Економіко-географічне районування території України

Рівень життя населення  трактується як одна з найважливіших  соціальних категорій, що формується під  впливом взаємодії всіх без виключення суб’єктів економічних відносин. Його підвищення (соціальний прогрес) має бути пріоритетним напрямом державної  соціально економічної стратегії, зокрема спрямованої на реалізацію засад соціально орієнтованої ринкової економіки [17, 36].  

У цілому за рівнем доходів на одного жителя регіони  України можуть бути поділені на три групи: з відносно високими доходами, із середніми доходами й з відносно низькими доходами (рис. 2.6.).

Рис. 2.6. Доходи населення  та рівень безробіття за регіонами  України (2010 р.) (побудовано автором за даними [52])

До регіонів з  відносно високими доходами населення (вище середніх по Україні) можна віднести м. Київ (близько 7400 грн. на людину в рік), а також Дніпропетровський, Донецький, Запорізький, Полтавський, Харківський регіони (4200 грн. і більш на людину). З середніми доходами - Київський (обласний), Луганський Львівський, Миколаївський, Сумській, Чернігівський регіони (4000-4200 грн.). З відносно низькими доходами – АР Крим, Вінницький, Волинський, Житомирський, Закарпатський, Івано-Франківський, Кіровоградський, Тернопільський, Херсонський, Хмельницький, Черкаський, Чернівецький регіони.

Головним чинником  бідності в Україні є майнове розшарування населення. Незважаючи на те, що в останні  роки диференціація доходів населення  України, яка катастрофічно зростала протягом 90-х років, дещо стабілізувалась, вона залишається досить вагомою  і супроводжується загальним  падінням рівня життя населення.

Серед соціально-економічних  районів можна виділити райони з  найбільшою заробітною платою – Карпатсько-Галицький, Київський, Харківський та Причорноморський. Самі низькі показники у Волинському  та Центральному соціально-економічних районах.

Узагальнення світового  і вітчизняного досвіду визначення конкретних параметрів, за допомогою  яких можна оцінити ступінь задоволення  соціально-економічних потреб людини, свідчить про те, що на сучасному  етапі ще не визначені обґрунтовані критерії об’єктивної оцінки показників, на основі яких можна визначити реальний якісний стан рівня життя різних соціальних верств населення та здійснити  їх структурне ранжування.

Ефективна державна політика, спрямована на забезпечення досягнення відповідного життєвого рівня населення, може бути реалізована лише за умови  всебічного врахування системної дії  комплексу соціально-економічних  чинників, та застосування повної та репрезентативної системи показників оцінки рівня життя [32, 33, 38].

Метою соціальної політики держави має бути створення умов для розвитку та функціонування соціальних відносин, всебічного розвитку творчого потенціалу населення. Ринкова економіка  передбачає зміну самої системи  державного регулювання, потребує нових, адекватних умовам ринку, податкове  законодавство, систему законів  щодо захисту прав споживача та соціальному  забезпеченню та інші. Також відчутна потреба у правовому забезпеченні масової приватизації державного та муніципального майна.

Основними напрямками підвищення рівня життя мають бути: реформування оплати праці з метою підвищення платоспроможного попиту населення  та сприяння економічного зростання  виробництва, створення ефективних стимулів до праці і підвищення її якості, активна політика на ринку  праці; створення системи загальнообов’язкового  державного страхування для запобігання  незахищеності у разі втрати доходу; подолання бідності.

РОЗДІЛ 3

  ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ  РЕГІОНІВ ТА ЕФЕКТИВНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ  ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ  україни

Важливою умовою сталого розвитку регіону є взаємоузгодженість між діями органів влади на державному та регіональному рівнях. Для досягнення такої взаємоузгодженості доцільно переглянути механізми взаємодії органів влади з метою формування та реалізації регіональної політики. Важливим аспектом моделі сталого розвитку є співвідношення централізму і децентралізму в управлінні. Якщо не досягнуто необхідного ступеня децентралізації управління, то неминучою є боротьба з центром. Враховуючи досвід перехідної економіки, стає очевидним, що увагу необхідно перенести на регіони, створивши нормальні макроекономічні умови для їхнього функціонування та розвитку.

Необхідна самоорганізація  суспільства «знизу» при формуванні стратегічних планів «згори», тобто регіональна політика формується і реалізується на регіональному рівні відповідно до сформульованих державою цільових орієнтирів розвитку.

Регулювання територіального  розвитку є методом реалізації регіональної політики. Концепція регулювання територіального розвитку - це системне поняття, яке варто розглядати як обґрунтування способу досягнення поставлених цілей розвитку регіону в довгостроковій перспективі; як механізм реалізації цілей і задач державної регіональної політики на різних етапах реформування економіки [4, 14, 38].

Розрізняють державне і ринкове регулювання (вплив) на економіку регіону. Обидві форми повинні взаємно доповнюватися і постійно взаємодіяти між собою.

Методи державного регулювання територіального розвитку. Розрізняють прямі й непрямі методи проведення регіональної політики. У першому випадку держава активно бере участь у капіталовкладеннях, спрямованих на удосконалення територіальної структури господарства (створення центрів росту, промислових парків, інфраструктури в районах переваги й інші).

У другому - державу  через фінансову (податкову, митну) систему намагається створити відповідний економічний «клімат» у тих або інших районах для стимулювання їх прискореного розвитку і для керування міграційними потоками.

Сьогодні в  Україні застосовуються наступні механізми  регулювання регіонального розвитку:

• програмування регіонального розвитку;
• регулювання міжбюджетних відносин;
• запровадження спеціального режиму інвестування;
• централізовані капіталовкладення та інвестиційні субвенції;
• регулювання транскордонного та прикордонного співробітництва.

Одним з найпоширеніших інструментів державного регулювання розвитку регіонів є розроблення відповідних середньо- та довгострокових програм [36, 45, 47].

З початку 90-х  рр. згідно з домінуючими на цей  час у наукових колах поглядами на подальший регіональний розвиток України вважалося за доцільне поділити територію держави на укрупнені економічні райони та сформувати на їх базі територіально-господарські комплекси.

За ініціативою  уряду були розроблені комплексні програми соціально-економічного розвитку п'яти економічних районів - Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор'я та Придністров'я на період 1996-2000 рр. Вартість цих програм у цінах 1996 р. становила понад 60 млрд. грн., у тому числі 24 млрд. грн. передбачалося фінансувати з Державного бюджету.

З метою реалізації програм пропонувалося створити на державному рівні спеціальні органи управління. Проте жодна з програм, які за проектом мали увійти до економічних районів, органами влади областей затверджена не була. Незважаючи на схвалення урядом, вони не фінансувалися. В подальшому було прийнято рішення про доцільність їх реалізації силами регіональних органів за рахунок місцевих бюджетів.

Такий підхід до організації регіональної політики базувався на необхідності здійснення адміністративно-територіальної реформи, якою передбачалося укрупнення областей з відповідною зміною існуючої схеми державного управління на регіональному рівні.

Аналіз виконання  цих програм свідчить про те, що жодна з них у повному обсязі не реалізована, фінансування запланованих заходів як з державного бюджету, так і з місцевих джерел було недостатнім.

З метою визначення правових, економічних та організаційних засад формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складової частини загальної системи державного регулювання економічного і соціального розвитку держави, 23 березня 2000 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Законом встановлюється загальний порядок розроблення, затвердження та виконання зазначених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Сьогодні регулювання  соціально-економічного розвитку регіонів увійшло до пріоритетних завдань державного управління, є одним із ключових питань у процесі становлення нової моделі соціально зорієнтованої ринкової економіки в Україні, вагомим механізмом забезпечення територіальної цілісності та суспільно-політичної стабільності в державі.

Зазначимо, що, на жаль, несистемність української державної політики та діяльності у сфері регіонального розвитку стала однією з важливих причин стримування соціально-економічного розвитку держави, ускладнення умов для зміцнення позицій України у міжнародному економічному співробітництві, повільного здійснення ринкових перетворень на місцях, виникнення та загострення багатьох соціальних, економічних, екологічних та інших проблем.

Аналіз реформування економічних відносин в Україні  за роки її незалежності свідчить про те, що перехід економіки регіонів до ринкових відносин відбувався недостатньо врегульовано. Внаслідок цього звичні територіальні пропорції виявилися зруйнованими. Замість поступового нівелювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів відбулася їхня подальша диференціація, збільшувалася поляризація між регіонами за рівнями соціального розвитку та потужністю економічного потенціалу.

За таких обставин в Україні гостро постала необхідність формування і реалізації активної державної регіональної політики. Створення ефективної моделі взаємодії центральних та регіональних і місцевих органів влади є важливою складовою адміністративної реформи [3, 40, 62].

Зупинимося на окремих актуальних проблемах регіональної політики України на сучасному етапі, які мають бути вихідними під час розробки відповідної тактики і стратегії регіонального розвитку.

По-перше, суспільно-політичне  значення регіональної політики держави необхідно розглядати в першу чергу з точки зору його ролі у розбудові системи державного управління, демократизації та формування громадянського суспільства, зміцнення системи місцевого самоврядування.

По-друге, сьогодні необхідно зосередитися на розгляді регіональної політики з точки зору реалізації її головних завдань, які визначено у Концепції державної регіональної політики України, затвердженої Указом Президента України в травні 2001 року.

По-третє, розглядаючи  проблему зміцнення потенціалу розвитку регіонів, потрібно виходити з того, що основним пріоритетним завданням регіональної економічної політики має стати запровадження на регіональному рівні інвестиційно-інноваційної моделі розвитку, забезпечення подальшого розвитку науково-технологічного, інноваційного та людського потенціалів регіонів, підвищення конкурентоспроможності економіки регіонів на внутрішньому та зовнішньому ринках.

По-четверте, необхідно  зазначити, що, на жаль, сьогодні в Україні не вдалося сформувати цілеспрямовану систему реалізації державної регіональної політики. В регіональній політиці домінує ситуативний підхід. Існуючі механізми державного регулювання регіонального розвитку успадкували принципи централізованої системи, можливості якої вже вичерпані. Аналіз результатів застосування інструментів державного регулювання розвитку регіонів засвідчив їхню низьку ефективність. Тому необхідно зосередити увагу на виробленні системи механізмів державного регулювання регіонального розвитку, адекватної сучасному стану регіонального розвитку в країні та з урахуванням наукових і практичних надбань у цій сфері.

По-п'яте, невирішеною  є проблема організації управління регіональним та місцевим розвитком. На даному етапі відсутні належні механізми координації: з одного боку, центральних органів виконавчої влади між собою щодо конкретної території; з іншого - між ними та місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування в узгодженні цілей та пріоритетів розвитку. Немає чіткого розмежування сфер повноважень та відповідальності між цими органами.

Місцеві органи влади не мають повноцінного законодавчого підґрунтя та фінансового забезпечення для виконання делегованих та власних повноважень. Тому необхідно визначити реальні шляхи підвищення ролі місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у зміцненні потенціалу регіонального та місцевого розвитку і їхньої відповідальності за розвиток відповідних територій.

По-шосте, проблему зміцнення потенціалу регіону потрібно розглядати не через дотації (трансферти), хоча й це необхідно робити, а передусім через збільшення надходжень до місцевих бюджетів шляхом сприяння розвитку підприємницької діяльності,   зокрема,   малого   підприємництва,   розвитку   сучасних форм коопераційних зв'язків суб'єктів підприємництва тощо. Джерелом забезпечення розвитку регіонів має стати мобілізація їхнього внутрішнього потенціалу, його модернізація відповідно до вимог формування й запровадження інноваційної моделі розвитку економіки.