Автомобілебудування в україні

Основні завдання Концепції:

забезпечення вітчизняного автомобільного ринку технікою, що відповідає міжнародним вимогам  з екології та безпеки;

створення умов для ефективного  використання нових, а також розвитку і модернізації діючих потужностей з виробництва автомобільної техніки, комплектувальних виробів, вузлів, агрегатів і запасних частин;

збільшення обсягу і  розширення номенклатури автомобільної  техніки, комплектувальних виробів, вузлів, агрегатів і запасних частин, що виробляються на вітчизняних підприємствах з використанням новітніх технологій;

забезпечення розвитку конкуренції у сфері виробництва, продажу та обслуговування автомобільної техніки;

зменшення собівартості автомобільної техніки, комплектувальних виробів, вузлів, агрегатів і запасних частин, підвищення продуктивності праці;

інтеграція вітчизняних  підприємств з виробництва комплектувальних виробів, вузлів, агрегатів і запасних частин у світове автомобілебудування;

утворення із залученням інвесторів, зокрема іноземних, нових підприємств з виробництва автомобільної техніки, комплектувальних виробів, вузлів, агрегатів і запасних частин;

збільшення обсягів виробництва  легкових автомобілів, оновлення парку  автобусів загального користування за рахунок випуску більш комфортабельних автобусів, а також автобусів, пристосованих для перевезення інвалідів. [4]

II.Розвиток суднобудування в Україні

1.Розвиток суднобудування в роки незалежної України.

       Після розпаду СРСР на території України залишилась потужна суднобудівна база(до 1991 р. суднобудування Радянського Союзу займало одну з лідируючих позицій у світі, воно забезпечувало третину світового воєнного  кораблебудування, а країна входила до десятки найрозвинутіших держав по лінії цивільного суднобудування.)Основна її частина входила до структури Міністерства промислової політики України: 11 суднобудівних заводів, що давали близько 30% суднобудівної продукції СРСР, 7 підприємств суднового машинобудування, 11 підприємств морського приладобудування, 27 окремих науково-дослідних інститутів і конструкторських бюро. Крім того, Україна має ряд суднобудівних і судноремонтних підприємств, підлеглих Міністерству транспорту і зв’язку, Комітету рибного господарства і Міністерству оборони.Більшість підприємств і організацій галузі входять до складу недержавної Асоціації суднобудівників України («Укрсудпром»), покликаної представляти і захищати інтереси її членів в державних та інших структурах.Після розпаду СРСР спад суднобудування України продовжувався до 1999 р. і значною мірою був зумовлений зведенням до мінімуму державних замовлень на суднобудування. Всього з 1992 по 2003 рр. 11 верфей країни випустили 237 плавальних одиниць вартістю 1,5 млрд USD. При цьому вітчизняні замовлення були мінімальними – 30 одиниць (75 млн USD).Нарощування обсягів суднобудівного виробництва в останні сім років пов’язане вже з реструктуризацією підприємств, переорієнтацією їх роботи на експорт, заходами державної підтримки. Традиційною для України експортною продукцією є танкери дедвейтом до 100 тис. т, балкери, рефрижераторні і рибопромислові судна і добре освоєні останнім часом судна технічного флоту. Основу непостійності динаміки виробництва плавзасобів в Україні складає специфіка даного виду продукції: час спорудження одного судна може перевищувати (а в окремих випадках, як, наприклад, за часів тотальних неплатежів і браку коштів, в багато разів перевищувати) один рік. До теперішнього моменту завантаження потужностей в галузі не перевищує 50-60% (за оцінками Мінпромполітики, на наявних виробничих потужностях країни можливо щорічно виробляти продукцію обсягом 400-450 млн USD), отже, основним показником потенціалу галузі в короткостроковій перспективі можуть служити обсяги портфелів замовлень.Разом з тим підприємства галузі гостро потребують модернізації. Заводи відчувають брак власних оборотних коштів, сильна залежність від позикового капіталу, тому фінансово-економічне положення галузі залишається нестабільним. Недостатньо завантажені виробничі потужності, замовники не завжди вчасно оплачують виконані роботи, звідси і з’являється збитковість.[3]

2.Сучасний  стан суднобудування України

Сьогодні склалась така ситуація, що хоча Україна і посідає 15-те місце серед передових суднобудівельних держав, загальний обсяг поставок не перевищує 0,5% від обсягу світового ринку.

Сьогодні в Україні більше 80% судів будують за закордонними контрактами. Проводячи конверсію виробництва, суднобудівельні заводи протягом 1992-1996 років опанували будівництво нових типів судів, конкурентоздатних на світовому ринку та здатних перевозити різноманітні вантажі. Протягом 1992-2000 років українськими суднобудівельними заводами було збудовано й передано іноземним компаніям (Греція, Норвегія, Російська Федерація та інші) 147 судів загальною вартістю $1,3 млрд. Для порівняння, вітчизняним замовникам було збудовано судів лише на $85 млн. Однак і ці цифри не є ознакою стабілізації галузі, а скоріше носять характер локальних успіхів окремих підприємств у залученні замовлень.

Незважаючи на ці негативні  тенденції, Україна, маючи вихід  до Чорного та Азовського морів, залишається морською державою. Сьогодні в Україні діють 18 морських портів. В комплексі з ними працюють 12 річкових та 4 рибних порти. Вантажопотік обслуговують близько 300 судоходних компаній. Таким чином, у державі існує морська індустрія, що об'єднує морські та річкові порти. До складу морської індустрії входять 9 суднобудівельних та 66 судноремонтних заводів, 18 машинобудівельних підприємств, 30 науково-дослідницьких і проектно-конструкторських закладів. Найбільше суднобудівництво розвинене в Миколаївській, Херсонській областях, Автономній Республіці Крим, Києві.[10,с.18]

Шодо підприємств , які  займаються суднобудуванням виділяють

За видом виконуваних  робіт і виробництв, що є на підприємстві розрізняють:

1. Суднобудівні підприємства, що включають стапельні та  судомонтажні цехи, відносяться  до судосборочих верфей. Підприємства  цього типу отримують готові модулі, виготовлені на інших підприємствах, і займаються виключно збіркою та монтажем цих модулів на своїх стапелях, в доках, елінгах.

2. Суднобудівні верфі  є більш розширеним виробництвом, включаючи цехи від корпусообробчого  до монтажного. На підприємствах,  що відносяться до такого типу, є різноманітне устаткування  для металообробки, зварки вузлів та секцій судна, електромонтажне устаткування і т.д., що дозволяє максимально сконцентрувати технологічний процес виробництва судна на одному майданчику. Суднобудівна верф здійснює споруду корпусів і їх насичення, а також монтаж механізмів та устаткування, які отримуються від контрагентів.

3. Суднобудівні заводи  – підприємства, що включають  в свій склад крім цехів суднобудівної верфі цехи машинобудівної частини. Суднобудівні заводи окрім судів випускають також і машинобудівну продукцію. [1]

3.Суднобудування, як пріоритетна галузь народного господарства

Суднобудування визнане  пріоритетною галуззю народного  господарства. Міністерством промислової політики, Кабінетом міністрів, Верховною Радою розробляється законодавче поле для суднобудування, маркетингові служби суднобудівельних заводів постійно ведуть пошук замовників, однак сьогодні завантаження суднобудівельних заводів залишається далеким від оптимального. Попри усі спроби державних органів проголосити чи пак запровадити якісь ефективні зміни на краще у галузі українського суднобудування, вони все ще залишаються без широкого застосування та реальних позитивних наслідків для українських підприємств.

Серед порівняльних переваг, наявних в Україні для активного  розвитку суднобудування та виходу на одні з перших позицій на світовому ринку, можна назвати високий науковий потенціал суднобудівельного комплексу України, наявність власної сировинної бази, необхідних виробничих потужностей та кваліфікованих кадрів. Багатопрофільність виробництва, орієнтація на світовий ринок, можливість виготовляти конкурентоспроможну на світовому ринку продукцію говорять про те, що сьогодні (за сприятливої кон'юнктури світового суднобудівульного ринку) Україна має не втратити шанс зберегти і розвинути нагромаджений суднобудівний потенціал.

 У світовому виробництві  суден частка України (за тоннажем) складала у 1995 р. 0,8%. Приблизно такі самі показники мали Нідерланди (0,9%), Хорватія, Бразилія (по 0,7%). У 1996 р. на Україну припадало 0,7% побудованого у світі протягом року тоннажу. У 1997-1998 рр. цей показник зменшився до 0,3%, майже саме стільки суден було виготовлено В Росії , Румунії, Бразилії. У 1995 р. Україна за обсягом реалізації суден посідала третє місце серед країн Східної Європи, а у 1998 р. - вже шосте, якщо в 1999 році вона посідала 10 місце у світі, то в 2000 році знизилась до 15 місця .

 Найвагомішою причиною  зниження активності на українському  ринку суднобудування є відсутність джерел фінансування. [2]

4.Майбутнє  українського суднобудування

      Потенційні можливості українського суднобудування дозволяють йому зайняти принаймні сьоме місце в рейтингу суднобудівних держав світу. Слід зазначити, що морський комплекс України не є безнадійно розваленим - потенціал галузі, який збережений, вселяє надію. Зараз все залежить від керівництва держави, яка повинна провести реформування і реструктуризацію суднобудівних підприємств, а також прийняти законодавчі акти, направлені на підтримку вітчизняного суднобудування. Сьогодні в Україні можуть бути створені сприятливі умови для залучення інвестицій в суднобудівну галузь за рахунок списання з підприємств боргів, повернення їм можливостей створення оборотних коштів, надання ряду податкових і митних пільг (прикладом ефективності цих заходів є Blasco) шляхом впровадження спеціального економічного режиму функціонування суднобудівної промисловості. Потреби в збільшенні об`ємів вантажоперевезень в світі постійного ростуть і створюють реальні можливості подальшого розвитку водного транспорту - на це весь час звертають увагу в країнах ЄС. Тому Україна може своєчасно звернути увагу на ці тенденції і почати активну реструктуризацію в галузі суднобудування. [2]

III.Основні проблеми і перспективи розвитку автомобільної промисловості і суднобудування України

1.Основні проблеми  розвитку галузей

Рівень розвитку транспортної системи держави —  один із найважливіших ознак її технологічного прогресу й цивілізованості. Потреба  у високорозвиненій транспортній системі  ще більш підсилюється при інтеграції в європейську і світову економіку, транспортна система стає базисом для ефективного входження України у світове співтовариство і заняття в ньому місця, що відповідає рівню високорозвиненої держави.[3]

Стан справ у вітчизняному автомобілебудуванні та суднобудуванні в даний час відрізняється нестабільністю у всіх сферах громадського життя, особливо в промисловому виробництві в цілому по країні:

         1.В автомобілебудуванні нашої  країни склалася чітка спеціалізація  підприємств на випуск окремих  типів машин. Виникнувши в силу  особливостей свого розміщення в промислово розвинутих районах України, де малися найбільше сприятливі умови для організації внутрішньої- і міжгалузевої кооперації, автомобілебудування зараз почало розвиватися і в нових економічних районах.

2. Велика собівартість і низька якість продукції галузі загалом, порівняно із зарубіжними зразками не сприяють її експорту. Наші машини переважно купують країни СНД., до 50% загальної кількості двигунів йдуть у Росвю. Реконструювання автомобілебудування в Україні сприятиме поліпшенню ситуації в цій галузі.

3. Однією з найскладніших проблем галузі залишається випуск комплектуючих. На традиційних моделях, частка вітчизняних комплектуючих становить 80%, але вони дещо дорожчі за імпортні. Метал і гумотехнічні вироби для автомобілебудування іноді вигідніше купувати в сусідній Польщі.

          4. Головною проблею є те, що в Україні низький платоспроможний попит. Саме перед цією проблемою постав “АвтоЗАЗ-Daewoo”. Автомобілі цього підприємства, як “Таврія” так і моделі Daewoo майже не користувалися попитом, але це було ще й внаслідок невідповідного співвідношення ціна/якість у цих авто.

  5. Автомобільні  дороги України не відповідають  європейським стандартам за багатьма показниками, зокрема таким як: швидкість пересування, навантаження на вісь, забезпеченість сучасними дорожніми знаками і розміткою, необхідною кількістю пунктів технічної і медичної допомоги, харчування і відпочинку, заправлення паливом і мастилом, телефонного зв'язку й ін. Практично відсутні дороги 1 категорії з багаторядним рухом на високих швидкостях. Значного поліпшення вимагає матеріально-технічна база організацій, що здійснюють розвиток і обслуговування автомобільної транспортної мережі.[6, с.215]

В Україні  маються необхідні стартові умови  для формування сучасної системи  транспортних комунікацій, що відповідала б європейським стандартам. До них насамперед відносяться: необхідність корінного технічного переоснащення галузі й істотних організаційних змін у всіх видах транспорту; достатня ресурсна база і рівень розвитку техніки і технології; наявність кваліфікованого трудового потенціалу і передових науково-технічних розробок; вигідні природно-кліматичні і географічні характеристики території; наявність конкурентноздатних науково-технічних проектів, що пройшли відповідну експертизу і готові до реалізації; зацікавленість закордонних інвесторів у розміщенні капіталів в Україні; стійка тенденція до визнання України світовою співдружністю як європейської держави, з яким бажано мати стабільні ділові відносини на широкій і довгостроковій основі і яке в перспективі буде впливати 

на ключові  проблеми європейської політики; наявність  затвердженої концепції створення  і функціонування в Україні національної мережі міжнародних транспортних коридорів.[3]

Щодо проблем розвитку суднобудування, то тут доцільно виділити:

- це відсутність стратегічного підходу в питаннях формування завантаження наших верфей, і перехід до практики виконання локальних, малих замовлень, що з’являються час від часу. По суті, колективи корабельників опинилися "сам на сам" з жорстокою реальністю світового ринку, й були не в силах витримати конкуренцію з провідними суднобудівними країнами;

     - вітчизняним суднобудівним заводам дійсно потрібні інвестиції і нові менеджери, які змогли б перетворити "лежачі заводи" на сучасні конкурентні підприємства;

     - вирішальне значення для розвитку українського суднобудування останнім часом мала державна підтримка, створення вільних економічних зон, в першу чергу;

- скорочення кількості  торговельних судів, в тому  числі під національним прапором; зменшення валютних надходжень, одержаних від роботи флоту, і, відповідно, скорочення податкових відрахувань; активне застарівання флоту, що, в свою чергу, призводить до обмеження кількості заходів вітчизняних судів до іноземних портів;

- моральний і матеріальний знос основних засобів виробництва і кадрова катастрофа. Так, ми повинні бути вдячні приватним фірмам, які допомогли вижити нашим кваліфікованим корабельникам, відправляючи їх будувати судна на зарубіжні верфі та заводи. Але зараз настав час збирати, залучати наших фахівців в Україну. Для того, щоб будувати наші власні судна і готувати кваліфіковану зміну. Адже людський чинник був і залишається вирішальним у відродженні суднобудування. Без цього відродження такої складної галузі, що вимагає високої кваліфікації, просто неможливе. [3]