  найвигіднішим  [5,  с.  5].  Потрібний  обсяг  негативу  може  «додати»  сам виборець з власного досвіду, що відчутно посилює вплив такої реклами. Президентська виборча кампанія 1999 року будувалась на домінуванні міфу про «можливість лівого  реваншу». Група експертів (І. Бураковський, О. Дергачов, С. Макеєв, М. Томенко) проаналізувала передвиборчі програми кандидатів у президенти України. Було розвінчано основний міф виборчої кампанії  і  засвідчено,  що  можливості  «лівого реваншу»  в Україні не існуватиме  навіть  у  випадку  перемоги  кандидата  від  лівих.  Більше  того, програма-мінімум лідера комуністів П. Симоненка передбачала створення економіки з ринковими механізмами й інструментами. М. Томенко відзначав що  в  процесі  виборчої  кампанії  штучно  роздмухується  «протистояння комунізму й демократичного спектра». Узагальнена програма кандидатів у президенти мала такий вигляд: наведення порядку й боротьба з корупцією, формування  коаліційного  уряду,  утвердження  народної  багатоукладної економіки, забезпечення безплатної освіти й охорони здоров’я, рівноправне функціонування української і російської мов, миролюбна зовнішня політика і партнерські відносини з Росією.

На  думку  І. Бураковського,  «узагальнений Президент»  після обрання його 1999 року займатиметься сільськогосподарським виробництвом і при цьому  спробує  підтримувати  всіх  національних  виробників.  О. Дергачов, аналізуючи зовнішньополітичні тези програм кандидатів, звернув увагу на те, що питання інтеграції в Європу в програмах є «завуальованим або майже відсутнім».  Водночас  «російська  тема»  звучала у основних  суперників досить  сильно .  Як  засвідчила  політична практика  десятиліття після виборів  1999  року,  основні  елементи  конструкції,  що  вибудовувалась  під час тих перегонів, продовжують підживлювати політичні і соціальні міфи й сьогодення.

З  часом  передвиборчі  кампанії  все  більше  «технологізуються». Удосконалюються  прийоми  і  розширюються  засоби  впливу  на  свідомість виборця. Якісно виготовлені рекламні повідомлення звертаються, перш за все, до несвідомої людини, причому приховано: їх мета – маніпуляція її страхами й бажаннями, а відтак і вплив на політичну свідомість. На думку вченого, сучасна політична реклама оперує скоріше образами, символами, а  не  об`єктивною  інформацією:  чим  емоційніше  повідомлення,  тим вірогідніше, що воно дійде до підсвідомості, до рівня упереджень, страхів, емоційних та інстинктивних реакцій.

Найдієвішими  стають  повідомлення,  що  справляють  «комплексне враження»,  – ідеологічні стереотипи  та  емоційно  забарвлена  інформація. Ця технологія застосовувалась під час агітаційної кампанії Л. Кучми 1999 року.  Музичний  звукоряд  «Голосуй  по  уму,  голосуй  за  Кучму»,  що  звучав упродовж передвиборчої кампанії 1999 року на всіх хвилях радіо у виконанні Ані Лорак, перетворювався на специфічний ідеолого-психологічний символ  [6].  В день  виборів в ефірі звучала лише  мелодія без тексту-слогана,  що, з одного боку, не давало підстав опонентам кандидата звинуватити його у веденні агітації в день голосування, а з іншого – «нагадувало» виборцям, як «по уму» голосувати.

У  телевізійній  рекламі  здебільш  використовуються  близькі  кожному поняття:  соціальний  захист,  пенсія,  зарплата,  медичне  обслуговування, благоустрій  тощо.  Тобто  електоральна  реклама  звертається  до  реальних побутових  проблем,  які  набагато  сильніше  впливають  на  виборців,  аніж абстрактні  «рівність»,  «демократія»,  «справедливість».  «Коли  ситуація опускається на рівень реальних побутових проблем, це різко підносить їх емоційний рівень» [7, с.99]. Ця технологія домінує у виборчих кампаніях. Соціальні проблеми залишаються в центрі уваги політиків і виборців.

Разом  з  тим,  експерти  зазначають,  що  політична  реклама  стала  в останні роки більш професійною. Однією з ознак парламентських виборчих кампаній 2006 і 2007 років була ретельно відпрацьована політтехнологами рекламна стратегія. Вона будувалась на міфах про «героя», про «Європу», про «відродження» з використанням символів  та  ритуалів  і характеризувалася наступними рисами:

1.  Акцентувалося   на  особистостях  політиків,  лідерів  окремих  партій.

Так,  у  Блоці Литвина  відбувалося  ідентифікування  В.  Литвина з блоком, формувався  його  позитивний  імідж:  він  єдиний,  хто  здатен  примирити два  протилежні  клани  і  об’єднати  Україну,  його  мета  -  компроміс.  Блок «Пора – ПРП» в особі В. Кличка зосереджував увагу на особистих якостях і характеристиках політика: звичайно, блок має перемогти, «тому що там є Кличко».  Партія  «Віче»  акцентувала увагу на  лідері  І.  Богословській.  Вся реклама  Партії  регіонів  розпочиналася  словами:  «Партія  регіонів  і  Віктор Янукович». Це означало, що В. Янукович – досвідчений лідер, проте партія не ототожнює себе з ним, партія і лідер – рівноправні суб’єкти, незважаючи на сильну особу лідера, партія – самодостатня, теж сильна і теж рейтингова.

2.  Урізноманітнювалася   символіка  як  один  з   найважливіших  засобів ідентифікації політичних сил.