Мікроекономічний аналіз взаємозв’язку інвестицій і процентних ставок

Іноземні інвестиції – вкладення, які здійснюються іноземними громадянами, юридичними особами та державами.

Спільні інвестиції – вкладення, що здійснюються суб’єктами даної країни та іноземних держав, а також інвестиції підприємств за участю іноземних інвесторів.

4. За періодом  інвестування.

Короткострокові інвестиції – це вкладення капіталу на період, що не перевищує одного року (наприклад, короткострокові депозитні вклади, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо).

Довгострокові інвестиції – вкладення капіталу на період більше одного року. Це критерій, прийнятий у практиці обліку, але, як свідчить досвід, він потребує подальшої деталізації. У практиці великих інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізуються наступним чином: а) до 2 років; б) від 2 до 3 років; в) від 3 до 5 років; г) більше 5 років.

5. За регіональною  ознакою

Внутрішні інвестиції – вкладення коштів в об’єкти інвестування, розташовані в територіальних межах даної країни.

Зовнішні інвестиції (вивезення капіталу) – вкладення коштів в об’єкти інвестування, розташовані за межами даної країни. До них належить і купівля різних фінансових інструментів інших країн – акцій іноземних компаній, облігацій інших держав.

Інвестиційна діяльність – це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави, спрямованих на реалізацію інвестиційних програм з метою отримання доходу або прибутку. Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності в Україні, поряд із основними принципами, зафіксовані в Законі «Про інвестиційну діяльність»:

1. Органи влади не мають права втручатися в інвестиційну діяльність юридичних та фізичних осіб, якщо вона не суперечить діючому законодавству.
2. Добровільний характер інвестування.
3. Економічна захищеність інвестицій з боку держави. 
4. Свобода вибору критеріїв інвестиційної діяльності.

Інвестиційна діяльність може відбуватися у формі:

• приватного інвестування, яке здійснюється громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, об’єднаннями та товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;
• державного інвестування, яке фінансується із державного, місцевих бюджетів і державними підприємствами;
• іноземного інвестування (позикові та кредитні ресурси міжнародних інвестиційних інститутів, зарубіжних корпорацій, спільних підприємств);
• спільного інвестування коштів і цінностей громадянами та юридичними особами України та іноземних держав.

2. Ринкова модель реалізації інвестиційного процесу

Суб’єкти інвестиційної діяльності реалізують власні економічні інтереси, вступаючи у певні взаємовідносини на інвестиційних ринках, що регулюють процес обміну інвестиціями та інвестиційними об’єктами. 
Термін «інвестиційний ринок»  у вузькому значенні використовують для позначення ринку інвестиційних товарів (усіх видів будівельних матеріалів і активної частини основних виробничих фондів) та інвестиційних послуг (будівельно-монтажних робіт). У зарубіжній літературі інвестиційний ринок ототожнюється із фондовим, на якому основними формами інвестицій є інвестиції в цінні папери. «Інвестиційний ринок – це сукупність економічних відносин, які виникають між продавцями та покупцями інвестиційних товарів і послуг, а також об’єктів інвестування в усіх його формах».(2) 
Інвестиційний ринок розглядається як сукупність окремих ринків (об’єктів реального та фінансового інвестування), у складі якого виділяються: ринок прямих капітальних вкладень, ринок об’єктів приватизації, ринок нерухомості, ринок інших об’єктів реального інвестування, фондовий та грошовий ринки (рис. 1).

 
Рис.1. Складові інвестиційного ринку

Наведена класифікація дозволяє здійснювати поглиблений аналіз та прогнозування розвитку інвестиційного ринку в розрізі окремих сегментів, визначати пріоритетні об’єкти інвестування на тому чи іншому етапі розвитку країни.

Кожна держава як суб’єкт інвестиційної діяльності встановлює в своєму законодавстві її правові, економічні та соціальні умови.

У більш вузькому значенні використовують термін «інвестиційний процес».Це поняття звичайно пов’язується з обґрунтуванням та реалізацією реальних інвестицій, тобто із здійсненням реальних інвестиційних проектів.

Інвестиційний цикл – комплекс дій від моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії інвестиційного проекту, наприклад, науково-дослідні та конструкторські роботи, прийняття інвестиційних рішень, планування та проектування, підготовка до будівництва, будівництво, вихід на проектні показники і режим окупності вкладень. 
Інвестиційний цикл складається з трьох основних періодів:

1. передінвестиційна фаза;
2. фаза інвестицій – здійснення затрат, вкладення коштів;
3. експлуатаційна фаза – відшкодування витрачених коштів.

Інвестиційний процес визначається як ряд інвестиційних циклів, які повторюються.

Поява останнім часом різноманітних фінансових посередників визначає існування інвестиційного комплексу, тобто системи підприємств та організацій, які виконують у виробництві функцію створення необхідних нерухомих основних фондів, достатніх для діяльності підприємств та організацій усіх галузей народного господарства. До складу інвестиційного комплексу входять:

1. інвестори – вкладники капіталу;
2. підрядні будівельні підприємства і фірми незалежно від форм власності, субпідрядні спеціалізовані організації та будівельні кооперативи;
3. проектні підприємства та архітектурні організації;
4. промисловість будматеріалів, конструкцій та виробів;
5. хімічна, металургійна, лісова, деревообробна промисловість у частині, пов’язаній із поставкою предметів для інвестиційного комплексу;
6. машинобудівельні підприємства, продукція яких призначена для створення нерухомих основних фондів і будівництва виробництва;
7. агреговані виробничі управлінські структури;
8. інвестиційні банки;
9. ринкова інфраструктура інвестиційного комплексу;
10. органи державного регулювання ринкових відносин в інвестиційному комплексі.

Існує багато класифікацій ринків, фінансових ринків, однак єдина принципова схема відсутня. У спрощеному розумінні фінансовий (інвестиційний) ринок – це ринок, де громадяни та організації, які бажають позичити гроші, зустрічаються з тими, у кого є зайві гроші.

Заощадження – єдине джерело інвестиційного капіталу. Вони виникають, коли доходи перевищують витрати. А оскільки заощадження підприємств набувають форми нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань, і, як правило, фінансові потреби перевищують їх заощадження, то на ринку інвестиційного капіталу корпоративний і весь підприємницький сектор виступають у якості кінцевого позичальника.

Особисті заощадження набувають форми банківських депозитів, сертифікатів пенсійних фондів, облігацій державних позик, корпоративних цінних паперів, страхових полісів і т.д. У розвинених країнах фінансові установи користуються довірою, заснованою на історії в цілому конструктивних і здорових взаємозв’язків обох сторін і законодавстві, яке передбачає жорсткий урядовий контроль за діяльністю фінансових установ та організацій.

Інвестиційна діяльність завжди починається з ринку, оскільки заощаджень та поточних доходів потенційному інвестору для початкового капіталу, як правило, недостатньо. Крім того, інвестор завжди намагається залучити до справи позиковий (акціонерний) капітал з метою зменшення ризику і розподілу ризику відповідальності.

Після задоволення нагальних потреб потенційний інвестор вивчає кон’юнктуру ринку, тобто ступінь активності інвестиційного ринку, співвідношення окремих його елементів – попиту, пропозиції, ціни та рівня конкуренції.

Ринок реальних активів пропонує інвестиційні товари та послуги. Реальні активи можуть реалізовуватись на умовах «спот» (протягом декількох днів) або за ф’ючерсними контрактами, тобто поставки товарів відбуваються після проходження певного періоду часу.

Ринок фінансових активів поділяється наступним чином:

• грошовий ринок (ринок цінних паперів, боргових свідоцтв із строками погашення менше одного року);
• ринок капіталів (довгострокових цінних паперів та корпоративних акцій);
• кредитний ринок (боргових зобов’язань за довгостроковими кредитами).

Ринок капіталів, у свою чергу, поділяється на первинний (торгівля новими цінними паперами) і вторинний (торгівля між інвесторами раніше випущеними цінними паперами, що знаходяться в обігу).

Фондові біржі є вторинними ринками капіталів, оскільки на них котуються цінні папери, які вже знаходяться в обігу. Компанія, акціями якої здійснюється торгівля на фондовій біржі, не бере участі в операціях на вторинному ринку і не отримує доходу від таких продаж. Існують вторинні ринки для інших видів позик і фінансових активів. 
Важливою частиною ринку інвестицій є ринок інвестиційних об’єктів (товарів). Їх виробництво та рух на ринку забезпечується елементами інвестиційної інфраструктури. У країнах із розвиненою ринковою економікою мережа цих елементів надзвичайно широка.

Основне завдання інвестиційної інфраструктури – обслуговування інвестиційної сфери, задоволення інвестиційного попиту. 
Оскільки ринок інвестицій та інвестиційних товарів – це вільне від державного управління підприємництво, засноване на різних, переважно приватних формах власності і вільному обміні товарами між виробниками та споживачами відповідно до цін попиту і пропозиції, то і кількість представників кожного елементу інвестиційної інфраструктури повинна бути значною. В іншому випадку монополізація функцій того чи іншого елементу інвестиційної сфери призводить до зростання цін на інвестиційний товар і породжує інфляційні процеси.

Особливим є підрядний ринок, бо формується у межах певного регіону, оскільки ці об’єкти, як правило, прив’язані до місця їх споживання. Цей ринок виконує свої функції задовільно лише тоді, коли на роль підрядника претендує не одна фірма (монополіст), а декілька. Чим більше в регіоні фірм, які спеціалізуються на виробництві того чи іншого інвестиційного товару, тим вищий рівень конкуренції і нижча ціна реалізації.

1.4. Роль інвестицій в економіці

Протягом останнього десятиліття слово “інвестиції” стало відігравати особливу роль у житті будь-якої країни пострадянського періоду. Підприємства країн колишнього Радянського Союзу, які втратили можливість черпати фінансові ресурси з централізованих джерел, вийшли у вільне плавання до безкрайніх просторів ринкової економіки, не зовсім розуміючи як жити у цих умовах. Єдине правило, яке моментально вивчили всі керівники, зводилося до того, що потрібні гроші. Коли є гроші, їх можна інвестувати в основні фонди або в оборотні кошти, та якщо продукція має достатній ринок збуту, то можна жити досить респектабельно навіть в умовах нестабільної економіки. Але де знайти гроші? Згідно з визначенням гроші є у інвесторів, але більшість їх знаходиться за кордоном, де фінансисти грають за своїми правилами. Вони готові вкладати гроші тільки в ті проекти, які принесуть їм найбільшу користь.

Дослідження проблеми інвестування економіки завжди знаходилось у центрі уваги економічної думки. Це обумовлено тим, що інвестиції торкаються найглибших основ господарської діяльності, визначають процес економічного зростання вцілому. У сучасних умовах вони виступають найважливішим засобом забезпечення умов виходу з економічної кризи, структурних зрушень у народному господарстві, зростання технічного прогресу, підвищення якісних показників господарської діяльності на мікро - і макрорівнях. Активізація інвестиційного процесу є одним із надійніших механізмів соціально-економічних перетворень.

Економічна ситуація, яка склалась зараз в Україні, дуже складна. Серед сукупності причин, що сприяли економічній кризі та утримують перехід України на траєкторію економічного зростання, чи не найголовнішою є низька інвестиційна активність. З 1991 р. обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) скоротився майже вдвічі. При цьому абсолютна більшість відтворювальних ресурсів ледве покриває фізичне зношування виробничого апарату, а чистого нагромадження (приріст основного капіталу) практично немає. Ця тенденція тісно пов’язана з явищами щорічного падіння обсягів капітальних вкладень, постійним зменшенням бюджетного фінансування народного господарства.