Поняття та зміст права власності на природні ресурси

Лекція № 3

 

1/

Поняття та зміст права  власності на природні ресурси

Інститут права власності є  однім із основних правових інститутів екологічного права, оскільки відносини  власності виступають передумовою  виникнення будь яких інших правовідносин  стосовно використання природних ресурсів. Власність становить економічну основу життя суспільства і виражається як відносини між людьми з приводу матеріальних та інших благ. Ці відносини складаються в сфері належності данних благ одним особам і відчуження їх у інших осіб. Належність чи привласнення матеріальних та інших благ складає сутність відносин власності.

 

Право власності є юридичним  вираженням, формою закріплення економічних  відносин власності і являє собою  врегульовані законом суспільні  відносини по володінню, користуванню та розпорядженню об'єктами власності.

 

Слід розрізняти поняття «власність»  та «право власності». Власність —  це економічна категорія, що виражає  відносини людей з приводу  виробництва та розподілу матеріальних благ. Власність як економічна категорія властива певному способу виробництва і є основою виробничих відносин.

 

Поряд з іншими засобами виробництва  природні ресурси утворюють матеріальну  основу розвитку суспільства. Задовольняючи  матеріальні потреби суспільства, дані об'єкти природи як об'єкти власності виконують економічну функцію. Але, будучи одночасно і об'єктами навколишнього природного середовища, вони здійснюють і екологічну функцію. Таким чином, економічні відносини, властиві інституту власності взагалі і поширені на природні об'єкти зокрема, доповнюються екологічним змістом, що перетворює їх на еколого-економічні відносини.

 

Інститут права власності на природні ресурси в Україні отримав  свій розвиток з початком корінних змін у системі відносин власності  у зв'язку з переходом до ринкових реформ. Зміна економічного устрою у нашій державі після отримання незалежності з соціалістичного на ринкове призвело до роздержавлення відносин власності і утвердження нових рівноправних форм власності, зокрема приватної та колективної. Екологічним законодавством України не передбачено поновлення права приватної власності на природні ресурси особам, яким раніше, до часів панування на території України Радянської влади, воно належало. Чинними визнаються лише відносини власності, які виникли після набуття Україною незалежності.

 

Протягом останніх років в України  сформувався принципово новий інститут права власності на природні ресурси, започаткований Законом України  від 7 лютого 1991 року «Про власність». Положення  цього Закону стали визначальними  для прийняття в подальшому відповідних поресурсних кодексів та законів. На підставі цих нормативних актів можна зробити висновок про те, що право власності на природні ресурси — це сукупність правових норм, що закріплюють та охороняють володіння, користування та розпорядження природними ресурсами в інтересах як особи, так і суспільства в цілому.

 

Таким чином, право власності на природні ресурси в об'єктивному  значенні слід розуміти як сукупність правових норм, що закріплюють, регламентують  і охороняють відносини власності на природні ресурси в Україні.

 

На основі норм права та відповідно до них виникає й існує право  власності в суб'єктивному значенні, тобто право власності конкретних суб'єктів права на певні частини  природних об'єктів.

 

Відповідно до Конституції України всі природні ресурси, а саме земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу і основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Таким чином закріплюється особливий правовий статус природних ресурсів, який впливає на зміст права власності відносно них. Тому право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов'язаних як з екологічним змістом останніх, так і особливим статусом охорони та використання.

 

По-перше, право власності на природні ресурсі не є всеосяжним, бо не всі  природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а лише ті з них, що є відносно стабільними, що підлягають індивідуалізації. До них належать земля, її надpa, води, ліси та тваринний світ. Інші елементи природного середовища не здатні через об'єктивні властивості бути об'єктами власності (вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо) бо не можуть бути об'єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх на свою власність.

 

По-друге, природні ресурси, хоча і  є самостійними об'єктами права власності, проте нерозривно екологічно взаємопов'язані, їх не можна відокремлювати від навколишнього природного середовища, вони підкоряються саме законам розвитку довкілля. Тому вилучення природної речовини в процесі використання природних ресурсів як об'єктів права власності, а саме видобуток корисних копалин, заготівля деревини, споживання води, відстріл та відловлення тварин, ловля риби і т. ін. не припиняє права власності на відповідні елементи природного світу, а лише є підставою виникнення права власності на продукти праці, отримані шляхом експлуатації природних ресурсів.

 

І нарешті, по-третє, природні ресурси  як об'єкти природного походження складають  національне багатство України  і, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, не мають вартості. Вони не є майном у прямому значенні цього слова. Грошова оцінка землі та інших ресурсів природи виражає відносини приватної власності на природні багатства. Ціна в даному випадку виступає у вигляді капіталізованої ренти. Відчужуючи природний об'єкт, власник по суті продає право на одержуваний з нього прибуток, продає право на ренту.

 

Загальнопоширеним є в юридичній  науці визначення змісту суб'єктивного  права власності як сукупності трьох  правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами в межах, визначених законом. Ні в земельному, ані цивільному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони і сформульовані в науковій літературі.

 

Переліченими правомочностями  не вичерпується зміст суб'єктивних прав власника. В юридичній літературі пропонуються й інші правомочності власника щодо об'єкта власності, наприклад, право на здійснення власної господарської діяльності. Але, на наш погляд, більш обґрунтованною є позиція О. В. Дзери, який вважає «доцільним застосування випробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою у принципі можуть бути охоплені будь-які конкретні вияви цих традиційних правомочностей».

 

Кожна з правомочностей має свої особливості щодо природних ресурсів як об'єктів права і своє призначення. Право володіння — це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певним природним об'єктом. Зрозуміло, що фактичне володіння тим чи іншим природним об'єктом, а в даному випадку землею, надрами, лісами, тваринним світом, робить можливим здійснення інших правомочностей — користування та розпорядження ними. Очевидно, що не можна використовувати природні ресурси, не маючи господарського або фактичного панування над ними. Проте правомочність власника, що розглядається відносно природних ресурсів як об'єктів права власності, має певну своєрідність. Це викликано не відокремленістю окремих природних ресурсів від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю їх вилучення та перенесення, скажімо, в інше місце своєму господарстві, у складі майна. Право володіння одним і тим же природним об'єктом належить у подібних випадках і власнику, і особі, якій власник передає об'єкт за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, бо і власник, і користувач мають, згідно із законом, право на витребування речі з чужого незаконного володіння.

 

Разом з тим, право володіння  осіб, що не є власниками, істотно  відрізняється від права володіння  власника. Право володіння цих  осіб має похідний характер. Воно завжди припускає право власності на даний природний об'єкт як право первісне. Власнику, крім права володіння, належать також правомочні користування та розпорядження. Інші ж володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, встановлених договором з власником (наприклад, оренда земельної ділянки).

 

 

Виключною правомочністю власника є право розпорядження. Право  розпорядження — це визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану природних об'єктів, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність).

 

Такими діями є в основному  угоди (купівля-продаж, дарування, обмін  та ін.). Внаслідок виконання цих  угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу).

 

Право розпорядження включає можливість вчинення не лише угод, але й інших  юридичних актів. Так, розпорядження  державною власністю на природні ресурси можливе шляхом видання адміністративних актів.

 

Чинне законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення  рівних умов для їх розвитку та захисту (ст. 2 Закону України «Про власність»). Проте фактично власники природних  ресурсів мають різний обсяг права розпорядження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2/

Форми права власності.

Форми права власності. В законі "Про власність" зазначено, що власність в Україні виступає у формах приватної, колективної  і державної власності. Отже, в  Україні мають місце такі форми права власності: право приватної, право колективної і право державної власності. В основі поділу права власності на форми лежить принцип суб'єктності, тобто принцип належності права тому чи іншому суб'єктові. До права приватної власності нале­жить власність громадян та створених ними юридичних осіб. Право державної власності поширюється на власність, яка належить Україні в цілому (загальнодержавна власність) і адміністративно-територіальним одиницям (комунальна власність).

 

Щодо права  колективної власності підкреслимо, що в Україні є власність, яку неможливо зарахувати ні до права приватної, ні до права державної власності. Це власність, що належить профспілкам, політичним партіям та іншим громадським об'єднанням, релігійним та іншим організаціям, які є юридичними особами. Можливо, право саме на цю власність і доцільно називати правом колективної власності. Але законодавець до права колективної власності, крім перелічених, зараховує також право власності, що належить трудовим колективам державних підприємств, колективам орендарів, колективним підприємствам, кооперативам, акціонерним това­риствам, господарським товариствам та об'єднанням.

 

Як бачимо, названі суб'єкти або взагалі  не можуть виступати суб'єктами права  власності, або належать до суб'єктів  права приватної чи державної власності.

 

Отже, можна  вважати, що в Україні є повноцінним  право власності у формі приватної  та державної (загальнодержавної і  муніципальної) власності, а також  є зачатки права власності  у формі колективної власності.

 

 

3/

Суб'єкти права власності

Статтею 318 ЦК суб'єктами права власності називаються  Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені у  ст. 2 ЦК, а саме - фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АРК1, територіальні  громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

 

Таким чином, суб'єктами права власності є  суб'єкти приватного права (приватні фізичні  та юридичні особи) і суб'єкти публічного права, які зазвичай розподіляються на публічно-правові утворення (держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави) та юридичні особи публічного права (державні підприємства, казенні підприємства, державні установи, комунальні підприємства, комунальні установи)2. Крім того, таким суб'єктом є Український народ.

 

Приватні  особи як власники.

 

ЦК визнає власниками всіх приватних осіб - як фізичних, так і юридичних. І якщо стосовно фізичних осіб як власників  свого майна практично не виникає  суперечностей, то щодо юридичних осіб відтепер існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому необхідно враховувати, що юридичні особи є такими ж власниками, як і фізичні без поділу на суб'єктів права приватної і колективної власності.

 

Суб'єкти публічного права як власники.

 

Український народ є поняттям, зміст якого  не визначено. Він являє собою  певну спільність, яка виступає як єдине ціле, хоча складається з  окремих осіб та їхніх угруповань. Для нього характерний високий  ступінь узагальнення.

 

Суб'єктом права власності с  держава Україна, яку не слід змішувати  з окремими державними органами - Верховною  Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компетенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб'єктами права власності не є.

 

Суперечливою визначена в ЦК участь у відносинах власності Автономної Республіки Крим. З одного боку, відсильна норма ст. 318 ЦК вимагає застосування ст. 2 ЦК, унаслідок чого виходить, що АРК слід вважати суб'єктом права власності. Однак такий висновок є хибним і не відповідає ані Конституції, ані логіці самого законодавця, яким у гл. 23 ЦК, де міститься регулювання права власності Українського народу, права приватної, державної та комунальної власності (статті 324-327 ЦК), окремо право АРК не врегульовується. Проте, якщо АРК була б суб'єктом права власності, то слід було б зазначити відмінність її правового становища як власника порівняно з правом таких власників, як держава та територіальні громади.

 

 

Територіальні громади, якими згідно з Конституцією є громади сіл, селищ, міст, районів у містах, також  є власниками. Конституція не передбачає як суб'єктів права власності населення районів і областей, що у будь-якому разі складається із зазначених вище видів громад.

 

Юридичні особи публічного права (державні, казенні, комунальні підприємства, державні та комунальні установи) проблематично визнавати власниками на закріплене за ними майно. Із цього приводу між ЦК та ГК існують розбіжності суттєвого характеру, бо останній визначає інший правовий режим їх майна - право господарського відання або оперативного управління. Тому зазначених осіб публічного права слід виключити з кола суб'єктів права власності.