Особливості трансформаційних перетворень у різних країнах. Суперечності перехідних економічних систем

Вищезгадані країни можна  впевнено назвати "країнами-лідерами" трансформаційних процесів, оскільки економіки інших країн колишнього соцтабору важко віднести до якоїсь конкретної моделі. Загалом, для них  були характерними поєднання лібералізаційної економічної політики з високим ступенем державної регламентації. Таким чином, у цих країнах (Болгарія, Румунія, Словаччина) відбувся значно сильніший економічний спад і повільні темпи економічного зростання. Для них характерними були розбалансована економічна система, збитковість підприємств, криза фінансової системи, інфляція, від'ємне сальдо торговельного балансу та дефіцит бюджету.

В Україні була „клаптикова" модель, у якій, на жаль, з самого початку не існувало виваженої стратегії переходу і тому довелося періодично змінювати політику перетворень, поєднуючи у ній різні варіанти, запозичені з досвіду інших країн.

Перехідний процес в Україні  надто затягнувся. З самого початку  українці втратили свої заощадження. У  середині 90-х років країна пережила    гіперінфляцію.    Обсяги    виробництва    зменшувались протягом усіх 90-х років так, що у 2000 році обсяг виробництва складав приблизно 40% від обсягу 1990 року. У 1996 р. була проведена грошова реформа, але з серпня 1998 р. знову спостерігалася інфляція, оскільки змінилися умови постачання та піна на нафту і газ з Росії.

З 2000 р. в Україні спостерігається  економічне зростання. Новий уряд у  своїй програмі сформував ряд  важливих кроків, які дозволять Україні  найближчим часом забезпечити умови  для сталого економічного розвитку, увійти до ВТО, до міжнародних економічних  організацій, що й буде означати закінчення перехідного періоду.

Радикальні ринкові реформи, що охопили у 90-х роках XX ст. увесь  постсоціалістичний світ, та їх результат  у країнах ЦСЄ і СНД мають  як певні спільні ознаки, так і  суттєві відмінності. Частково це зумовлено  об'єктивними причинами, пов'язаними  зі спільними і відмінними вихідними  умовами системних перетворень. Спільними умовами вважають однотипність соціально-економічного ладу і політичних систем, тривалість функціонування у  межах світової системи державного соціалізму, сильний вплив радянської політики, економіки і культури на їх долю протягом майже півстоліття та ін. До відмінностей належать: різниця у загальних рівнях економічного розвитку країн напередодні системної трансформації; особливості галузевої структури; глибина макроекономічних диспропорцій; ступінь реформованості господарських систем і психологічної підготовленості населення до зміни соціально-економічного устрою; особливості соціальної стратифікації; культурні та історичні традиції, роль релігії та ін. У країнах ЦСЄ такі вихідні умови були кращими, ніж у країнах СНД, а у деяких державах ЦСЄ (Польщі, Словенії, Угорщині, Чехії, Словаччині) вони сприяли успішнішому реформуванню, ніж в інших постсоціалістичних країн цього регіону. Важливе значення мав також зовнішній чинник, у тому числі масштаби підтримки реформ міжнародними фінансовими організаціями.

Однак окреслені вище чинники, як визнає більшість дослідників, не були визначальними  для системних перетворень і  господарської динаміки. Вирішальну роль відіграли ступінь розуміння, якість постановки і прагнення реалізації структурами державної влади  завдань системної трансформації  та здійснювана економічна політика. Від них залежить і різна соціальна  ціна реформування.

У межах СНД також спостерігаються  значні відмінності у темпах реформування економіки Росії, України, Грузії, Киргизстану, Казахстану, Вірменії, з одного боку, й Азербайджану, Туркменистану, Таджикистану, Узбекистану — з іншого. Внаслідок цього зростає дивергенція (розходження) національних моделей господарювання різних країн СНД, хоча в усіх них була єдина вихідна модель. Також додаються різні національні економічні інтереси, що виявилися під час господарського реформування. Це одна з головних причин невдач в інтегруванні економік країн СНД. За умови загального зменшення структурної зрілості всіх країн СНД поглиблюються розбіжності між їх національними структурами виробництва. Більш помітним стає розрив між національними показниками ВВП на одну особу. У 1990 р. коефіцієнт варіації цього показника для 12 країн СНД становив 0,223, у 1995 р. він збільшився до 0,433, а у 1999 р. — до 0,530. Тобто протягом цього часу дивергенція між країнами зросла у 2,4 разу. Ще більша різниця у показниках на одну особу між Росією і Таджикистаном: у 1990 р. — 2,1 разу, у 1995 р. — 4,6,1999 р. — 6,7 разу.

Слід зазначити, що реформи в  країнах Азії (Китай, В'єтнам) на відміну  від Східної та Центральної Європи розпочалися з поступової перебудови економіки, не змінюючи політичної системи. Більше того, саме політичні структури  були ініціаторами радикальних реформ і здійснювали ці перетворення під  особистим керівництвом. їх напрям — створення соціалістичної ринкової економіки (або ринкового соціалізму з національною специфікою).

Країни Східної та Центральної  Європи в 1990—1991 рр. здійснили лібералізацію  цін. Спочатку лібералізували ціни на багато видів споживчих товарів  і продукцію виробничого призначення, потім скасували контроль держави  над цінами на абсолютну більшість  сільськогосподарської і промислової  продукції та послуги.

Для скорочення дефіциту бюджету і  створення ефективної системи кредитування реформували бюджетну, банківську та податкову системи. Як наслідок, скоротили  бюджетну підтримку підприємств  і капітальні вкладення; обмежили кредитування шляхом різкого збільшення процентних ставок кредиту; підвищили податки  на доходи підприємств (встановили податки  на додану вартість і загальний прибутковий  податок замість податку на заробітну  плату), зменшили кількість податків.

Країни Центральної та Східної  Європи в тій чи іншій формі  приватизували державні підприємства і започаткували розвиток приватного сектору. Наприклад, у Чехословаччині приватизацію провели за допомогою  купонів: у 1992 р. 8,6 млн осіб отримали купони, із них 1 млн осіб обміняли їх на акції підприємств. В Угорщині безпосередньо продавали акції державних підприємств населенню. У Польщі застосовували різноманітні форми приватизації: продаж підприємств, розподіл державної власності за купонами та акціями. Пізніше приватизацію по* чали здійснювати через такі фінансові інститути, як фонди, холдинги, інвестиційні компанії.

Отже, швидшому переходу країн ЦСЄ  до ринкової економіки сприяла низка  чинників:

1) у них майже не було підприємств  військово-промислового комплексу  (ВПК, який потрібно переводити  на ринкові відносини);

2) відносно невеликі території,  що забезпечило більш ефективне  управління національною економікою;

3) утримання під контролем процесу  реформування, що сприяло одержанню  значних інвестицій від іноземних  компаній;

4) успішне здійснення "шокової  терапії", яку забезпечили усі  попередні чинники.

Наприклад, у Чехії вже майже  через два роки рівень інфляції зменшився  до 10 %, а в Україні цей процес тривав сім років після початку  ринкових реформ.

Більш ефективно порівняно з  країнами СНД було проведено лібералізацію  в економіці, основу якої становила  приватизація малих і середніх підприємств. її головними формами були:

1) передача цих підприємств шляхом  оренди попереднім власникам;

2) відчуження цих об'єктів унаслідок  к у пі вл і-продаж у;

3) реституція (повернення їх попереднім  власникам).

Дещо складніше проводилася  приватизація великих підприємств, які мали приватизувати шляхом продажу. У зв'язку з браком відповідних  коштів у населення цей процес не здійснили у повному обсязі.

Ефективніше провели ваучерну приватизацію, чому сприяло формування банківської  ринкової системи до її початку (у  Польщі, Болгарії, Румунії її здійснили  у другій половині 90-х років, у  першій половині 90-х років — тільки у Чехословаччині). У 1995—1996 рр. ваучерна приватизація поширилася на ті підприємства, які державні структури ще не продали. Чехи та словаки протягом 1993—1994 рр. за створення відповідних умов успішно  обміняли ваучери на акції підприємств  та інвестиційних фондів. У цих  двох країнах на відміну від України  інвестиційні фонди продовжували функціонувати  і після завершення ваучерної  приватизації. Ставши власниками державного майна, вони виплачували дивіденди  акціонерам.

Затягування приватизаційного процесу  в Болгарії та Румунії (почався у  першій половині 90-х років), як і в  Україні, призвело до втрати значної  частини майна держави.

Своєрідним був і вихід країн  ЦСЄ з гострої бюджетної кризи  у середині 90-х років. Збої у податковій сфері загрожували зриву виплат у зв'язку з безробіттям. З метою  виходу з кризи здійснили санацію  банків (оздоровлення) і розпочали  платну приватизацію об'єктів в Угорщині, Польщі, Румунії, Болгарії та Чехії. Цей  процес охопив підприємства великої  промисловості, енергетики і транспорту, а його складність зумовлювалася  доведенням до банкрутства деяких із них і наявністю численних  установ соціальної інфраструктури, що перебувала на їх балансі. Тому торги  повторювали стосовно об'єктів енерго- і газопостачання в Угорщині, Польщі та Чехії, нафтопромислів, нафтопереробних підприємств і заправочних станцій у Румунії та Болгарії. У Польщі та Чехії виставляли на продаж машинобудівні підприємства й авіакомпанії. Внаслідок того, що місцеві підприємства не мали відповідних коштів, їх часто купували представники іноземних компаній.

Позитивним виявився досвід залучення  до приватизації банківського капіталу. Шляхом придбання банками контрольних  пакетів акцій заводів створювалися великі промислово-фінансові структури. Так монополізувалися ринки, чому сприяло  і своєрідне у країнах ЦСЄ  антимонопольне законодавство. Якщо раніше санкції застосовували до монополістів за умови, що вони контролювали 20 % обсягів  виробництва продукції, то в 90-х роках  це здійснювалося за 40 %. Проте регулювали не виробництво, а збут товарів, що відповідало  нормам світового анти монопольного законодавства. На практиці цей контроль здійснювали за цінами, якістю продукції  та конкуренцією.

Кінець 90-х років XX ст. вважають періодом, коли всі країни Східної Європи перейшли до економічного зростання (крім Болгарії). Так закінчувався новий етап трансформації  від соціалізму до капіталізму цих  країн. Початок XXI ст. став періодом вирішення завдань фінансової стабілізації, лібералізації економіки, здійснення інституціональних перетворень.

На відміну від України, де криза  в перехідний період охопила всю  економіку, в країнах Східної  Європи найстійкішими були підприємства, пов'язані зі споживчим попитом: текстильні, харчові, поліграфічні, деревообробні. Це пояснюється кількома причинами:

1) збереження споживчого попиту  на їх продукцію;

2) відсутність необхідності великих  капіталовкладень;

3) незначні втрати на світовому  ринкові;

4) свідоме скорочення підприємствами  обсягу випуску продукції порівняно  з підприємствами інших галузей.

Останнє суперечить законам ринку, але підприємства цих галузей  промисловості утрималися, щоб перейти  до розширення пропозиції своєї продукції  у другій половині 90-х років. Подібна  тактика характерна саме для перехідного  періоду цих країн.

Каталізатором економічного зростання  у кінці XX ст. стали підприємства, створені іноземними компаніями. Особливість  їх діяльності полягала в тому, що вони формували нові об'єкти на основі новітніх технологій, не вкладаючи значних  засобів у модернізацію старих. Це доповнювалося і зміною керівного  складу країн: до влади приходили  практичні люди, які враховували  під час прийняття рішень конкретні  умови. Вони намагалися використати  нагромаджений у процесі реформування досвід і врахувати зміну менталітету  населення, на основі прозорості та використання ринкових механізмів здійснювали подальшу приватизацію, а також зменшували необґрунтовані державні витрати.

Досвід переходу до ринкової економіки  країн Центральної та Східної  Європи свідчить про те, що економіка  розвивається ефективно, якщо динамічно  розвивається новий приватний сектор, який є найпривабливішим для іноземного капіталу. Не менш важливо утримувати на рентабельному рівні основні  державні та приватизовані підприємства. Потрібно поліпшувати їх фінансове  становище і пам'ятати, що економічна криза негативно впливає на податкові  та зовнішньоторговельні доходи держави.

Суперечності перехідних економічних  систем.

Перехідні (трансформаційні) економічні системи - це складне явище. В історії розвитку практично кожного соціуму настають періоди, коли стара економічна система функціонує за низхідною (занепадає), а в її просторі зароджуються елементи нової системи з тенденцією до самоорганізації та висхідного розвитку.

Суперечності  перехідної економіки — взаємодія (взаємозумовленість, взаємозаперечення, взаємопроникнення) протилежних сторін, тенденцій і властивостей перехідної економіки, внаслідок чого вони стають джерелом її функціонування та розвитку. Оскільки суперечності розвиваються в антагоністичних і неантагоністичних формах, у межах перехідної економіки спочатку переважають антагоністичні форми, а на завершальних етапах за умови раціональної економічної політики — здебільшого неантагоністичні форми. С.п.е. властиві як економічній системі загалом, так і окремим її метасистемам, підсистемам і елементам підсистем. До системних суперечностей належать: основна суперечність, яка розвивається в специфічних формах, та її похідні форми (між виробництвом і розподілом, між організацією виробництва на окремих підприємствах, фірмах і компаніях, з одного боку, та анархією суспільного виробництва, виявом якої є економічна криза, а також суперечність між працею і капіталом). Аналізуючи характер суперечностей сучасної економіки перехідного періоду , слід врахувати , що на зміну діалектики подвійності приходить діалектика множинності . Тому за аналогією з діалектикою подвійності Гегеля , основним протиріччям перехідною до ринку економіки слід було б вважати протиріччя між державним і приватним (приватно - корпоративним ) секторами , яке вирішується в процесі боротьби між ними. Однак , відмовляючись від політичного поняття боротьби , можна сказати , що ці сектори економіки повинні не боротися за розширення свого масштабу , а займати відповідну економічною природою кожного з цих секторів економічну нішу , тобто охоплювати ті галузі виробництва матеріальних благ і послуг , для нормального функціонування яких вони забезпечують найбільш сприятливі умови.