Проблеми та перспективи України на світовому ринку озброєнь

Азія. Азійські країни імпортували 37% в 2003-2010 рр., зменшивши частку з 40% у 1998-2002 рр. 70% цього числа припадає на Східну Азію, 29% - на Південну Азію і менше ніж 1% на Центральну Азію.

• Трансфери до Пакистану подвоїлись з 2006 до 2008 р. і досягли найвищого з 1999 р. рівня. За період 2003-2010 рр. 36% зброї було імпортовано з США, 27% з Китаю і 16% з Франції. Імпорт з США зріс завдяки поставці 62 нових та б/в бойових літаків F-16 та 20 військових гелікоптерів AH-1F.
• Індія є помітним імпортером зброї у Південній Азії. Її імпорт за період 2003-2010 рр. переважає імпорт у Пакистан вчетверо. 70% цього озброєння надходить з Росії і пов’язані з свіжим замовленням у 2008 році бойових літаків SU-30MKI, ракетних установок Smerch, танків  і гелікоптерів Mi-17. В той же час Індія замовила 6 транспортних літаків C-130J у США на початку 2009.
• Трансфери до Китаю впали на 62% між 2006-2008, переважно завдяки зриву (найбільш перспективного та вигідного з точки зору Росії) контракту з поставки великих літаків та кораблів з Росії через спекуляції з енергоносіями.

Європа. Частка Європи у імпорті озброєнь зросла з 25% в 1998-2002 до 26% в 2003-2010. Частка країн ЄС зросла з 16% в 1998-2002 до 19% в 2003-2010. За період 2003-2010 рр. 62% німецької зброї було поставлено в країни ЄС і НАТО, в порівнянні з 49% британських чи 16% французьких трансферів.

• Греція була 6 найбільшим імпортером зброї в світі у 1998-2002 та 4 у 2003-2010. 45% грецького імпорту в 2008 році склало замовлення 25 бойових літаків 25 Mirage 2000-5 Mk-2, вироблених по французькій ліцензії. Замовлення близько 90 модернізованих б/в німецьких танків Leopard-1A5 і 69 Leopard-2A4 складає ще 10% грецького імпорту.
• Туреччина була 3 найбільшим імпортером зброї в 1998-2002 рр. та 9-им в 2003-2010. 49% турецького імпорту у 2008 році склало замовлення 289 б/в німецьких танків Leopard-2A4.

Близький Схід. Частка Близького Сходу у імпорті зброї складала 18% у 1998–2002 і 19% в 2003–2010. За період 2003-2010 рр. 31% імпорту до країн Близького Сходу припадало на ОАЕ, 18% - на Ізраїль, 15% на Єгипет.

• Впродовж 2003–2010 ОАЕ та Ізраїль збільшили свій військовий потенціал літаками великої дальності польоту. ОАЕ замовило у Франції 62 бойових літаки Mirage-2000-9 озброєних крилатими ракетами Storm Shadow і близько 70 бойових літаків F-16E у США, в той же час Ізраїль замовив у США 85 бойових літаків F-16I.
• Саудівська Аравія була 6 імпортером зброї у світі у 1998–2002, але була лише 21 у 2003–2010. Проте у 2008 вона замовила у Великої Британії 72 бойовихт літаки Typhoon і планує нові великі замовлення, що дозволить їй коли-небудь знову стати одним з найбільших імпортерів озброєння в світі.
• Іран був 15 найбільшим імпортером зброї у світі у 1998–2002, але лише 27 у 2003–2010. Найбільш помітними угодами у 2006-2008 рр. були 29 протиповітряних комплекси Tor-M1 замовлені в Росії. Російські посадовці спростовують чутки, що ходили у 2007 р., про те, що Росія постачатиме Ірану бойові літаки та оборонні системи великої дальності дії S-300.

4. Проблеми та перспективи України на світовому ринку озброєнь.

Ринкові позиції України дещо схожі з російськими. Присутність України на світовому ринку озброєнь обумовлена, перш за все, спадщиною СРСР, який витрачав на гонку озброєнь практично необмежені кошти. Після розпаду Союзу Україна успадкувала близько 30% його ВПК, зокрема, значну частку теоретичних та практичних напрацювань у галузях, де радянська школа випереджала західну. Саме тому, незважаючи на економічну кризу та занепад промисловості, оборонний сектор за багатьма напрямами не втратив передових позицій.

Певною мірою, це сталося і завдяки своєчасним спробам України зайняти певну нішу на світовому ринку озброєнь, оскільки перші збройові контракти реанімували цілу низку оборонних підприємств. Водночас, об'єктивно Україна має менше можливостей на збройовому ринку, ніж її найближчий конкурент — Росія, на території якої лишилося близько 60% ВПК СРСР.

Екстенсивно з року в рік зростає ринок продаж авіатехніки та бронетехніки. Основними ринками збуту є країни південно-азійського регіону, Близького Сходу та СНД, з якими є давно налагоджені контакти. Конкурентною перевагою продукції на цих ринках є низька ціна.

Крім цього, сучасний ринок озброєнь є орієнтованим на закупівлю готових системних рішень, технологічних комплексів та наукових розробок. Україна переважно експортує комплектуючі (Додаток Є). Прогнози щодо ринкових позицій України у майбутньому також є несприятливими.

Україна ризикує втратити Росію як стратегічного партнера, питома вага якої у загальному обсязі українського експорту на 2005 р. складала близько 25%. Зараз Росія створює дублююче виробництво ключових для України видів продукції: газових турбін, двигунів для гелікоптерів, а також деяких видів техніки подвійного призначення. Ці обставини ще не призвели до зниження обсягів експорту зброї Україною через те, що РФ встигла налагодити тільки дрібносерійне виробництво комплектуючих, аналогічних українським. До аналогічних дій вдається й Китай.

Історично велика кількість підприємств ВПК СРСР були розташовані в Україні. Наприклад, у галузі будівництва авіадвигунів було та продовжується співробітництво українських компаній ВАТ «Мотор Січ», АНТК «Антонов», ДП «Івченко-Прогрес» з ФДУП «ММПП «Салют», ВАТ«УМПО», ВАТ «НПК «Іркут», ТАНТК ім. Берієва. В танкобудівництві – кооперація Харківського, Нижньо-Тагільского та Омського виробників танків (Додаток Ж).

На регіональних ринках озброєнь Україна представлена нерівномірно. По-перше, це зумовлено усталеним поділом ринку, що спричиняє жорстку конкуренцію між новими суб'єктами-виробниками за його переділ. По-друге, Україна має замкнений цикл виробництва лише деяких озброєнь — це ускладнює просування продукції і зумовлює залежність вітчизняних підприємств від кінцевого виробника. На думку генерального директора державної компанії «Укрспецекспорт» В.Малєва, можливості України на ринку обмежуються саме цією обставиною і тому «конкурентно вона може виступити лише там, де спроможеться цілісно представити вітчизняного виробника — від розробки до виробництва, як це видно на прикладі радіолокаційних засобів».

Обмежена спроможність України виробляти кінцеву продукцію військового призначення негативно відбивається на обсягах реалізації озброєнь. Україна не виробляє й не продає нові бойові літаки, які складають близько 50% всього ринку, а також підводні човни (14% усіх торговельних угод). Продаж вертольотів, до яких Україна поставляє двигуни, становить лише 14% світового експорту.

Водночас, зусилля держави на ринку озброєнь принесли певні позитивні результати. Якщо раніше основу експорту українських озброєнь становили поставки танків та іншої військової продукції до Пакистану, то в 1999р. ситуація вперше змінилася у бік більш рівномірного розподілу поставок української зброї в інші регіони: більш вагомими для України стали ринки Північної і Центральної Африки, а також Південної Азії.

На відміну від провідних західних виробників спеціальної продукції, Україна не висуває жодних політичних умов до потенційних покупців, чим вигідно відрізняється від інших експортерів. Це приносить позитивні результати. Наприклад, Пакистан, відчувши певний тиск з боку США (ембарго в 1995р. на поставки 28 модернізованих літаків F-16) та Франції (затримання відправки восьми модернізованих винищувачів «Міраж-3», «Міраж-5» та підводного човна класу «Агоста» майже на місяць), схиляється до поглиблення співпраці саме з Україною або з Китаєм (який також уникає політичних вимог при здійсненні збройової торгівлі).

До чинників, що обмежують можливості України на ринку озброєнь, експерти відносять небажання України використовувати бартерні контракти, офсетні схеми та лізінгові поставки. Крім того, Україна не займається ліцензійною торгівлею, що обмежує її можливості на світових ринках.

На європейських ринках Україна має поки що більше невдач, аніж досягнень. Це закономірно, якщо врахувати рівень науково-промислового розвитку провідних західних держав, а також процес інтеграції переважної більшості постсоціалістичних країн до західноєвропейських структур, що змушує уряди цих країн підтримувати західні проекти.

Просування військової продукції на європейські ринки обмежує їх самодостатність — наявність потужностей для забезпечення переважної більшості військових потреб. Слід зважити і на політику захисту європейськими державами національних виробників. Тому здатність України виробляти навіть конкурентоспроможну продукцію військового (подвійного) призначення ще не означає готовність європейських країн її імпортувати. Показовим прикладом ставлення до України як до потенційного конкурента є відмова їй у членстві в Європейському космічному агентстві — незважаючи (або, скоріше, саме зважаючи) на те, що Україна є одним з найпотужніших світових виробників космічної продукції.

Сьогодні військово-технічне співробітництво України з країнами Європи більше пов'язується з тендерами та спільними проектами, ніж з прямими товарними поставками. Показовим прикладом є спільний українсько-французсько-чеський проект модернізації танка Т-72, який зумовив розвиток співробітництва між Україною та Францією. Прямі поставки продукції на європейські ринки здійснює лише невелика частка українських військових заводів.

Відповідно до звіту, спрямованого Україною для Регістра звичайних озброєнь ООН, у 2007 році наша держава продала 1118 одиниць озброєнь і бойової техніки в 19 країн світу (Додаток Е).

Серед істотних досягнень - розширення географії торгівлі українською зброєю. Так, Україні вдалося вийти на ринок Нігерії, куди було продано 10 бойових броньованих машин.

Крім того, в 2007 році, у порівнянні з 2006 роком, коли Україна продала всього 649 одиниць озброєнь і техніки в 18 держав миру, вона продемонструвала майже дворазове збільшення проданої військової продукції.

Це пояснюється великими замовленнями зі США й Китаю. Зокрема, США закупили на Україні 295 одиниць ПЗРК, Китай - 590 ракет (для порівняння, в 2006 році - 363 ракети).

Ще одним великим споживачем української військової техніки в 2007 році став Азербайджан. Йому було продано 20 танків і ББМ, 13 артилерійських систем великого калібру й 17 одиниць бойової авіації.

Пояснюючи інтерес Китаю, США й Азербайджану до української бойової техніки, експерт Центру досліджень армії, конверсії й роззброювання Михайло Самусь заявив, що американці можуть використовувати ПЗРК із метою "випробування устаткування", що встановлюється на літаках і вертольотах для боротьби з переносними зенітно-ракетними комплексами.

"Ті 590 ракет, які Китай  закупив на Україні, як видно, є авіаційними ракетами R-27 класу " повітря-повітря" для літаків  російського виробництва", - відзначив  Самусь.

Азербайджан, за його словами, союзник України й у даний момент збільшує свій оборонний бюджет і модернізує армію. "Не в останню чергу це пов'язане з конфліктом у Нагорному Карабасі", - підкреслив він.

40 танків і бронемашин  Україна поставила в Демократичну  Республіку Конго. До цього за  останні 10 років Україна торгувала  зброєю з Конго тільки двічі.

Найбільш активним був 2000 рік, коли Конго закупило в Україні 30 БТР-60, 6 бронетранспортерів-тягачів МТ-ЛБ, 6 122 мм самохідних гаубиць 2С1 "Гвоздика", а також по 2 гвинтокрили Мі-24У и Мі-24ДО.

Однак в 2003 році Україна приєдналася до санкцій ООН у відношенні Конго й заборонила компаніям країни продавати або перевозити зброю й військову техніку в цю країну, не ввраховуючи поставки для місії ООН, багатонаціональних сил у Буніа й конголезької армії.

Нагадаємо, Київ обвинувачували в поставках зброї незаконним військовим формуванням у Конго, але Служба безпеки України в 2005 році після перевірки спростувала цю інформацію. У тому ж році Україна експортувала в Конго вертоліт Мі-24.

За даними звіту Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI) за 2008 рік на продажі озброєнь наша країна заробила всього 109 мільйонів доларів, і опустилася на 16-е місце в рейтингу.

Деякі вітчизняні експерти критично оцінюють результати свіжого дослідження Стокгольмського інституту. Так, експерт Центра досліджень армії, конверсії й роззброювання Михайло Самусь у коментарі "Справі" заявив: "По нашим власним даним, обсяги торгівлі українською зброєю не тільки не зменшуються, але навіть навпаки - ростуть у середньому на 10-15% рік у рік". За його словами, обсяги зовнішніх продажів озброєнь у кілька разів вище цифри, що оприлюднив SIPRI.

Самусь уважає, що Стокгольмський інститут часто недоодержує деякі дані про контракти й не встигає відслідковувати всю інформацію. Він звертає увагу, що важливою статтею експортованої техніки з України є комплектуючі.

"Наприклад, всі російські  вертольоти оснащені українськими  авіаційними двигунами, а на винищувачах  установлені наші ракети", відзначив  Самусь, нагадавши про ремонтну  інфраструктуру, що дісталася Україні  в спадщину від СРСР.

Висновки

Для України виробництво та торгівля зброєю й військовим спорядженням має важливе значення. Зовнішньоекономічна діяльність України у сфері даного бізнесу є складовою державної політики. Це — наукоємна і високотехнологічна продукція, від інноваційних впроваджень якої значною мірою залежить вага держави на міжнародній арені. Подальший розвиток галузі в Україні залежить від правильності і своєчасності схвалюваних рішень і законів, що стосуються військово-промислової сфери. Проте уже сьогодні можна побачити такі тенденції у державі як рухи банків, формування пулустрахових компаній, поява іноземних інвесторів, залучення приватного капіталу, поява нових гравців на ринку — усе це свідчить насамперед про одне — український військово-промисловий комплекс розвивається досить динамічно.

Таким чином, основні перспективи України на світовому ринку озброєнь у найближчі кілька років можуть бути пов’язані з розширенням інтеграційних процесів, акціонуванням підприємств ВПК, приходом приватного капіталу в оборонно-промислову сферу, участю в транснаціональних структурах і міжнародних проектах, а насамперед з рішучими політичними кроками керівництва.