Міжнародне право з охорони навколишнього природного середовища

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 19 Марта 2015 в 12:33, реферат

Краткое описание

Особливо гостро проблема набула прояву у другій половині ХХ ст. у зв'язку з науково-технічною революцією, бурхливим розвитком нових технологій, появою і поширенням нових видів озброєнь, здатних спричинити масштабні шкідливі наслідки. Внаслідок нераціонального господарювання безслідно зникли сотні видів великих ссавців, птахів і інших видів тварин, більше тисячі тварин перебуває під загрозою вимирання. За остані 50 років світ лишився майже половину свого лісового масиву. Ерозія грунту стала серйозною проблемою в багатьох країнах світу.

Содержание

Вступ
1.Поняття, принципи та джерела міжнародного екологічного права.
2.Міжнародно-екологічні організації.
3.Міжнародно-екологічні конференції.
4.Міжнародно-правова відповідальність за екологічні правопорушення.
Висновок
Список використаних джерел

Прикрепленные файлы: 1 файл

реферат еко.docx

— 46.24 Кб (Скачать документ)

- ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), створена 1946 р. Її головне завдання – охорона здоров’я народів світу, про що зазначено в її статуті, що передбачає вжиття заходів щодо оздоровлення і підтримання належної якості оточуючого людину середовища.

- ВМО (Всесвітня метеорологічна організація), заснована як спеціалізована структура ООН у 1951 р. До складу Виконавчого комітету ВМО входять групи експертів з питань забруднення навколишнього середовища, з кліматичних змін, з питань зміни погоди.

- МОП (Міжнародна організація праці) – спеціальний орган ООН. Створена в 1919 р. при Лізі Націй з ціллю створення безпечних умов праці та зменшення забруднення біосфери, яке виникає через зневажливого ставлення до виробничої сфери.

- МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії), створена у 1957 р. Одним із найголовніших своїх завдань вважає сприяння запобіганню несприятливих наслідків мирного використання атомної енергії, забезпечуючи тим самим підтримання здоров'я і благополуччя людей.

Неурядові міжнародні організації.Наприкінці 90-х років у світі нараховувалось декілька сотень (по різними даним 200-500) неурядових міжнародних організацій, які займалися природоохоронною діяльністю, а також проявляли цікавість до екологічних проблем. Серед них в наш час діють:

- МСОП (Міжнародний союз по охороні природи), створений 1948 р. у Фонтенбло (Франція) за ініціативою ЮНЕСКО. Робота МСОП сприяє реалізації Вашингтонської конвенції про міжнародну торгівлю дикими видами фауни і флори (CITES). МСОП видає міжнародні Червоні книги, проводить дослідження і пропаганду охорони природи та раціонального використання природних ресурсів.

- ВФПД (Всесвітній фонд дикої природи). Створена 1961 р., є найчисленнішою та найавторитетнішою неурядовою міжнародною організацією в галузі охороні навколишнього середовища. Її основною метою є збереження біорізноманіття Землі, припинення деградації природного середовища планети і побудова майбутнього, в якому люди жили б в гармонії з природою.

- МЮО (Міжнародна юридична організація), створена 1968 р., приділяє велику увагу розробці правових питань охорони навколишнього середовища.

- РК (Римський клуб), заснований 1961 р., вніс значний вклад у вивчення перспектив розвитку біосфери та пропаганду ідей необхідності гармонізації відносин Людини та Природи. Основна форма діяльності – розробка наукових прогнозів розвитку людства в його взаємовідносинах з природою, а також дослідження питань переважно у соціально-економічній сфері

- МЕС (Міжнародний екологічний суд), був створений по ініціативі юристів на конференції в Мехіко у листопаді 1994 р. Склад суддів включає у себе 29 юристів-екологів з 24 країн. Суперечки у МЕС розглядаються на принципах третейського суду. Сторони самі приймають рішення про звернення в суд і вибирають з його складу трьох чи більше суддів для розгляду справи, яке проводиться на основі міжнародного права довілля, національного права сторін та претендентів.

- ГРІНПІС (від англ. Greenpeace – Зелений світ), створена канадськими захисниками природи 1971 р. ГРІНПІС має статус повноправного члена чи офіційного спостерігача у ряді міжнародних конвенцій по охороні довкілля. Першочерговою метою була боротьба проти ядерних випробувань США на Алеутських островах. Сьогодні ГРІНПІС поділяє свої компанії на категорії: ядерні, токсичні, екологія океану, атмосфера і енергія. Має свою незалежну дослідну станцію в Антарктиці.

.

3.Міжнародно-екологічні конференції

Щорічно в світі проводяться сотні та навіть тисячі конференцій та зустрічей екологічного напряму (багатосторонні та двосторонні, урядові та неурядові), на яких приймаються відповідні документи: погодження, декларації, договори та інші. Це одна з найрозвинутіших форм міжнародної співпраці. Найбільш важливі з них: Міжнародна конференція по боротьбі з заразними хворобами тварин (Женева, 20 лютого 1935 р.);Міжнародна конференція по регулюванню китобійного промислу (Вашингтон, 2 грудня 1946 р.), що доповнила та розвинула положення Угоди по регулюванню китобійного промислу (Лондон, 8 червня 1937 р.);Перша міжурядова конференція експертів по науковим основам раціонального використання та збереження природних ресурсів біосфери (Париж, 4-13 вересня 1968 р.), підготовлена ЮНЕСКО за участю ООН, ФАО, ВОЗ, МСОП та ін. Робота йшла по трьом напрямкам: наукові дослідження, освіта, політика; Конференція ООН по навколишньому середовищу (Стокгольм, 5-6 червня 1972 р.) за участю 113 країн було прийнять два основних документи: Декларація принципів, що включала 26 основних положень та План заходів, де були зазначені шляхи вирішення організаційних, економічних та політичних завдань щодо взаємовідносин держав при співпраці у сфері охорони довкілля; Конференція щодо охорони всесвітнього культурного та природного спадку (Париж, листопад 1972 р.); Нарада по безпеці та співробітництву в Європі (Хельсінкі, серпень 1975 р.) за участю країн Європи, США та Канади було прийнято Заключний акт, в якому були відображені питання екологічної та політичної безпеки. Конференція щодо забруднення повітря (Женева, 13 листопада 1979 р.); Конференція щодо впливу промислових аварій (Хельсінкі, 17 березня 1992 р.); Міжнародна конференція про громадянську відповідальність за шкоду від забруднення нафтою (Брюссель, 29 листопада 1969 р. зі змінами та доповненнями від 18 грудня 1971 р. та від 19 листопада 1976 р.); Конвенція щодо заборони воєнного чи будь-якого іншого ворожого впливу на навколишнє середовище (Женева, 18 травня 1977 р.); Венська зустріч представників держав-учасниць Наради в Хельсінкі (Вена, 22 квітня 1985 р.); Монреальська зустріч (Монреаль, 16 вересня 1987 р.), на якій представники 98 країни прийняли Погодження (Монреальський протокол) про поступове припинення серійного виробництва хлорфторвуглецю та заборону викиду його в атмосферу; Лондонська зустріч (Лондон, 27-29 червня 1990 р.), де представники майже 60 країн підписали додатковий (до Монреальського) протокол з вимогою повністю припинити виробництво хлорфторвуглецю до 2000 р.; Конференція ООН по довкіллю та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 3-14 червня 1992 р.), організована для обговорення підсумків 20-річної діяльності після Столькгольмської конференції. В ній брали участь 179 держав та більш ніж 30 міжнародних організацій, на ній зустрілись 114 глав держав, представники 1600 неурядових організацій.  Конференція Сторін Рамкової Конвенції ООН по зміні клімату (Кіото, Японія, грудень 1997 р.), на якій був підписаний Протокол до Конвенції чи Кіотський протокол.

 

4.Міжнародно-правова  відповідальність за екологічні правопорушення

У найбільш загальному значенні під міжнародно-правовою відповідальністю у даній галузі розуміють настання негативних наслідків для суб’єкта міжнародного права, який допустив порушення норм міжнародного екологічного права (екологічне правопорушення).

Міжнародні екологічні правопорушення поділяють на відповідні міжнародні злочини і міжнародні делікти. Ці категорії відрізняються між собою ступенем небезпеки для міжнародного співтовариства. З урахуванням цього до міжнародних екологічних злочинів належать істотні порушення державою міжнародних зобов’язань, які є визначальними для охорони і захисту навколишнього середовища. Будь-яке інше міжнародно-протиправне діяння екологічного характеру відносять до категорії міжнародних деліктів.

За скоєння міжнародного екологічного злочину відповідальність несуть як винні у цьому держави, так і посадові особи цієї держави. До міжнародно-злочинних дій належать: масове забруднення атмосфери і морського середовища; застосування методів і засобів ведення воєнних дій, які мають на меті завдати великої і довготривалої шкоди природному середовищу (ст. 35 Протоколу І до Женевських конвенцій 1949 p.); екоцид, що виявляється у примусовому використанні природних умов і явищ для досягнення воєнної переваги над противником за допомогою ведення геофізичної (вулканічна діяльність, землетруси тощо) чи метеорологічної війки (урагани, лавини, зсуви, цунамі тощо), широкому застосуванні зброї масового знищення. Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (1977 р.) забороняє також використання будь-яких засобів впливу на природне середовище для зміни шляхом цілеспрямованого керування природними процесами динаміки, складу і структури Землі, включаючи її біоту, літосферу, гідросферу або космічний простір.

Частина з зазначених екологічних правопорушень належить до категорії військових злочинів. Кримінальна відповідальність за міжнародні екологічні злочини може застосовуватися спеціальними міжнародними судами (трибуналами) або судами держав, на території яких вчинено злочин.

Більш реальними є санкції, які застосовуються за вчинення міжнародних екологічних деліктів. У зв’язку з цим виділяють два види відповідальності — нематеріальну і матеріальну. Конкретними формами нематеріальної відповідальності за екологічні делікти можуть бути реторсії (правомірні примусові дії держави у відповідь на недружній акт з боку іншої держави), сатисфакція (принесення державою-порушником вибачень постраждалій державі) та репресалії (правомірні примусові дії держави, що мають на меті відновлення своїх прав, порушених іншою державою). Як репресалії, зокрема, досить часто застосовується затримання чи арешт рибальських суден за порушення правил рибальства.

Сутність матеріальної відповідальності полягає у повній або частковій компенсації матеріальної чи моральної шкоди, завданої внаслідок порушення міжнародних екологічних зобов’язань. У більшості випадків вина правопорушника є необхідною умовою настання такої відповідальності. Про це безпосередньо йдеться у ряді міжнародних документів. У Протоколі про відповідальність і компенсацію за шкоду, завдану внаслідок транскордонного перевезення небезпечних відходів та їх видалення (2000 p.), зокрема, говориться, що ніяка відповідальність не покладається на особу, якщо вона доведе, що шкода є результатом: а) військових дій чи громадянської війни; б) природних явищ, які мають виключний і небезпечний характер; в) навмисної протиправної поведінки третьої сторони, включаючи й особу, якій завдана шкода (ст. 4).

Водночас у міжнародній практиці застосовується й безвинна, або так звана абсолютна, відповідальність. Вона здебільшого пов’язана із завданням шкоди джерелами підвищеної небезпеки (ядерними установками, повітряними і космічними апаратами тощо). Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об’єктами (1972 p.), наприклад, передбачає, що «запускаюча держава несе абсолютну відповідальність щодо виплати компенсації за шкоду, завдану її космічними об’єктами на поверхні Землі чи повітряному судну в польоті» (ст. II).

У ряді випадків обов’язок відшкодування екологічної шкоди покладається не на державу, а на операторів як державних, так і приватних підприємств, установок тощо. Відповідно до Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою внаслідок розвідки і розробки мінеральних ресурсів морського дна (1976 p.), зокрема, таким оператором може бути спеціально призначена державою особа або особа, яка здійснює загальний контроль за діяльністю нафтової морської установки. Оператор установки відповідає за шкоду від забруднення, яка є результатом інциденту. Коли є кілька операторів установки, вони відповідають солідарно. Оператор не відповідає за шкоду від забруднення, якщо доведе, що шкода стала наслідком військових чи ворожих дій, громадянської війни, повстання або стихійного явища.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

Згідно з загальноприйнятим визначенням, міжнародне право з охорони навколишнього природного середовища – це система принципів і норм міжнародного права, що регулюють відносини між його суб’єктами у сфері охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів.

У сфері правового регулювання міжнародне екологічне право можна виокремити три основні напрями:

  • запобігання, обмеження і ліквідація негативних наслідків для навколишнього природного середовища, що справляють різноманітні антропогенні впливи;
  • забезпечення раціонального , екологічно обґрунтованого природокористування.
  • Охорона, збереження унікальних природних, історичних та інших пам’яток, створених людиною.

Як більшість галузей міжнародного права, міжнародне екологічне право бере свій початок у джерелах звичаєвого характеру.

Систему джерел міжнародного екологічного права становлять, договори, конвенції, декларації, хартії, резолюції, директиви, протоколи, програми дій.

З усіх джерел міжнародного екологічного права провідне місце належить міжнародним договорам.

У світі існує значна кількість міжнародних екологічних організацій, які проводять різні наукові дослідження впливу діяльності людини на клімат, атмосферу, гідросферу, ґрунти, рослинність і тваринний світ, передбачення землетрусів і цунамі, роботи в галузі біологічних та генетичних наслідків забруднення навколишнього середовища. Міжнародні організації дозволяють об’єднати природоохоронну діяльність заінтересованих держав незалежно від їх політичних позицій, виділяючи екологічні проблеми серед низки інших екологічних проблем. Такі організації поділяються на міжурядові і неурядові.

Щорічно в світі проводяться сотні та навіть тисячі конференцій та зустрічей екологічного напряму (багатосторонні та двосторонні, урядові та неурядові), на яких приймаються відповідні документи: погодження, декларації, договори та інші. Це одна з найрозвинутіших форм міжнародної співпраці.

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

  1. Баб’як О. С, Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000. - 216 с.
  2. Балюк Г. І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2006. – 192 с.
  3. Екологічне право. Особлива частина Підручник. За редакцією академіка АПрН України, В. І. Андрейцева.К.: Істина, 2001
  4. Екологічне право України: Підручник / За ред.А.П. Гетьмана, М.В. Шульги. - X., 2005.
  5. Екологічне право України За редакцією професорів В.К. Попова і А.П. Гетьмани. Харків, “Право”. 2001
  6. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. - К.: ТОВ “Видавництво “Юридична думка”, 2005. - 848 с/
  7. Закон України “Про охорону навколишнього середовища”. – К., 1991.
  8. Закон України “Про охорону атмосферного повітря”. – К., 1992
  9. Бринчук М.М. Правовая охрана атмосферного воздуха. - М., 1986.
  10. Габитов Р. X. Воздухоохранное право. - Уфа, 1999.
  11. Габитов Р. X Теоретические проблемы организации правовой охраны атмосферы Земли в современных условиях. - Уфа, 2000.
  12. Кузнецова О. К, Радчик О.Л. Загрязнение окружающей среды отходами и опасными веществами. - М., 2001.
  13. Роун Ш. Озоновый кризис. Пятнадцатилетняя эволюция неожиданной глобальной опасности. - М., 1993.
  14. Фомин Г. С, Фомина С.Н. Воздух: контроль загрязнений по международным стандартам. - М., 1993.
  15. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. - К., 1989.

Информация о работе Міжнародне право з охорони навколишнього природного середовища