Еволюція феодальної системи господарства та економічна думка Західної Європи в період класичного середньовіччя

У своїх творах Фома Аквінський: обґрунтовував станову ієрархію феодального устрою, характеризував суспільний поділ праці та майнову нерівність як природні явища, зумовлені божественною волею. На думку Аквіната, "поділ людей за різними професіями обумовлюється, по-перше, божественним провидінням, яке поділило людей на стани... По-друге, природними причинами, які визначили схильність людей до різних професій".

Людське суспільство  Фома Аквінський змальовував у вигляді піраміди, у якій різні професії розміщені на неоднаковій відстані від Бога. "Як у бджілодні збирають мед, інші будують із воску чарунки, - писав італійський монах, - а королева зовсім не бере участі у матеріальних трудах, так і у людей: одні повинні обробляти землю, інші - будувати будинки, а частина людей, вільних від мирських турбот, повинна присвятити себе духовній праці в ім'я спасіння інших" . Виходячи з природного походження станового поділу суспільства Фома Аквінський засуджував будь-яке прагнення тинятися вище свого стану як гріховне.

Схвально ставився до праці, вважаючи її відповідно до традицій християнства благородним заняттям, необхідним для підтримки життя, запобігання бездіяльності, зміцнення  моралі тощо. Водночас, як і мислителі античності, Аквінат ставив розумову працю вище фізичної, кваліфікуючи останню як заняття рабів.

Розглядав приватну власність  як законний інститут людського суспільства, засуджуючи вимоги "єретиків" про  передачу майна від багатих до бідних відповідно до вчення раннього християнства. Наголошуючи на законності існування приватної власності як основи встановленого Богом порядку, який дає змогу людям жити відповідно до певної станової ієрархії, Фома Аквінський звертав увагу на те, що "подібно до того, як людина від природи гола, а одяг є результат її власного винаходу, так і право природної власності дано не природою, а людським розумом...".

Фома Аквінський (1225/26-1274) - один із найвидатніших теологів середньовіччя, "отець церкви", "Ангельський доктор", творець цілісної релігійно-філософської системи. Народився у замку Роккасіка біля Неаполя і був сьомим сином графа Аквінського. Здобув освіту в Неаполітанському університеті, де вивчав праці Аристотеля і 7 вільних мистецтв: логіку, риторику, арифметику, геометрію, граматику, музику та астрономію. У віці 19 років став членом домініканського ордену, чим дуже розгнівав свою сім'ю. Щоб уникнути гніву батьків, друзі відправили Фому Аквінського у Париж. Але по дорозі його викрали рідні брати і повернули додому, де він більше року знаходився під домашнім арештом. Однак усі спроби родичів відмовити Аквіната від домініканців виявилися марними, тому йому дозволили повернутися у Париж. У 1257 р. Фома Аквінський захистив докторську дисертацію з богослов'я, став професором Болонського університету, але через деякий час відмовився від викладацької роботи, посилаючись на погіршення стану здоров'я. Мислитель створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я, сформулював його найважливіші принципи, які і сьогодні у своїй більшості є непорушними. Розроблена ним філософсько-теологічма система, яка поєднала християнські догмати з ученням Аристотеля, отримала назву томізму.

Помер Фома Аквінський у  Цістерціанському монастирі, не одужавши після серцевого нападу, який трапився з ним під чає подорожі у  Ліон. У 1323 р. він був зарахований  до лику святих римсько-католицької  церкви, яка удостоїла його титулу "Ангельського доктора".

Софістичне трактування  приватної власності полягало в  тому, що з одного боку Аквінат вважав її необхідною поступкою людським слабкостям, оскільки те, що належить усім, не належить нікому. На думку видатного теолога, приватна власність забезпечує порядок  у господарському житті та мирне співіснування людей, які більше працюють і менше сперечаються. Водночас, проголосивши верховним володарем усіх речей Бога, мислитель стверджував, що кожна людина повинна володіти своєю власністю так, як би остання належала усім, виходячи із готовності завжди поділитись із бідними і нужденними. Аквінат вважав, що держава повинна гарантувати недоторканність приватної власності, водночас "кожен повинен охороняти своє".

Як і Аристотель, поділяв  багатство на природне та неприродне, штучне. До першого він відносив плоди землі та ремесла (продукти харчування, одяг, житло, тварин, земельні наділи), зазначаючи, що таке багатство залежить від людської праці та відповідає нормам моралі. Золото та срібло кваліфікувались Аквінатом як штучне багатство, результат жадібності, прагнення до наживи, яке не робить людину щасливою і не може бути метою її діяльності. Водночас, засуджуючи накопичення грошового багатства приватними особами, італійський монах визнавав необхідним утворення скарбів у держави та церкви, мотивуючи це необхідністю здійснення благодійної діяльності.

Обґрунтував концепцію "справедливої ціни", стверджуючи, що підставою  для обміну є рівність користі  обмінюваних речей. Виходячи із взаємовиключних  принципів, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості в обміні:

Справедливість, заснована  на об'єктивних умовах обміну, яка визначається відносинами сторін і реалізується у ціні, що відображає затрати праці, а також витрати на сировину, інструменти  тощо. Так, наприклад, обмін взуття на будинок повинен здійснюватись у пропорції, в якій будівельник "перевершує чоботаря у затратах праці і витратах".

Справедливість, яка базується  на необхідності забезпечення більшою  кількістю благ тих, хто "більше значить  для суспільного життя". Це справедливість відношення "частини до цілого", яка реалізується у ціні, що дає змогу продавцеві жити відповідно до свого соціального становища.

Таким чином, Фома Аквінський ставив процес ціноутворення у залежність від соціального статусу учасників  обміну і вважав "справедливою" не однакову, а різну для різних верств ціну на один і той самий товар. Він виправдовував прагнення людей до багатства, яке відповідає їх соціальному статусу, водночас наміри отримати більше трактував як гріховні.

Висловив суперечливі  міркування про природу та функції грошей. Слідом за Аристотелем Фома Аквінський вважав, що причиною виникнення грошей є волевиявлення людей. Він писав про те, що влада грошей є відображенням сили світської і духовної влади. Визнаючи необхідність грошей як міри вартості й засобу обігу, Аквінат стверджував, що "монета - найпевніша міра для матеріального життя у торгівлі та обороті", покликана сприяти обміну за "справедливою ціною". Водночас у питанні про цінність грошей Фома Аквінський займав подвійну позицію. одного боку, він був прихильником номіналістичної концепції грошей, виходячи з того, що держава має право встановлювати номінальну цінність монет, що підлягають карбуванню, на свій розсуд. З іншого боку, знаменитий теолог виступав проти псування монети, стверджуючи, що це може зробити безглуздим вимірювання вартості, так само як недоречною є зміна міри ваги або довжини.

Засуджував лихварство як "ганебне ремесло", вважаючи гріхом і співучастю у незаконній справі навіть стягнення податків з  лихварів. Посилаючись на авторитет Аристотеля, богослов писав про те, що гроші винайдені для обміну, тому перший і головний результат користування ними "полягає у їх вживанні або витрачанні". Відтак гроші не можуть "породжувати" гроші і бути засобом наживи. Стягнення процента за позику Фома Аквінський порівнював з бажанням продати вино і на додачу - право пити це вино за окрему плату. На думку мислителя, обґрунтування позичкового процента як плати за час, наданий кредитором позичальнику, є незаконним, оскільки час - загальне благо, Божий дар. Відтак лихварі обманюють не лише своїх ближніх, але і Бога, за дар якого вимагають винагороду.

Однак поширення кредиту  та необхідність врахування вимог часу спонукали Аквіната до пошуку компромісного  вирішення проблеми на основі подвійної  оцінки. Відтак мислитель виправдовував стягнення процента за кредит у разі:

відшкодування збитків  за несплату грошей у строк, страховки  за ризик несплати; винагороди кредитору  за відстрочку в оплаті боргу; компенсації втрати можливто доходу; сумісного поділу прибутку від фінансування дохідних операцій; "безкорисливого подарунка" на основі відносин взаємної доброзичливості.

Проголосив натуральне господарство основою добробуту  населення, припускаючи існування  торгівлі як засобу до життя, але не як засобу наживи. Фома Аквінський був прихильником натурально-господарської концепції, виступав за самозабезпечення феодальних маєтків, їх незалежність від купців та посередників. Водночас він був вимушений рахуватись із розвитком товарно-грошових відносин і торговельних операцій. Відтак аналіз торгівлі й торговельного прибутку, як і інших економічних категорій, знаменитий теолог здійснював на основі принципу подвійної оцінки з урахуванням мети певного виду діяльності та розмежування дозволеного і недозволеного у торгівлі.

З одного боку, Аквінат  розглядав обмін у безпосередньому  зв'язку з поняттям справедливості, "постійного і твердого бажання  робити кожному те, на що він має  право". Виходячи з того, що різниця  в природних багатствах різних країн  передбачена провидінням, він стверджував, що торгівля є цілком законним заняттям за умов, коли вона здійснюється заради "чесної мети": отримання необхідних засобів для забезпечення себе і своєї сім'ї, допомоги бідним, оплати праці з покращання товарів, компенсації витрат на зберігання та транспортування товарів, ризику втрат та збитків. За цих обставин отримання торговельного прибутку не суперечить християнській доброчесності. Однак заняття торгівлею заради наживи та збагачення Аквінат засуджував як ганебне явище, спрямоване на задоволення гріховної пристрасті.

Важливим джерелом економічної  думки середньовічної Європи є різноманітні єресі (неканонічні трактування  Біблії), до яких зверталися пригноблені  верстви феодального суспільства  та учасники селянських повстань. Єресі  засуджували розкіш і багатство церкви та духовенства, накопичене всупереч ранньохристиянським, канонам, проповідували ідеї рівності всіх людей, відміни грошей, боргів, повинностей, непокори світській владі і мали яскраво виражену антифеодальну спрямованість. У подальшому ці погляди знайшли відображення в Реформації - процесі розколу католицької церкви і виникнення протестантизму.

Єресі були покладені  в основу численних повстань селян  та міських низів і знайшли  відображення у програмах бунтівників (єресь богомолів у Болгарії X-XIII ст., селянське повстання під керівництвом Дольчіно у Північній Італії 1304-1307 pp., селянська війна у Франції 1358 р. (Жакерія), повстання англійських селян під керівництво Тайлера у 1381 p., гусистські війни у Чехії 1419-1434 pp., селянська/війна у Німеччині поч. XIV ст. тощо). Вимоги повстанців відобразили ідеалізацію патріархальних відносин, прагнення ліквідувати майнову та соціальну нерівність, повернувшись до общинного ладу. Вони передбачали ліквідацію феодальної залежності та всіх пов'язаних з нею повинностей ("Майл-Ендська програма"), поділ між селянами церковних земель та общинних угідь, захоплених феодалами ("Смітфілдська програма"), зменшення податків та заборону відчуження общинних земель тощо.

 

 

 

 

ВИСНОВОК

Середніми віками в Європі учені називають період від падіння Західної Римської імперії (476 р.) до падіння Східної Римської імперії чи Візантії (1453 р.). Це час існування особливого суспільного порядку, який прийшов на зміну рабовласницькому. Феодальне суспільство так само, як і рабовласницьке, було класовим, воно базувалося на експлуатації людини людиною. Відмінність полягає в тому, що за феодалізму трудящі були вже не рабами, а лише особисто залежними від своїх панів, чи в гіршому випадку, кріпаками представників панівного класу, який називався класом феодалів.

Феодальну економіку  характеризують такі ознаки:

-  панування великої  земельної власності класу феодалів;

- поєднання її з  дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників - селян, що часто мали у приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

- своєрідний статус  селян, які були не власниками  землі, а її утримувачами на  різних умовах, аж до права  спадкового користування;

-  різні форми і  ступінь позаекономічного примусу  селян, особиста і поземельна  залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

-  переважання аграрного  сектору над торговим і промисловим;

-  панування натурального  господарства і відповідний характер  держави;

-  загалом низький  рівень техніки і знань, ручне виробництво, пріоритетне значення індивідуальних виробничих навичок.

Феодалізм як суспільний порядок був неминучою і необхідною стадією в історії розвитку людства, але в порівнянні з рабовласницьким порядком він виступає більш прогресивним явищем. Економічна думка класичного середньовіччя відобразила проблеми розквіту феодалізму, економічного та політичного піднесення міст, розвитку товарного виробництва, еволюції феодального помістя, урізноманітнення феодальних повинностей тощо.

Отже, V – ХV ст. стали важливим етапом у розвитку західноєвропейського регіону. У цей період сформувалась і вдосконалювалась феодальна структура, намітився прогрес у аграрному секторі. Значних успіхів досягли міста, які стали центрами господарського розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Базилевич В.Д., Гражевська Н.І., Гайдай Т.В., Леоненко П. М., Нестеренко А. П. Історія економічних учень: Навч. посіб.- К.: Знання, 2004.- 1300 c.
2. Корнійчук Л.Я. та ін. Історія економічний учень: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц./ Л.Я. Корнійчук, Г.Ю. Кириллова, Н.О. Татаренко, С.Б. Погорєлов. – К.: КНЕУ, 2002. – 284 с.
3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В., Чайковський В.Ф. Економічна історія: Курс лекцій/ за ред. Б.Д. Плановика – 2-ге вид., перероб. – К.: Вікар, 2000. – 300 с. – (Вища освіта XXI століття).
4. Юхименко П. І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2005.- 583 c.
5. Юхименко П.І. Економічна історія: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2004 – 341 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРОБЛЕМНЕ ПИТАННЯ

 

Розкриття основної проблематики досліджень кожної школи маржиналізму (австрійська, американська, англійська, математична)