Проблеми та перспективи України на світовому ринку озброєнь

 

 

Зміст

Вступ

1. Характерні риси та місце ринку зброї в світовій економіці. 
2. Попит, пропозиція, кон'юнктура ринку. 
3. Регіональні відміни ринку.

4. Проблеми та перспективи України на світовому ринку озброєнь.

Висновок

Список використаної літератури

Додатки

 

Вступ

Світовий ринок як економічна категорія являє собою систему взаємовідносин між країнами світу в різних сферах суспільного життя, які ґрунтуються на матеріальному інтересі. Зброя — знаряддя для нападу чи оборони. Озброєння - сукупність засобів для полювання та ведення війни чи бою.

Ринок озброєнь загалом можна визначити як сукупність економічних відносин між його суб’єктами продажу та купівлі, тобто торгівлі виробленою зброєю всередині держав та на міжнародній арені, що ґрунтується на взаємній згоді, еквівалентності й конкуренції. 

Торгівля зброєю є широко визнаним чинником міжнародних відносин. Будучи одним з аспектів зовнішньої діяльності держави, ця сфера завжди привертала підвищену увагу світового співтовариства, потенційних конкурентів і покупців, експертів-політологів, підприємців і приватних осіб. У світовому товарообороті частка експорту озброєнь і послуг військового призначення становить від 1,5% до 2 %. Тобто виробництво та торгівля зброєю є стратегічно важливою сферою господарства кожної держави як частини світової економіки.

 

 

1. Характерні риси та місце ринку зброї у світовій економіці

Одним з наслідків закінчення «холодної війни» у 1992 році є формування світового ринку зброї. Фактори, що сприяли розвитку збройних технологій, але перешкоджали розвитку конкурентного ринку озброєнь протягом цього конфлікту, були:

• розірвання або призупинення всіх науково-технічних зв’язків і військової кооперації між США та союзниками й СРСР та союзниками протягом 46 років;

• форсування перегонів озброєнь, створення військово-політичних союзів при одночасної інформаційної закритості для членів інших блоків;

• торгівля зброєю велася лише всередині блоків, передусім, між стратегічними союзниками.

Політичні фактори, які домінували на ринку озброєння у 70-80-ті роки, поступаються місцем ринковим, змінюються традиційні уявлення про торгівлю зброєю як про міждержавний імпорт (експорт) в основному великих систем ОВТ. Ця форма торгівлі вже не домінує, вона дедалі частіше витісняється новими.

На цьому етапі на світовий ринок озброєння впливають інші фактори, які можливо поділити на:

• міжнародні: контроль за експортно-імпортними операціями, які здійснюються в межах національних законодавчих систем та міжнародних домовленостей;

• політичні: логіка біполярного протистояння була винесена у сферу так званих країн «третього світу». Внаслідок цього суто комерційні відносини продовжували підпорядковуватися політичним факторам: введення ембарго на поставки зброї (Ірак, Лівія, Югославія), курс на активний розвиток власної військової промисловості (Бразилія, Ізраїль, Індія, Туреччина, ПАР, Індонезія);

• торгові: обмеженість кола виробників й експортерів зброї та військової техніки. Поява так званих офсетних поставок, коли частина замовленої продукції виробляться у країні замовника, з подальшою передачею технологій та ліцензій. Передача у лізинг військової техніки тощо.

На відміну від багатьох критичних груп товарів, виробництво яких може й не розгортатися в самій країні, національне військове виробництво організовується завжди. Зброя ж є й залишатиметься в доступній для огляду перспективі матеріальною запорукою національної безпеки держав за наявності потенційно конфліктного міжнародного оточення.

Контроль за рухом товарів і технологій військового призначення, а також реєстрація експортно-імпортних операцій є досить складними. Це, у першу чергу, пов'язано з переданням озброєнь, яке сторони з політичних інтересів та міркувань далеко не завжди бажають афішувати. Особливо це стосується відносин з так званими "проблемними" країнами або учасниками збройних конфліктів, до яких світовим співтовариством вжито обмежувальних санкцій чи ембарго.

Політичні наміри доповнюються й чисто меркантильними міркуваннями: торгівля зброєю — справа досить прибуткова, а її постачання всупереч заборонам дає ще більший зиск. Внаслідок цього існують легальний "білий" ринок озброєнь, "чорний" нелегальний та ринок "сірої" торгівлі, коли офіційних міжнародних заборон не існує, але країна-експортер з певних міркувань не бажає здійснювати торговельні операції за схемою "постачальник - кінцевий користувач" або декларувати їх на державному рівні.

Розробка нових зразків озброєння, що задовольняють запити покупців з одного боку, обмежується інтересами власної безпеки, а з іншого - високий рівень складнощів, значна частка унікальних зразків викликають необхідність встановлення тісних контактів заздалегідь, до початку виробництва товару, тобто вже на стадії проектування та розробки техніко-економічних параметрів. Постачання складних видів техніки вимагає встановлення між продавцем та покупцем тривалих відносин, які не припиняються й після поставки виробів у зв'язку з монтажем, налагодженням та введенням в експлуатацію, а також технічним обслуговуванням у процесі експлуатації (навчання персоналу тощо).

Змінюються способи передачі товарів військового та подвійного призначення замовникам. Все більше країн схиляються до використання офсетних схем, пов'язаних з купівлею технологій та розгортанням виробництва озброєнь на власній території.

На ринку зброї не існує будь-яких квот і незважаючи на величезну відмінність у цінах виробників, ніким і ніколи не запроваджувалися антидемпінгові заходи, що є усталеною практикою ГАТТ/СОТ на ринках звичайних товарів. Провідна роль держави у воєнній сфері вносить специфіку в механізм ціноутворення. Існує монополія — єдиним споживачем виступає держава. Йде боротьба за весь ринок певного товару, або конкуренція відсутня зовсім, тому ціни тут монополістичні та олігополістичні. Вони зростають при скороченні попиту. Вартість виробів постійно підвищується.

При цьому, споживання зброї розподілилося на ситуативне та довгострокове. Ситуативне викликано кількістю збройних конфліктів, війнами, національно-етнічними конфліктами. Довгострокове споживання залежить від застарілості парків воєнної техніки, матеріального та морального зносу стрілової зброї, та інтенсивності її використання, впровадження нових розробок ВПК у серійне виробництво зброї, переозброєння внаслідок посилення політичної та економічної позиції.

 

 

2. Попит, пропозиція, кон'юнктура ринку

Згідно з даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), тільки за останні 10 років через світовий ринок озброєння та військової техніки (ОВТ) пройшло продукції на загальну суму близько 300 млрд. дол.(Додаток Д). Цим видом діяльності займаються близько 50 країн-експортерів (Додаток А,В) і 120 імпортерів (Додаток Б,Г). При цьому слід зазначити, що левова частка світової торгівлі зброєю концентрується в руках вузького кола експортерів і покупців. Так, на 10 основних країн-експортерів припадає близько 90% усіх продажів, а на 30 основних країн-імпортерів — близько 85% закупівель озброєння і військової техніки у світі.

На протязі 1997-1999 рр. з’явилася тенденція до зміни товарної структури експорту і імпорту, а саме: почала знижуватись частка озброєнь і військової техніки для військово-повітряних сил при одночасному зростанні сегменту морських озброєнь. Це викликано тим, що більшість конфліктних зон розташовано в районах островів і морських проток. Відносна безлюдність цих територій, відсутність на ній економічної інфраструктури одночасно з високим стратегічним і економічним значенням даних пунктів підвищує виникнення там збройних конфліктів. Це означає, що ринок військово-морських озброєнь буде зростати.

Нині цей ринок практично поділений між США та європейськими країнами (Англія, Франція, ФРН, та ін.), Росією, Китаєм. Але починають з’являтися нові військово-промислові держави – Ізраїль, Індія, Тайвань, Туреччина, Бразилія, Аргентина, Іран. Власні проекти окремих бойових засобів і незначне виробництво налагодили Єгипет, Південна Корея, Пакистан.

США контролюють 50% – 60% світового ринку озброєнь, а на Близькому Сході – до 70%. США ще з початку 90-х років вдалося помітно розширити свою присутність на всіх регіональних ринках озброєння і військової техніки (ОВТ). Їх питома вага в поставках зброї державам Центральної, Південної, Південно-Східної Азії і Далекого Сходу досягла приблизно 34%. На латиноамериканському ринку озброєнь частка США склала 25%. На ринках Близького та Середнього Сходу частка зросла до 47%. На африканському військовому ринку часта США також зросла і на даний момент становить 3,7%.

Серед головних об’єктивних причин посилення впливу США можна вважати розпад СРСР та ліквідацію Організації Варшавського Договору, що послабили експортний потенціал цих держав переважно через порушення колишніх зв’язків і роботу на загальний ринок озброєнь: відповідно до санкції ООН, закриття для пострадянських країн-постачальників ОВТ ринків зброї Лівії, Іраку та Югославії, а також складне фінансово-економічне становище ряду держав, що орієнтувалися на радянську зброю.

Новим аспектом завоювання ринків США є продаж надлишків озброєнь за заниженими цінами або безкоштовна їх передача тій чи іншій країні для посилення свого впливу в регіоні. Такий підхід сприяє недопущенню проникнення конкурентів на традиційні американські ринки і додатково зв’язує військову інфраструктуру імпортерів системою взаємних послуг.

Нині представники урядів шести провідних країн Західної Європи – Великобританії, Франції, ФРН, Італії, Іспанії та Швеції – досягли взаєморозуміння в питаннях необхідності об’єднання зусиль для повної ліквідації конкуренції на ринках озброєнь і реструктуризації існуючих військових програм в “Єдину європейську оборонну ініціативу” (ЄОІ). Дана ініціатива орієнтована на розробку єдиної європейської оборонної стратегії на основі міждержавних угод і серії відомчих актів для удосконалення схеми інформаційного й технологічного обміну між державами-учасникаси військово-технічного співробітництва.

Друге місце за обсягами експорту у світі займає Російська Федерація. Структуру російського експорту, зазвичай, формують авіаційна промисловість (62%), військове суднобудування (24%), системи протиповітряної оборони (6%) та сухопутне озброєння (6%).

Найбільшу частку російського експорту складає військова авіаційна техніка, яка представлена літаками, гелікоптерами та авіаційними системами озброєння (авіаційні кулемети та швидкострільні авіаційні пушки, керовані ракети), системами навігації та спостереження.

У структурі російського ВПК у галузі авіаційної промисловості працюють дослідно-конструкторські бюро та авіаційні заводи, на яких виробляють широкий спектр оснастки та агрегатів.

Авіаційну техніку військового призначення проектують ДУП «АВПК  «Сухой», ЗАТ «Авіатор Авіаційний завод», НВК «Іркут», Нижньогородський авіабудівний завод «Сокіл», а також ДКБ «Туполева», «Яковлева» та «Берієва».

Двигуни за замовленням зазначених підприємств виробляють ВАТ «Моторостроитель», НВО «Сатурн», завод ім. Клімова, ВАТ «КМПО», ВАТ СМПП.

Разом з цим, на сьогодні Росія продає на зовнішньому ринку зразки озброєнь, створені у 1970-1980 роках. На думку експертів, експортний потенціал цієї зброї вичерпає себе до 2010 року. Тому, вже сьогодні Росія програє США у тендерах на поставку авіатехніки.

 

 

 

 

 

3. Регіональні відміни ринку

Африка. Частка африканських країн у імпорті озброєнь складала 6% від загальносвітового обсягу торгівлі у 2003-2010 рр. і 5% у 1998-2002 рр. Чотири північноафриканських країни (Алжир, Лівія, Марокко, Туніс) імпортували 32% від цього числа в 2003-2010 рр. і 44% у 1998-2002 рр. У 2003-20010 рр. частка Південної Африки серед усіх країн південніше Сахари складала 42%. Обсяг імпорту усіх інших країн південніше Сахари у загальносвітовій торгівлі складав лише 2%. Імпорт зброї у африканські країни може мати великий вплив на конфлікти, що протікають у регіоні.

• У 2003-2010 рр. Судан отримав 87% озброєнь від Росії і 8% від Китаю. В тому числі він отримав 20 військових гелікоптерів (Mi-24 або Mi-17) і 12 бойових літаків MiG-29 від Росії. Китай експортував у Судан 9 легких бойових літаків (K-8 і A-5C). Деякі з цих літаків можуть бути використані в Дарфурі всупереч резолюції ООН.
• Чад отримав 6 військових гелікоптерів з невідомих джерел і близько 25 одиниць бронетехніки від Бельгії та 1 легкий бойовий літак від Швейцарії в 2006 та 2008. Ця зброя може бути застосована проти повстанців.

 

Америка. Частка американських країн у імпорті озброєнь складала 9% від загальносвітового обсягу торгівлі у 2003-2010 рр. і 8% у 1998-2002 рр. Частка південноамериканські країни у світовій торгівлі озброєннями склала 5% у 2003-2007 рр. на 47% більше ніж за період 1998-2002 рр. Більша частина цієї зброї була використана для модернізації та внутрішніх проблем безпеки.

• За період 2003–2010 Чілі стало 12 найбільшим імпортером зброї в світі, збільшивши імпорт в порівнянні з 38 місцем у 1998–2002. Це зростання завдячує передусім замовленню в 2006 і 2008 10 нових F-16C у США, 18 б/в F-16Am у Нідерландів, 4 б/в фрегатів у Нідерландів і 3 б/в фрегатів у Великої Британії.
• За період 2003–2010 Венесуела стала 24 найбільшим імпортером зброї в світі, збільшивши імпорт в порівнянні з 56 місцем у 1998–2002. 92% венесуельської зброї імпортовано в Росії. Включаючи бойові літаки SU-30MK і військові гелікоптери Mi-35, Mi-26 та Mi-17.