Економічне районування i територіальна організація продуктивних сил

Традиційні ці фактори прийнято об'єднувати у такі групи:

- фактори, що відображають розширення  природних основ районоутворення; в результаті їх дії відбувається вдосконалення регіонального природокористування;

- фактори, що відображають рівень  розвитку і характер розміщення  продуктивних сил; вони обумовлюють  локалізацію окремих об'єктів  на території, яка залежить від розвитку комбінування і концентрації виробництва, зрушень у розміщенні і підвищення рівня кваліфікації трудових ресурсів тощо;

- фактори, що безпосередньо відображають  територіальну організацію суспільної праці (розвиток територіального поділу і кооперації праці);

- фактори, що фіксують управління  виробництвом і суспільством у цілому (проведення державної регіональної політики, розвиток місцевого самоврядування).

Крім цих факторів, що були виділені А.М.Колотіевським, на формування районів  впливають сучасні процеси у суспільному розвитку: глобалізація, регіоналізація, міждержавна інтеграція та ін. Глобалізація світової економіки посилила вплив зовнішніх чинників на регіональний розвиток. Так, під впливом глобалізаційних процесів перебуває щонайменше 40% виробництва промислової продукції, 60% світового валового продукту, 70-80% міжнародної торгівлі та світових фінансів. Під впливом, у тому числі цих процесів, район наразі розглядається не тільки як територіальна підсистема національної економіки, а й як самостійний суб'єкт власності та економічної діяльності, ринок збуту та певний соціум. Сьогодні регіони є активними суб'єктами процесу регіоналізації та глобалізації.

Під час районування необхідно  дотримуватися певних принципів, які випливають із закономірностей районоутворення і водночас є основою методів членування території.

Принципи районування - вихідні положення, правила, якими користуються вчені у процесі обґрунтування мережі районів певної країни.

Найважливішим і найістотнішим  є принцип об'єктивної територіальної цілісності. Відповідно до нього економічний район є не статичною однорідною територією, а соціально-економічною єдністю, цілісністю, яка забезпечується сформованістю на території господарського комплексу відповідного рівня, в якому розвиваються галузі спеціалізації, базові, допоміжні, супутні, обслуговуючі. Важливі принципи районування, такі як економічний, єдності спеціалізації і комплексності, можна розглядати як часткові щодо принципу територіальної цілісності.

Важливим принципом інтегрального районування є принцип тяжіння, сутність якого полягає у необхідності включення в межі району як ядра, так і навколишньої території, яка знаходиться під його районоформуючим впливом. Це вимагає вивчення всієї сукупності зв'язків: виробничо-природних, соціально-виробничих, виробничих, соціальних, управлінських та ін. Ядра районів є чітко вираженими, в той час як периферійні частини такої чіткості не мають.

Принцип перспективності, або конструктивності, визначає часову властивість мереж районування. Відповідно до нього районування має вирішувати проблеми, які можуть виникнути у районі. Районування може реконструювати минуле, передавати стан регіоналізації соціально-економічної диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції.

Економічний принцип передбачає наявність у складі економічного району східних по рівню розвитку територій.

Адміністративний принцип – принцип відповідності соціально-економічного районування адміністративно - територіальному пристрою України. Урахування адміністративного принципу районування створює умови для управління територією у майбутньому, а також спрощує процес розробки і реалізації програмних і прогнозних документів. Водночас не завжди доцільно враховувати адміністративні межі при проведенні районування. Сучасний адміністративний поділ не є досконалим, що проявляється у тому, що частини окремих областей тяжіють до центрів поза їх межами. Наприклад, східна частина Кіровоградської області тяжіє до Кривого Рогу більшою мірою, ніж до обласного центру. Подібні вади сучасного адміністративно-територіального поділу покликана усунути адміністративна реформа за допомогою в тому числі районування.

Крім вищезгаданих принципів, часто  при проведенні районування виходять з принципів:

1) урахування історико-географічних  особливостей українських земель, національного і етнічного складу населення;

2) збереження єдності локальних  систем розселення;

3) посилення територіальної спеціалізації  виробництва та можливостей для комплексного економічного і соціального розвитку території;

4) урахування економіко-географічного  положення території та його  впливу на розміщення підприємств, установ і організацій. Важливо, щоб виділені райони були одномасштабними, тобто величини їх економічних потенціалів були між собою близькими (за такими показниками, як обсяг валового внутрішнього продукту, вартість основних фондів, чисельність населення та ін.). Це сприятиме вдосконаленню територіального управління.

Критерії районування визначаються, виходячи з принципів, що є необхідними для вибору варіантів районування. К.Мезенцев виділяє найголовніші критерії:

• підвищення рівня сформованості  території через розв'язання вузлових проблем району;

• збільшення раціональності використання ресурсного потенціалу;

• зростання ефективності економічного розвитку;

• підвищення ефективності соціального  розвитку;

• поліпшення екологічної ситуації.

Критерії відображають динаміку соціальних, економічних процесів і явищ, що безпосередньо пов'язані з утворенням районів. Набір критеріїв, за якими проводиться районування, не є сталим. Раніше пріоритет надавався економічним критеріям, а зараз — соціальним і екологічним.

За допомогою обраних дослідником  показників районування можна досягти  максимального врахування факторів районоутворення. Група показників може уточнювати окремий критерій. Більше інформації несуть показники районування, що є розрахунковими індексами спеціалізації, концентрації, комплексності та пропорційності людської діяльності порівняно з первинною статистичною інформацією (обсягами валової доданої вартості району, промислової і сільськогосподарської продукції та ін.)- Система показників ґрунтовно була розроблена групою дослідників під керівництвом В.А.  Поповкіна. Всього при проведенні районування використовувалося понад 50 показників, що були ранжирувані відповідно до їх ролі у районоутворенні. Основними вимогами до показників визначено їх змістовність і мінімізацію впливу цінового фактора на їх розмір.

Дослідниками виділяється дедуктивний  та індуктивний підходи до районування. Дедуктивний підхід (іншими словами — «згори») передбачає поділ території на макрорайони, які в свою чергу поділяються на мезо- і мікрорайони. Його застосування дозволяє виявити основні ядра районоутворення та загальні обриси районів без деталізації меж. Індуктивний підхід передбачає детальний аналіз статистичної інформації, аналіз економічних і соціальних зв'язків та делімітацію кордонів спочатку на найнижчому рівні і лише в кінці — проведення макрорайонування.

4. Районний  господарський комплекс

 

Поява і розвиток економічних  районів тісно пов'язана з розвитком  і розміщенням продуктивних сил. Економічні райони не можуть існувати без території, без конкретної географічної основи. Спільність території – обов'язкова ознака економічного району.

Функціональні компоненти економічного району – це галузі або  види господарської діяльності (виробничої або соціальної).

По функціональній ролі виділяються:

1. Головні галузі (галузі спеціалізації, що профілюють галузі), які визначають місце економічного району в системі географічного розподілу праці, формують функціональний профіль району, визначають контур району і його кордонів.
2. Базові галузі, поставляють сировину і паливо головним галузям і іншим видам діяльності. Розміщення базових підприємств уточнює кордони районів. Окремі з них можуть набирати значення головних.
3. Супутні галузі формують побічні витки головних виробництв на основі раціонального і повного використання сировини або відходів при їх переробці. Супутні галузі підсилюють комплексність господарства району (наприклад, металургійна промисловість з виробництвом хімічної продукції).
4. Додаткові галузі, також виробляють спеціалізовану продукцію або послуги, але технологічно не зв’язані з головними або супутніми галузями (наприклад, виробництво ртуті в Донбасі).
5. Місцеві (підсобні) галузі – задовольняють своєю продукцією або послугами потреби свого району і існують незалежно від його спеціалізації в масштабі всієї країни, активно впливаючи на підвищення рівня життя населення.
6. Обслуговуючі галузі поставляють іншим видам (основним) електроенергію, паливо, воду, будматеріали і забезпечують потреби в ремонті, транспортних засобах, послугах культури, науки, охороні здоров'я. Обслуговуючі галузі представлені переважно об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури. Всі вони підсилюють комплексність господарства району.

Ці групи галузей, взаємодіючи  між собою, утворюють районний господарський  комплекс. Зовнішній аспект їх взаємодії виявляється в спеціалізації районів, яка об'єднається  в основному по циклах: виробничим, енерговиробничим, ресурсним. Галузей спеціалізації, як правило, декілька. Вони виробляють або дешевшу або унікальну продукцію, або для розвитку якоїсь галузі є в районі сприятливіші умови.

Для кількісного визначення рівня спеціалізації економічних районів використовуються такі показники, як коефіцієнт локалізації, коефіцієнт душового виробництва, коефіцієнт міжрайонної товарності.

  Коефіцієнт локалізації даного виробництва на території району (К_Л) - це відношення питомої ваги даної галузі в структурі виробництва району до питомої ваги в тій же галузі в країні. Розрахунки виробляються по валовій товарній продукції, основним промисловим фондам і чисельності промислово-виробничого персоналу:

          (1)

де О_Р – галузь району;

П_Р – все промислове виробництво району;

О_С – галузь країни;  

П_С – все промислове виробництво країни.

Іноді цей же коефіцієнт, але який вираховується іншим способом, називається коефіцієнтом спеціалізації (К_С), який   визначається  як співвідношення частки  будь якого регіону в загальному обсязі виробництва і-тої галузі до частки того ж регіону в загальному обсязі виробництва країни.

Відповідно К_Л і К_С невірно сприймати як різні коефіцієнти. Вони мають однаковий зміст, але розраховуються різними способами.

Коефіцієнт  душового виробництва (К_Д) обчислюється як відношення питомої ваги галузі господарства району у відповідній структурі галузі країни до питомої ваги населення району в населенні країни:

           (2)

де О_Р – галузь району;  

Н_Р – населення району;

О_С – галузь країни; 

Н_С – населення країни.

Коефіцієнт міжрайонної  товарності (К_МТ) розраховується як відношення вивозу з району даної продукції до її районного виробництва:

          (3)

Для визначення галузей ринкової спеціалізації  використовується індексний метод, запропонований В.В. Кистановим:

         (4)

де С_У – показник спеціалізації району на відповідній галузі;

У_О – питома вага району в країні по даній галузі промисловості;

У_Р – питома вага району в країні по всій галузі промисловості.

Якщо розрахункові показники більше або дорівнюють одиниці, то, отже, дана галузь виступають як галузь ринкової спеціалізації. Розрахунки показують, що галузі з найбільшою питомою вагою в структурі промислового виробництва країни мають і найбільші показники по коефіцієнтах спеціалізації, локалізації і душового виробництва.

Внутрішній аспект функції району виражається в рівні його комплексно - пропорційного розвитку, тобто цілісного і збалансованого розвитку всіх видів діяльності, органічно пов'язаних з потребами держави. Комплексність - це такий стан взаємозв’язків  між елементами  господарства району, коли при ефективному виконанні головної  зовнішньої народногосподарської функції – спеціалізації району - немає внутрішньорайонних просторових диспропорцій.

На основі взаємодії галузей  усередині комплексу встановлюють рівень освоєності території і типи господарської діяльності. Наприклад, індустріальний, аграрно-індустріальний район або країна; район піонерного освоєння, старопромисловий район.

 

5. Типи економічних  районів

 

Інтегральне районування країни базується  на територіальних соціально-економічних  комплексах різних ієрархічних рівнів та різного ступеня сформованості. Відповідно до цього можна виділити кілька ієрархічних рівнів районування: макро-, мезо-, мікро- та топорайонування.

Макрорайонування  передбачає поділ території на основні економічні райони. Залежно від розмірів країни можна виділяти макрорайони першого і другого порядку, як, наприклад, і було реалізовано в СРСР, коли виділялось три макрорайони першого порядку та 18 — другого порядку. Окремі дослідники зазначають, що макрорайонування може проводитись у країнах з територією не менше 300-500 км². На макрорівні визначається місце району у загальнодержавному поділі праці та, відповідно, галузі спеціалізації господарства.

Кожен з них виконує певні  господарські функції і є ланкою господарства країни. Макрорайони служать основою для складання довгострокових прогнозів розвитку і розміщення продуктивних сил, програм соціально-економічного розвитку районів, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області. Таке районування допомагає раціонально організувати управління продуктивними силами на певній території, що характеризується відповідною спеціалізацією, комплексністю і пропорційністю розвитку усіх галузей.