Економічне районування i територіальна організація продуктивних сил

Мезорайонування охоплює господарські комплекси адміністративних областей, Автономної Республіки Крим, а також великі агломерації. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в масштабах основних економічних районів. Саме на рівні мезорайонів, тобто комплексів областей, крупних міст і міської агломерації, промислових вузлів з тісними економічними зв'язками між ядром району і його периферією, в Україні здійснюється управління регіональним розвитком, оскільки на обласному рівні сформовано систему регіональних органів управління та місцевого самоврядування. На цьому рівні розробляються прогнози, програми та плани соціально-економічного розвитку регіонів. Одночасно тут створюються можливості для маневрування робочою силою, транспортними засобами і матеріальними ресурсами завдяки організуючій ролі місцевих порад народних депутатів.

Мікрорайонування  передбачає поділ мезорайонів на мікрорайони, що являють собою локальні соціально-економічні комплекси, які представлені групою низових адміністративних районів, окремим адміністративним районом чи певним міським комплексом. Особливості проведення мікрорайонування полягають у:

-  великому значенні при оперативному  управлінні територією, тобто вирішенні поточних територіальних проблем;

- визначення меж районів передовсім виробничими зв'язками підприємств місцевого значення, а також соціальними зв'язками;

- частій зміні меж мікрорайонів, що може бути обумовлено як  змінами у економічній сфері  (розвитку промисловості, транспорту, сільського господарства), так і у соціальній (демографічній ситуації, розселенні населення та ін.).

Мікрорайони – основа для встановлення кордонів економічних районів вищого таксономічного рангу. У більшості – це вузли, у меншій мірі промислові і агропромислові центри з невеликою чисельністю населення.

Його економічний фундамент  – місцеві господарські зв'язки, що виникають між сільськогосподарською і переробляючою промисловістю, підприємствами обслуговування. Також формуються господарські контакти місцевих економічних центрів з прилеглою територією. У локальних районах тісно переплітаються галузеві і територіальні аспекти розвитку суспільства, в т.ч. раціональне використання всіх ресурсів території, основних виробничих фондів і інфраструктури.

6. Історія  економічного районування

Перші спроби районування території України припадають на період входження її до складу Російської імперії. Відомі схеми районування розроблені О.Радищевим, К.Германом, К.Арсеньєвим, М.Огарьовим, П.Семеновим-Тянь-Шанським, Д.Менделєєвим.

У XX ст. районологічна думка  розвивалась паралельно: один напрям у рамках радянської школи на державній організаційній основі, а інший — вченими, що працювали за межами України (С.Рудницький, В.Садовський, А.Синявський, К.Дубняк та ін.).

Перша спроба виокремлення економічних  районів на загальнодержавному рівні була проведена у 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І.Г.Олександрова. Відповідно до цієї схеми територія України була поділена на два великі райони: Південний гірничопромисловий з центром у м. Харків та Південно-Західний з центром у м. Києві, що мав сільськогосподарський-напрям розвитку. Спроба вважається невдалою, оскільки уряд України на прийняв цього поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виокремив Україну як єдиний економічний район.  У довоєнний період для внутрішньо республіканського планування територію України поділили на частини на основі об'єднання у великі групи адміністративних округів. Але у зв'язку з нестабільністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.

Схема районування, близька до сучасної, була розроблена після того, як були утворені області України, а також  завершилось об'єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалось науково обґрунтоване розроблення мережі економічних районів. Початок було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К.Г. Воблого. В основу виділених районів було покладено об'єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виокремили п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська).

У зв'язку з переходом управління економікою за територіальним принципом у 1957 році було розроблено схему економічного районування території України, що передбачала виділення 11 економічних адміністративних районів. У 1962 р. економічні адміністративні райони були збільшені, а їх кількість зменшена до 7: 1) Донецький (Донецька і Луганська області); 2) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); 3) Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області); 4) Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області); 5) Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області); 6) Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області); 7) Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області). Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами укрупнених економічних районів: Донецько-Придніпровського, Південного, Південно-Західного.

Виокремлення великих економічних  районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших великорайонних загальнодержавних завдань у процесі розроблення планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил як у старих районах, так і особливо в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.).

7. Сучасне  економічне районування

Після розпаду СРСР в умовах переходу України до ринкової економіки і  самостійного економічного розвитку мережа укрупнених економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України. Таким чином, виникла невідкладна проблема розроблення і затвердження мережі економічних районів, яка б відповідала потребам подальшого розвитку економіки України.

Співробітники Національного інституту  стратегічних досліджень під керівництвом професора В.А. Поповкіна виділили 5 внутрішньо-республіканських макрорайонів: 1)Центрально-Український; 2) Донбас і Придніпров'я; 3) Слобідська Україна; 4) Причорноморський; 5) Західноукраїнський. Дещо пізніше (1994 р.)

В.А. Поповкін розробляє таку схему  економічного районування України: 1) Донбас — Донецька, Луганська області; 2) Катеринославське Придніпров'я — Дніпропетровська, Запорізька області; 3) Слобідська Україна — Полтавська, Сумська, Харківська області; 4) Київське Полісся — Житомирська, Київська, Чернігівська області; 5) Одесько-Таврійський (Північне Причорномор'я) — Миколаївська, Одеська, Херсонська області; 6) Українські Карпати — Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області; 7) Поділля — Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області; 8) Середнє Придніпров'я — Кіровоградська, Черкаська області; 9) Волинське Полісся — Волинська, Рівненська області; 10) Крим — Автономна Республіка Крим.

Професор Ф-Д. Заставний (1992-1994 рр.) поділяє територію України на три великих економічних райони — Східний, Західний, Південний, у межах яких виділені райони другого рівня — внутрішньо республіканські економічні райони. У складі Східного — Північно-Східний, Донецький, Придніпровський; у межах Західного — Центрально-Поліський,  Західно-Волинський, Карпатський, Подільський, Центрально-Український; Південному великому економічному районові відповідає Причорноморський внутрішньо республіканський економічний район.

Професор О.І. Шаблій розробив таку схему соціально-економічного районування України (1994 р.): 1) Центральний район у складі Київської, Житомирської, Чернігівської, Черкаської та Вінницької областей; 2) Західний — Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Рівненська, Волинська області; 3) Північно-Східний — Харківська, Сумська, Полтавська області; 4) Східний — Донецька та Луганська області; 5) Центрально-Східний — Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області; 6) Південний — Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим.

 Соціально-економічні райони виділені О.І. Шаблієм за п'ятьма головними ознаками. По-перше, такі райони мають свої соціально-економічні ядра та відповідні «регіональні столиці». По-друге, у кожному районі формується своя регіональна територіальна соціально-економічна система, що поєднує населення, природу, господарство, соціальну, економічну та екологічну сфери життєдіяльності регіону. Третьою ознакою є спеціалізація регіону в загальнодержавному поділі праці. Кожен регіон виступає інтегративною ланкою народногосподарського комплексу України і виконує певні загальнодержавні функції у сферах виробництва та послуг.

Соціально-економічний район повинен  мати принаймні потенційну можливість регіонального регулювання та координації соціально-демографічних, економічних, етносоціальних процесів, що відбуваються у його межах, управління господарським комплексом регіону. Це четверта ознака районування. П'яту ознаку автор називає «гіпотетичною»: у перспективі, за умови зміцнення нашої унітарної держави, може ставитись питання і федеративного статусу районів.

Професор М.Д.Пістун (1995 р.) поділяє Україну на дев'ять суспільно-географічних районів: 1) Столичний (Київський) у складі Київської, Житомирської та Чернігівської областей; 2) Центральний — Черкаська та Кіровоградська області; 3) Північно-Східний — Харківська, Полтавська, Сумська області; 4) Донецький — Донецька та Луганська області; 5) Придніпровський —- Дніпропетровська та Запорізька області; 6) Причорноморський — Автономна республіка Крим (АРК), Одеська, Миколаївська та Херсонська області; 7) Подільський — Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області; 8) Прикарпатський — Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області; 9) Північно-Східний — Волинська та Рівненська області. Райони виділені в результаті синтезу даних наукової та навчальної літератури з соціально-економічного районування

Схема районування М.Д.Пістуна найбільшою мірою враховує соціально-економічні внутрірайонні зв'язки. Райони є порівняними за площею, виділені відповідно до принципів територіальної цілісності, історичності, перспективності та адміністративного. Це є підставою для використання саме цієї схеми при характеристиці економіки регіонів України.

Згідно одному з підходів у Верховну Раду було представлено така схема  і економічного  мезорайонування(1998 р):

1. Донецький (Донецька, Луганська області);
2. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька області);
3. Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);
4. Центральний (Київська, Кіровоградська, Черкаська області);
5. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);
6. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
7. Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області);
8. Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим)

У регіоналістиці можна говорити про  існування двох видів класифікацій, на яких засновано два види районування. Перший - спеціальний (галузевий) вид класифікацій, другий - інтегральний. Спеціальний відбиває який-небудь один аспект досліджуваних об'єктів. На ньому засновані галузеві види районування - геоморфологічне, ґрунтове, геоботанічне, зоогеографічне, етнографічне, історико-географічне, промислове, сільськогосподарське, природно-ресурсне, рекреаційне та інші, оскільки кожному з аспектів досліджуваних об'єктів відповідають свої класифікація та районування. Різноманіття аспектів досліджуваних об'єктів породжує різноманіття галузевих класифікацій і районувань.

Інтегральний вид класифікації заснований на багатоаспектному підході, тобто використанні всієї доступної інформації про об'єкт, що характеризує його як цілісність. Такий підхід дозволяє врахувати зв'язки між елементами системи, на які не звертається увага при спеціальному районуванні, але вони є важливими для цілісного розгляду об'єкта.

Розглянуті варіанти економічного районування України показують, що спочатку використовувалася невелика кількість характеристик об'єктів або один синтетичний показник, потім перейшли до інтегрального районування з використанням основних економічних і деяких природних характеристик. В останніх роботах з районування України стали використовуватися соціально-демографічні та історико-економічні характеристики. Таким чином, первісно спеціальне економічне районування як би «переросло» себе й стало інтегральним.

Відбулася також зміна інструментарію районування. Перші схеми районування України були отримані практично інтуїтивно, експертним методом на основі якісних характеристик. Згодом для районування усе ширше стали залучати кількісні показники у вигляді статистичних даних.