Політична економія як наука

Економічна категорія — це наукове поняття, яке характеризує окремі сторони економічного явища [2, 64].

Сутність економічної категорії визначається такими критеріями: 
- відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи (елементу, ланки) економічних відносин людей; 
- має об’єктивний характер, оскільки відбиває об’єктивну дійсність; 
- має історичний характер, оскільки значна частина категорій політичної економії на певному етапі розвитку суспільного виробництва відмирає. 
    У курсі політичної економії широко використовуються такі категорії: власність, товар, вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка, ринок, наймана праця, заробітна плата та багато інших.

Категорія - це нижчий ступінь  пізнання    економічних    явищ.    Вищим,    який дозволяє    повною   мірою   розкрити   суть явища, є економічний закон.

 

1.3. Порівняльно-теоретичний аналіз наукових шкіл політичної економії.

 

У макроекономіці є два підходи, дві школи, два напрями в трактуванні  макроекономічних процесів і явищ: класичний і кейнсіанський (а  в сучасних умовах відповідно неокласичний і неокейнсіанської) і тому існують  дві макроекономічні моделі, що відрізняються один від одного системою: 1) передумов 2) рівнянь моделі 3) теоретичних висновків і 4) практичних рекомендацій. Головна відмінність між школами полягає: 1) у трактуванні питання про ступінь гнучкості цін і швидкості їх адаптації  до зміни ринкової кон'юнктури, швидкості урівноваження ринків і 2) необхідності, ступеня та інструментів державного втручання в економіку [4, 48].

Основні положення класичної  моделі наступні:

1. Економіка ділиться  на два незалежних сектора:  реальний і грошовий, що в макроекономіці  отримало назву принципу «класичної  дихотомії». Грошовий сектор не  впливає на реальні показники,  а лише фіксує відхилення номінальних  показників від реальних, що отримало назву принципу «нейтральності грошей». Цей принцип означає, що гроші не впливають на ситуацію в реальному секторі та що всі ціни відносні. Тому в класичній моделі грошовий ринок відсутній, а реальний сектор складається з трьох ринків: ринку праці, ринку позикових коштів і товарного ринку.

2. На всіх реальних ринках  досконала конкуренція, що відповідало  економічної ситуації кінця ХVІІІ і всього ХIХ століття. Тому всі економічні агенти є «price takers».

3. Оскільки на всіх цих ринках  діє досконала конкуренція, то всі ціни (тобто номінальні показники) гнучкі. Це відноситься і до ціни праці - номінальної ставки заробітної плати, і до ціни позикових коштів - номінальною ставкою відсотка; і до ціни товарів. Гнучкість цін означає, що ціни міняються, адаптуючись до змін ринкової кон'юнктури (тобто змін співвідношення попиту і пропозиції) і забезпечують відновлення порушеної рівноваги на кожному з ринків, причому на рівні повної зайнятості ресурсів.

4. Так як ціни гнучкі, то рівновага  на ринках встановлюється і  відновлюється автоматично, діє виведений A.Смітом принцип «невидимої руки», принцип самоуравновешіванія, саморегулювання ринків.

5. Оскільки рівновага забезпечується  автоматично ринковим механізмом, то ніяка зовнішня сила, зовнішній  агент не повинні втручатися в процес регулювання економіки, а тим більше у функціонування самої економіки. Так обгрунтовувався принцип державного невтручання в управління економікою, який отримав назву «laissez faire, laissez passer", що в перекладі з французької означає «нехай все робиться, як робиться, нехай все йде, як іде».

6. Основною проблемою в економіці  є обмеженість ресурсів, тому  всі ресурси використовуються  повністю, і економіка завжди  знаходиться в стані повної  зайнятості ресурсів, тобто найбільш  ефективного і раціонального їх використання. (Як відомо з мікроекономіки, найбільш ефективне використання ресурсів з усіх ринкових структур відповідає саме системі досконалої конкуренції). Тому обсяг випуску завжди знаходиться на своєму потенційному рівні (рівні потенційного або природного випуску, тобто випуску при повній зайнятості всіх економічних ресурсів).

7. Обмеженість ресурсів робить  головною в економіці проблему  виробництва, тобто проблему сукупної  пропозиції. Тому класична модель - це модель, що вивчає економіку  з боку сукупної пропозиції [8, 59].

Кейнс спростував основні передумови та висновки класичної школи, побудувавши власну макроекономічну модель.

Основні положення кейнсіанської макроекономічної моделі:

1. Реальний сектор і грошовий сектор тісно взаємопов'язані і взаємозалежні.Принцип нейтральності грошей, характерний для класичної моделі, замінюється принципом «гроші мають значення», що означає, що гроші впливають на реальні показники. Грошовий ринок стає макроекономічним ринком, частиною (сегментом) фінансового ринку поряд з ринком цінних паперів (позикових коштів).

2. На всіх ринках недосконала конкуренція.

3. Оскільки на всіх ринках недосконала конкуренція, то ціни негнучкі, вони жорсткі або, за термінологією Кейнса, липкі, тобто залипає на певному рівні і не змінюються протягом певного періоду часу.

4. Так як витрати приватного сектора (споживчі витрати домогосподарств і інвестиційні витрати фірм) не в змозі забезпечити величину сукупного попиту, відповідну потенційному обсягу випуску, тобто таку величину сукупного попиту, при якій можна було б спожити обсяг випуску, виробленого за умови повної зайнятості ресурсів. Тому в економіці повинен з'явитися додатковий макроекономічний агент, або висуваючи свій власний попит на товари і послуги, або стимулюючий попит приватного сектора і таким чином збільшує сукупний попит. Цим агентом, зрозуміло, має стати держава. Так Кейнс обгрунтовував необхідність державного втручання і державного регулювання економіки (державного активізму). 

5. Головною економічною проблемою  (в умовах неповної зайнятості  ресурсів) стає проблема сукупного  попиту, а не проблема сукупної пропозиції. Кейнсіанська модель є моделлю «demand-side», тобто вивчає економіку з боку сукупного попиту.

6. Оскільки стабілізаційна політика  держави, тобто політика з регулювання  сукупного попиту, впливає на  економіку в короткостроковому періоді, то кейнсіанська модель являє собою модель, що описує поведінку економіки в короткостроковому періоді. Кейнс не вважав за потрібне заглядати далеко в майбутнє, вивчати поведінку економіки в довгостроковому періоді, дотепно зауваживши: «У довгостроковому періоді ми все небіжчики [8, 104].

Відмінність поглядів представників неокласичного напряму від ідей представників «класичної школи» полягає в тому, що вони використовують основні положення класичної моделі стосовно до сучасних економічних умов, аналізуючи економіку з боку сукупної пропозиції, але в короткостроковому періоді. Представники неокейнсіанського напрямки в своїх концепціях також враховують інфляційний характер сучасної економіки. Тому в сучасній макроекономічної теорії мова скоріше йде не про протиставлення неокласичного та неокейнсіанського підходів, а про розробку такої теоретичної концепції, яка найбільш адекватно відображала б і теоретично пояснювала сучасні економічні процеси.

 

2. Предмет політичної економії та її метод

 

Кожна наука має свій предмет вивчення. 150 років після Монкретьєна, який дав назву цій.науці, політекономія розглядалася переважно як наука про державне господарство. І лише при А.Сміті характер її змінився. Вона стала перетворюватися в науку про закони розвитку господарства взагалі та про економічні відносини класів зокрема. В сучасних умовах загальним об'єктом вивчення виступає суспільне виробництво як цілісний організаційно-еоціально-економічний комплекс (економіка) [10, 54].

Але політекономія вивчає не все виробництво. Технічні його аспекти вивчають інші технічні науки. Предметом же політекономії є лише соціально-економічна суть виробництва, тобто ті виробничі (економічні) -відносини, які виникають між людьми в процесі функціонування суспільного виробництва.

Вивчаючи виробничі (економічні) відносини людей, політекономія розглядає не лише організаційно-економічні та техніко-економічні питання (надаючи їм досить важливого значення), але й вивчає соціально-економічні умови, в яких відбувається життєдіяльність людей. Тому політекономія дає можливість відповісти не тільки на питання: що, як і для кого потрібно виробляти, але й на питання більш суттєві: чим визначається характер виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ?

Своїм предметом політекономія відрізняється й від прикладних економічних наук. Останні вивчають умови, які формують кінцевий вибір оптимального варіанту використання ресурсів для найбільш вигідного виробництва товарів (послуг) у конкретних галузях (сферах) [9, 21].

Те ж саме можна сказати і про відмінність від мікро - і макро-економіки. Мікроекономіка вивчає ці процеси на рівні підприємства (фірми). Макроекономіка - на рівні суспільства (держави). Політична ж економія розглядає виробничі відносини як на мікро-, так і на макрорівнях.

Щоб політична економія повною мірою могла виконувати свої завдання як наукова дисципліна, вона має застосовувати ті методи досліджень, які дають їй можливість розкривати сутність економічних явищ і процесів, поглиблювати розуміння закономірностей розвитку економіки та їх особливостей на певних етапах, історичних періодах. Головною метою політекономічних узагальнень є розкриття основних напрямів розвитку економічної системи на передбачувану перспективу.

Під методом пізнання розуміють спосіб, шлях дослідження предмета науки.. Для пізнання соціально-економічних процесів використовують загальні (загальнонаукові) та специфічні для політичної економії методи. Серед загальнонаукових методів пізнання чільне місце у вітчизняній політекономії належить діалектичному і структурно-функціональному методам [12, 23].

Діалектичний метод пізнання виходить з того, що будь-яке економічне явище:

1) перебуває в русі: воно зароджується, розвивається, занепадає і відмирає;

2) має притаманні йому  тотожність, відмінність, протилежність  і суперечність, конфліктність;

3) розвивається, що означає  відмирання старого і зародження  нового, боротьбу між ними, спосіб  розв’язання суперечностей та  повне утвердження нового.

Джерело розвитку економіки, всіх її складових діалектика вбачає в єдності і боротьбі протилежностей.

Структурно-функціональний метод розглядає будь-яке економічне явище як системне з обов’язковим аналізом функцій взаємодіючих елементів. Однією з ознак системи є її цілісність. Цей метод зосереджує свою увагу на функціональних зв’язках між структурними елементами системи та кількісних характеристиках їх [14, 15].

 Західними економістами  активно використовується емпіричний метод пізнання. За цим методом усі науки — емпіричні. Це означає, що вони базуються на фактах, тобто на спостереженнях, що піддаються перевірці через відомі факти або певні явища. Так, політекономія як суспільна наука вивчає поведінку індивідів та інститутів, що займаються виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ і послуг.

 При дослідженні  розвитку виробничих відносин  застосовується формаційний метод пізнання. Він дозволяє розкрити соціально-економічний характер капіталістичного, соціалістичного та інших суспільств. Існують також інші загальні методи пізнання [13, 26].

Кожен дослідник використовує той метод пізнання, якому він  довіряє. Практика показує, що кожен  загальний метод дає досліднику можливість досягти позитивних результатів. Проте жоден з них не захищає дослідника від недоліків, а то й глибоких помилок.

Спеціальні (конкретні) методи пізнання. Наука розробила і застосовує різні конкретні способи і прийоми пізнання дійсності. До них належать: метод наукової абстракції, індукція і дедукція, принципи єдності логічного й історичного, статистичні спостереження, моделювання процесів, економіко-математичні методи і т. д. Математика потрібна при збиранні та систематизації фактів, для обробки кількісних величин, складання моделей, графіків, числових і алгебраїчних прикладів тощо. Усі вони не протистоять тому чи іншому загальному методу пізнання, а є їх конкретизацією стосовно того чи іншого методу пізнання. Ці способи і прийоми пізнання використовуються як у природничих, так і в суспільних науках.

Розглянемо деякі з названих методів дослідження.

У політичній економії велике значення має такий метод поглибленого пізнання дійсності, як метод наукової абстракції. Абстрагування означає очищення наших уявлень про процеси від випадкового, минулого, одиничного і виокремлення в них сталого, стійкого і типового. Саме завдяки методу абстракції вдається виявити сутність явищ, від сутності одного рівня переходити до сутності вищого рівня, описувати закони і категорії науки, що виражають ці сутності. При застосуванні цього методу пізнання повинна братися до уваги вся сукупність явищ, що стосується даної галузі, а не окремі факти[ 14, 121].

У результаті абстрагування  виводяться економічні категорії, тобто  наукові поняття, які характеризують окремі сторони економічних явищ (наприклад, товар, гроші, ціна). Подальше поглиблення пізнання дозволяє формулювати економічні закони, які характеризують найбільш стійкі залежності і взаємозв’язки в економічних процесах.

Але і цим процес пізнання не завершується. Абстрактний метод  пізнання повинен поєднуватися з іншими методами пізнання, які доповнюють один одного.

У дослідженні проблем  політекономії має велике значення збирання фактів. Спочатку економіст  виявляє і збирає факти. Він активно  використовує статистичні дані і  спостереження. Це завдання іноді називають описовою, або емпіричною економічною наукою. Досліджений матеріал використовується для виведення економічних принципів, тобто узагальнень окремих сторін реальних відносин (поведінки) людей та інститутів.