Економічні відносини власності

Власність — соціологічна категорія, яка містить низку  підсистем суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, психологічних, національних тощо), що прямо й опосередковано стосуються привласнення предметів природи у процесі праці та привласнення матеріальних і духовних благ через соціально-економічну форму суспільного способу виробництва.

Головною характеристикою  власності є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, і як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Відповідно власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини.

Привласнення — процес, що виникає у результаті поєднання  об’єкта і суб’єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб’єкта до певних речей як до власних. Привласнення формує і виражає конкретну рису тієї або іншої форми власності та її видів.

Категорія «привласнення» породжує свій антипод — категорію  «відчуження». Відчуження — це позбавлення  суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об’єктом власності.

У власності слід розрізняти дві сторони:

• як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об’єктивно зумовлених історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризується привласненням засобів виробництва та результатів виробництва;
• як юридично-правова категорія власність відображає майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв’язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності

У сучасній економічній  науці й господарській практиці розвинутих країн Заходу застосовується ширша і більш деталізована система  прав власності. Так, англійським юристом А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів.

• Право володіння.
• Право користування.
• Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).
• Право на дохід (право на володіння результатами використання благ).
• Право суверена на капітальну вартість (право на використання, споживання, зміну чи знищення блага).
• Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в навколишньому середовищі).
• Право на передачу благ у спадок.
• Право на безстроковість володіння благом.
• Заборона на використання шкідливим способом.
• Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу).

«Зворотний» характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення терміну угоди або достроково у випадку порушення її умов тощо.

Така деталізація юридичних  прав власності має не самодостатній  характер, а має на меті гарантувати  суб’єкту необхідні й достатні права  для прийняття оптимальних економічних  рішень.

Отже, між власністю  як економічною і як юридичною  категоріями існує тісний взаємозв’язок.

Власність як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу привласнення об’єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів.

Власність як юридична категорія відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об’єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Категорії “володіння”, “розпорядження” і “користування” виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Мова йде про функції цих суб’єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій.[17]

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження – це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності.

Ці категорії перебувають  у певному співвідношення між собою. Всезагальною серед них виступає категорія “володіння”, бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує себе як власник.

 

РОЗДІЛ ІІ:  ТИПИ, ВИДИ І ФОРМИ ВЛАСНОСТІ

З’ясування змісту „типів”, „видів” і „форм” власності, по-перше, є необхідним кроком у сходженні  від абстрактного до конкретного  в процесі пізнання відносин власності як цілісної системи. По-друге, з’ясування змісту понять „тип”, „вид” та „форма” власності обумовлюється тим, що в літературі ці поняття змістовно не розмежовуються, а тому змішуються. Особливо це стосується поняття „форма” власності – воно часто вживається там, де мова повинна йти про певний тип або вид власності.

Тип власності характеризується якісно особливою сутністю відносин приналежності, володіння, розпорядження та використання об’єктів власності, яка визначається якісно особливим суб’єктом власності. Сутнісна особливість спільної власності полягає у тому, що її об’єкти є однаковою приналежністю кожного з її суб’єктів як її загальної приналежності, тобто об’єкти спільної власності ні в якій долі не розподіляються між її суб’єктами. Загальна приналежність об’єктів спільної власності визначає й те, що кожний її суб’єкт є рівним з іншими у відносинах володіння, розпорядження та використання її об’єктів.[8]

Вид власності характеризується якісно особливим змістом відносин приналежності, володіння, розпорядження  та використання об’єктів власності, яким обумовлюється якісно особливим  способом поєднання особистого та уречевлених  факторів виробництва в рамках того ж самого типу власності. Насамперед, маються на увазі продемонстровані історичним розвитком відносини власності, безпосередньо суспільний, позаекономічний та економічний способи поєднання факторів виробництва та їх різні модифікації.

Форма власності є  внутрішньою організацією відносин приналежності, володіння, розпорядження  та використання того чи іншого типу або  виду відносин власності.

До типу, виду та форми  власності слід підходити як не до відокремлених одне від одного, а, навпаки, як до органічно пов’язаних між собою, тобто як до таких, які містять свої сутнісні властивості одне в одному. Цей зв’язок знаходить свій вираз у тому, що не існує певного типу власності без певного його виду та форми, як не існує певної форми власності без її певного виду та типу. Це ж стосується і будь-якого виду власності – останній завжди несе у собі сутнісні властивості певного типу власності та завжди має певну організацію відносин приналежності, володіння, розпорядження та використання об’єктів власності.

Відображаючи найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність  не є застиглою категорією. Форми  її прояву в історичній перспективі  постійно змінюються й вдосконалюються  відповідно до змін, що відбуваються в  продуктивних силах суспільства.

Історично першим типом власності була усуспільнена власність, спочатку у формі племінної, а потім общинної. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності – приватної. Усуспільнена власність трансформується у свій різновид – державна власність.

Ці два типи власності (суспільна й приватна) на різних етапах розвитку суспільства виступали  в найрізноманітніших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого  суспільного ладу. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності. Поява можливості індивідуального виживання породжує приватну власність.

Зростання масштабів виробництва та його ускладнення породило ряд нових проблем. Виявилося, що класична приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв’язати ці проблеми.

В зв’язку з цим  починають виникати і набувати все  більшого значення нові форми приватної  власності. А державна власність  своїми джерелами і функціями  набуває теж все більш суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів.

Отже в процесі свого  історичного розвитку суспільство  використовує два основні типи власності: суспільний і приватний, а в рамках кожного із них –ряд історично особливих видів і форм власності.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про власність" власність  в Україні виступає в таких  формах: приватна, колективна, державна. При цьому в законі встановлено, що всі форми власності є рівноправними.[2]

 Інакше регулюються  відносини власності в Конституції  України. По-перше, у Конституції  (статті 41, 116, 142 і 143) щодо власності  вживаються терміни "приватна", "державна" та "комунальна" і  нічого не говориться про колективну  власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної. По-друге, на відміну від Закону України "Про власність" у Конституції йдеться не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13). Зазначені новели зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до Закону "Про власність".

Отже розглянемо основні  типи і форми власності.

Суспільна власність  означає спільне привласнення засобів  виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники.

Суспільна власність  характеризується спільним привласненням  засобів виробництва й виробленого  продукту. Можна виділити два основні  види цієї власності:

• Власність народу в цілому (державна).
• Власність окремих колективів

Державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи державної влади. Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).

Загальнодержавна власність  – це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.

Комунальна власність – це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів.

Колективна власність  виступає у таких формах: власність  колективу підприємства, кооперативна, власність громадянських організацій, власність релігійних і культових  організацій.

Кооперативна власність – це об’єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління та дохід.[3]

Власність трудового  колективу – спільна власність, передана державою чи іншим суб’єктом у розпорядження колективу підприємства, яка використовується відповідно до чинного законодавства.

Приватна власність  – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктами власності та отримання доходу належить приватній особі. Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності.

Індивідуально-трудова  власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.

Партнерська власність  є об’єднанням капіталів або  майна кількох фізичних чи юридичних  осіб, з метою здійснення спільної підприємницької діяльності.

Корпоративна власність  – це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об’єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності. Особливість корпоративної власності полягає у тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності.

Приватна власність  характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт, належить приватним особам. Вони можуть привласнити продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності: трудову і нетрудову (експлуататорська власність).

Якщо безпосередній  виробник ставиться до засобів виробництва  як до своїх, таких, що перебувають у  його повному володінні, розпорядженні і користуванні, і якщо цей виробник власною працею використовує їх у своєму виробництві, то в основі такого поєднання лежить трудовий тип власності. До цього типу належить такі форми власності, як общинна, сімейна, фермерська, частково реміснича власність.

Якщо ж безпосередній  виробник відокремлений, відчужений від  засобів виробництва, позбавлений  права володіння і розпорядженнями  ними як своїми, то це характерні ознаки нетрудового типу власності, бо, як відомо, хто володіє засобами виробництва, його умовами, той володіє і виробленим продуктом.

У першому випадку  продуктом володіє один і той  самий індивід – безпосередній  виробник. У нього вироблений продукт  не відчужується, тому не існує і експлуатації, бо експлуатація – це процес безоплатного відчуження продукту на користь інших осіб. Навпаки, у другому випадку безпосередній виробник не володіє створеними своєю працею продуктами. Ними володіє власник засобів виробництва, який, використовуючи свою владу, може виділяти безпосередньому робітникові лише частину продукту, виробленого ним.